VOGUE UA CONFERENCE 2019FASHION & BUSINESS 7 листопада
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Художниця Жанна Кадирова про перемогу в Маямі, проекти на злобу дня і "фрукти" з бетону

17 січня 2019

У грудні українська художниця Жанна Кадирова отримала головний приз за найкращий сольний проект ярмарки PULSE Miami Beach, яка відбувається в межах Арт Базелю в Маямі. У Штатах Кадирова разом з київською галереєю Voloshyn gallery показала іронічний перформанс «Маркет», а після повернення розповіла Vogue.ua, як реагували на її фрукти з бетону в Маямі, чому їй цікаво працювати з цеглою, і чому вона не любить робити проекти на злобу дня.

Жанна Кадирова

У Маямі проект Жанни Кадирової викликав фурор. Головну роль у ньому зіграла сама художниця. Одягнена в фартух і чіпець, незмінний атрибут радянської продавчині продуктового магазину, найвідоміша у світі українська художниця продавала за справжнім прилавком екзотичні фрукти: карамболь, папайю, манго, гранати. Навколо – справжні ящики для фруктів, в яких їх, зазвичай, продають на ринках, масивні ваги, целофанові пакети. Фрукти Жанна робить зі звичайної кахельної плитки, яку купує в будівельних магазинах. Галеристи Юля і Максим Волошини, які організували сольний проект Кадирової в Маямі, розповідають, що везли в Штати більше 300 кілограм «фруктів», і трохи менше назад, тому що частину експонатів на виставці продали.

Інсталяція Жанни в Маямі

В кінці грудня, напередодні Нового року, ми зустрілися з Жанною в Voloshyn gallery на Терещенківській: «фрукти» тільки-тільки прилетіли з Маямі, і Жанна з своєю помічницею захоплено розпаковували банани, кавуни і гранати для нашої зйомки. У білосніжному просторі галереї «Маркет» справляє зовсім інше враження: це вже не зухвалий і самобутній перформанс, але об'єкти, які хочеться мати вдома, у своїй колекції – яскраві, вабливі і, при цьому, концептуальні. Знецінення мистецтва, мистецтво як річ на продаж, історичне минуле, громадські кліше і стереотипи – в одному проекті Кадировій вдалось зачепити мільйон актуальних питань.

Як у тебе виникла ідея працювати з плиткою та бетоном?

Це, напевно, найперший матеріал, з яким мене впізнала публіка. Перша робота з плиткою – «Сантехнік дядько Толя», яка зображує фігуру робітника в повний зріст. Вона була розпочата в серпні 2004 року, перед Помаранчевою революцією. Я тоді була молодим художником, пробувала різні медіа, шукала. Куратор Наталія Філоненко готувала виставку молодих художників і запропонувала мені подивитися плитку, яку вона бачила в Агроматі, коли робила ремонт. Я з'їздила – і зрозуміла, що це те, що потрібно.

Потім було багато робіт з плитки. По-справжньому я захопилася цим 2013 року, після резиденції в Бразилії. Там мене дуже зачепила місцева архітектура – всі будинки покриті яскравою кахельною плиткою. У Києві я продовжила розпочатий в Бразилії проект «Секонд-хенд»: «нашила» суконь з плитки, знайденої на території Дарницького шовкового комбінату. Хоча проект, звичайно, був не про одяг, а про історичну пам'ять та архітектуру: про долю старих будівель і про те, яке життя минуле може отримати в сьогоденні. Одяг був моєю метафорою, причому все залежало від того, яку плитку я знаходила, які візерунки на ній були. На комбінаті я знайшла плитку з плямами і зробила класні джинси-варенки – їх потім купила італійська галерея Continua.

 

Вперше «Маркет» ти показала на ярмарку в Монте-Карло. Потім був Київ, Маямі. Тобто цей проект нескінченний?

Проект хороший тим, що його є куди розвивати. Зараз є плани показати "Маркет" на виставці в Туріні і на бієнале у Любляні. Я спеціально привезла з Італії класичні італійські ковбаски, щоб відформувати їх в бетоні, а галерея Continua обіцяє прислати мені окіст, прошуто – буду знімати форму і теж зроблю скульптуру з бетону і мармуру (сміється). У кожній країні ми адаптуємо експонати під локальний ринок – в Маямі ось додали папайю і більше фруктів, а на Kyiv At Week були тільки ковбаси і сало.

Твій «Маркет» дуже іронічний, але ж для тебе це не тільки жарт?

Звичайно, ні. Ідея проекту ще й в тому, що в кожній країні експонати залежать від валюти цієї країни. У Штатах 1 грам – 1 долар. В Україні – 1 гривня. Розумієш натяк? У Лондоні це коштує в рази дорожче, ніж, наприклад, в Бангладеші, і це мій погляд на ринкові відносини – праця британця, який шиє футболку, і індуса, що робить таку ж роботу, також дуже по-різному оцінюють.

Ти в цьому проекті і автор, і перформансіст. Наскільки для тебе це комфортний стан – бути в центрі уваги?

Спочатку в ньому не було особливої ​​перформативної частини, за прилавком стояли всі "кому не лінь" – наприклад, куратори та співробітники галерей, з якими я його робила. Образ продавця виник вже в Києві під час Kyiv Art Week, мені здалося, що так проект більш цілісний. 

Бути в центрі уваги мені цілком комфортно, адже за 15 років роботи я звикла. Інша справа – грати ролі продавчині та запрошувати покупців. Після київського перформансу я лежала пластом три дні, у мене не було сил взагалі. Реакція людей на «Маркет» дуже важлива, але вона, в той же час, іноді стомлює. У Маямі, наприклад, коли для одного клієнта я зважувала кавун, і виявилося, що він важить 2 кг – тобто коштує 2 тисячі доларів! – навколо почали кричати – о Боже, так дорого, це ж просто кавун! (сміється).

З якої плитки зроблені ці фрукти? Італійської? Української?

Дуже різна плитка. Я вибирала виключно колір і фактуру, а не виробника, у мене бувають рідкісні запити. Наприклад, мені був потрібен виразний рожевий, щоб зробити драгонфрут – популярний в Азії фрукт яскраво-рожевого кольору. Я об'їхала 6 магазинів в Києві, і ніде не знайшла. Обійшлися без нього.

Де ти її купуєш?

У будівельних магазинах. Улюблений – Агромат і Атем. Друзі-архітектори з салону Interior Lab, що по сусідству з моєю майстернею, віддають мені залишки плитки. Для цього проекту, наприклад, дали красиву плитку для зерняток папайї.

В інтерв'ю трирічної давності і більше ти розповідаєш про те, що у тебе багато виставок у світі, але менше – в Україні, тому що в українських галерей мало зв'язків із зовнішнім світом, вони мало їздять на ярмарки, у них не завжди є бюджет на продакшн. Зараз все по-іншому?

Для мене цілком звично платити самій за продакшн своїх робіт. Періодично я так роблю. Багато ідей довго стоять на полиці і чекають свого часу, часто, їх втілення і справді впирається в питання грошей. Зараз ситуація змінюється – мене знають в Україні, і є інституції, готові підтримувати. Наприклад, з галереєю Юлії та Максима Волошинів я співпрацюю не так давно, але ми вже зробили кілька успішних проектів.

Найпопулярніший запит в гуглі з твоїм іменем – Жанна Кадирова картини. Дивно, адже ти відома, перш за все, своїми скульптурами, мозаїкою, інсталяціями, а вже точно не живописом. Ти колись малювала? Коли була студенткою, наприклад?

Студентком я не була: в художню академію мене не взяли навіть на реставрацію скульптур. Але я навіть рада, що так сталося. Проте, в період групи РЕП, коли ми тільки починали 2004 року, я багато малювала. У нас була відкрита майстерня, де ми працювали всі разом, і єдиним матеріалом для самовираження були рулон негрунтованої дешевої тканини і будівельний акрил. Перші роботи, які я продала, були саме мальовничими. Пам'ятаю, на одній з них була зображена охоплена вогнем пожежна машина – така проста думка, символ революції. Вона була непогана для тих часу і відображала те, що було на той момент актуальним.

Я вчилася в ДХСШ на відділенні скульптури і паралельно ходила на курси до художника Геннадія Хусіда. Курс малюнка у нього був дуже популярний, а ось курс скульптури – не дуже, на ньому я була переважно сама. Я бігала до нього після школи три рази в тиждень. Геннадій Якович був педагог від Бога, він навчив мене бачити і працювати з формою. Навчив, умовно, коли малюю обличчя, думати про потилицю.

 

Ти працювала з асфальтом і з цеглою, робила з цегли карту України (в межах виставки "Страх і надія" 2014 року Жанна показала в PihcnukArtCentre обвуглену карту України з відпалим Кримом – прим.авт). Для тебе ці матеріали – бетон, плитка, асфальт – не є щось незвичайне?

Так, я не боюся брутальних матеріалів. Звичайно, я не піду і не зніму сама шматок асфальту. Такі проекти я роблю з постійною командою.

Тебе надихає навколишня реальність?

Це правда. Я спостерігаю і реагую на те, що відбувається. Але я не люблю робити роботу "на злобу дня" – вважаю це кон'юнктурою. Наразі до проекту «Карта України», який я зробила в період Революції Гідності 2014-го, у мене спірне ставлення. Вона занадто буквальна і ілюстративна, хоча тоді карта голосно "прозвучала". Просто в ситуації Майдану 2014 року у мене не було ніякої можливості і сил дистанціюватися. Але я так роблю рідко. Зазвичай, намагаюся взяти паузу і проаналізувати те, що відбувається – але не знаю, що буде далі і куди мене занесе.

«Знесло» Жанну Кадирову в Покровськ – невелике місто в Донецькій області. Уже навесні тут з'явиться новий міський парк, а з ним і велопарківка, придумана Жанною. Під час інтерв'ю Жанна показує мені в планшеті фото. Парківка для велосипедів схожа на величезний зошит або блокнот, в якому записані цифри: ціни на продукти і квитки на громадський транспорт, вартість бензину і курс валют. Поруч – дата. Це реальні цифри з життя Покровська, які Жанна постаралася зафіксувати, коли дізналась у місцевих або прочитала в інтернеті. Вони будуть в пам'яті стільки, скільки простоїть ця незвичайна велопарківка. "Для мене це можливість зробити документ часу, при цьому – абсолютно функціональну, корисну для міста річ", – розповідає художниця.

Жанна Кадырова и Юлия Волошина

Текст: Дарія Слободяник

Фото: Юрій Яцкулич

украинские художники · искусство ·

Ще в розділі Арт

Популярне