Синергія майстерності: новий фільм Луки Гуаданьїно про Сальваторе Феррагамо
Об 11 ранку спекотного літнього дня 2017 року в моєму домі на півдні Франції задзвонив телефон: "Привіт, це Лука". Я не чула про італійського режисера Луку Гуаданьїно рік – відтоді, як написала про нього матеріал для T: The New York Times Style Magazine. Його фільм "Називай мене своїм ім'ям" ще не вийшов. Згодом він був номінований на премію "Оскар" як найкращий фільм.
Лука сказав мені, що родина Феррагамо найняла його зняти документальний фільм про їхнього батька Сальваторе Феррагамо, засновника відомого бренду взуття. Стрічка мала бути заснована на автобіографії дизайнера Shoemaker of Dreams. "Я сказав їм, що зроблю це, лише якщо ви зможете написати сценарій", — сказав мені режисер.
Отямившись від цієї несподіваної пропозиції, я сказала, що добре знаю дивовижну історію Сальваторе, позаяк під час написання своєї першої книги Delux я брала інформацію з Shoemaker of Dreams. Сальваторе народився в родині селян у селі Боніто, неподалік від Неаполя. Він почав свою кар’єру не від щасливої долі: його сім’я була настільки бідною, що ще хлопчиком він шив взуття для своєї сестри, щоб їй було що взути на її перше причастя. Свій перший "магазин" він відкрив у 12 років у вхідних дверях сімейного будинку.
Підлітком він емігрував до Сполучених Штатів і почав працювати зі своїми старшими братами у Санта-Барбарі, Каліфорнія, де вони мали майстерню з ремонту взуття. Сальваторе почав працювати в American Film Company, яка базувалася в Санта-Барбарі, виготовляючи ковбойські чоботи для німих фільмів. Пізніше він переїхав до Голлівуду, де створив взуття для епічних фільмів, таких, як "Десять заповідей" Сесіля Блаунта Де Мілля, і таких зірок німого кіно, як Пола Негрі, Мері Пікфорд і Глорія Свонсон.
Сальваторе Феррагамо повернувся до Італії наприкінці 1920-х років, оселився у Флоренції та створив там свою компанію. Під час Великої депресії він збанкрутував, знайшов спосіб перезапустити бізнес, витримав Другу світову війну, а потім процвітав. Він узував таких зірок, як Одрі Гепберн, Грета Гарбо, Мерилін Монро. Він був великим винахідником і зробив чималий внесок в історію дизайну взуття. Скажімо, саме Феррагамо вигадав коркову танкетку. У 1947 році він отримав престижну премію Неймана Маркуса, тодішній модний еквівалент "Оскара", за його "невидиме взуття", зроблене з нейлонової волосіні; іншим лауреатом став Крістіан Діор за New Look. Сальваторе помер у 1960-му у віці 62 років, залишивши свою 39-річну дружину Ванду з шістьма маленькими дітьми – деякі з яких сьогодні керують компанією.
"Я знаю, ти чудово знайома з цією історією", – сказав Лука.
"Але я ніколи не писала сценарії", – сказала я.
"Я знаю, що ти можеш це зробити", – запевнив він мене.
Я запитала про терміни – я була глибоко занурена в написання своєї третьої книги, Fashionopolis: The Price of Fast Fashion and the Future of Clothes.
"Не турбуйся, – сказав він. – Ми зробимо так, щоб ця робота не порушувала твій графік".
"Я працюватиму на вас, так?"
"Так", – сказав він.
"Тоді, звичайно, я це зроблю", – сказала я.
"Чудово". І він поклав слухавку.
Так почалися мої пригоди в кіно – у світі, який я висвітлювала як журналістка роками для Newsweek, The Washington Post, The New York Times, але це світ, у який я ніколи не була повністю занурена. Моє хрещення відбулося на початку жовтня, коли Лука запросив мене відвідати прем’єру фільму "Називай мене своїм ім’ям" на Нью-Йоркському кінофестивалі. Наступного дня ми зустрілися в готелі "Ловелл" у Верхньому Іст-Сайді, щоб обговорити "нашого дорогого друга Сальваторе", як його назвав Лука, і склали наш початковий план. Тієї осені у нас було ще кілька таких зустрічей. Ми сиділи перед каміном готелю, пили чай і їли тістечка, обговорювали та будували плани. До Дня Подяки ми мали твердий контур.
У середині грудня я полетіла додому в Париж, змінила вміст валіз і поїхала до Флоренції, де розташована штаб-квартира Ferragamo. Лука хотів якомога швидше зняти вдову Сальваторе Ванду; родина сказала, що її пам’ять починає погіршуватися, і ми хотіли записати якомога більше її оповідей.
Напередодні 96-го дня народження Ванди ми з Лукою та знімальною групою прибули до Палаццо Спіні Фероні – величної п’ятиповерхової фортеці XIII століття на березі річки Арно, яка упродовж останніх 80 років слугувала штаб-квартирою компанії. Палаццо вражає своєю красою всередині, з широкими кам’яними сходами, високими стелями, вкритими фресками художника 17-го століття Бернардіно Почетті, і приватною каплицею. У склепінчастому підвалі знаходиться музей і архів Феррагамо з 15 000 пар взуття та прототипами.
Ми зустріли Ванду в її королівському кабінеті з полірованими дубовими книжковими полицями, наповненими сувенірами, нагородами, каталогами та сімейними світлинами. Вона сиділа в кріслі з високою спинкою за своїм широким письмовим столом із темного дерева, з ідеальною зачіскою, в блідо-блакитній сукні та перловому чокері. Коли я сиділа навпроти неї і запитувала, Лука стояв за кілька кроків позаду мене й шепотів мені французькою: "Запитай її про…", "Нахились трохи…". Тоді я зрозуміла, що мають на увазі його актори, коли кажуть, що він має ніжний дотик: мною керували, а я навіть не усвідомлювала цього.
Ванда була дивовижною. Вона розповіла нам про день майже 70 років тому, коли вона зустріла свого майбутнього чоловіка в Боніто. Вона була донькою сільського лікаря, до якого приїхав Сальваторе. "Я хотіла похизуватися, коли побачила його, тому що я знала, що він відомий, — згадувала вона. — У селі всі дуже пишалися Сальваторе, який шив взуття для принцес, королев, актрис. Я сказала йому: "Ти чудовий швець! Дякую за великий внесок, який ти робиш в жіночу елегантність!". І він відповів: "Тобто ти в курсі?". А я відповіла: "Звісно ж!"".
Ми з Лукою вирішили, що сюжет фільму розповідатиме про життя Сальваторе, але зі спогадів Ванди. Як і Сальваторе, вона була кременем. Ми вчинили мудро, приїхавши на знімання так скоро; вона, на жаль, померла наступного жовтня. Ванда була не лише матріархом. Вона була берегинею пам’яті, і вона подбала про те, щоб усі діти та онуки знали дивовижну історію Сальваторе: від бідності до багатства, і передала його дух, його наполегливість, його зосередженість і його пристрасть.
Ми також вирішили, що фільм не повинен бути "документальним фільмом про моду". Натомість це була б історія обдарованого, сміливого чоловіка, який мав пристрасть до шевської справи. "Я люблю стопи, — написав Сальваторе у своїх мемуарах. — Вони промовляють до мене. Коли я беру їх у свої руки, я відчуваю їхні сильні та слабкі сторони, їхню життєву силу чи їхні недоліки. До здорової стопи, її міцних м’язів і міцного зводу приємно доторкнутися – витвір божественної роботи. Моє бажання працювати з ногами було безжалісним, невпинним, і воно глибоко захопило мене, коли я був ще маленьким хлопчиком і жив у віддаленому південноіталійському селі, за 90 кілометрів на схід від Неаполя". Я вирішила, що ця промова має бути на перших хвилинах фільму, і я запропонувала, щоб наш оповідач – прекрасний актор Майкл Стулбарг, який зіграв батька у фільмі "Називай мене своїм ім’ям" – декламував її, поки камера знімала бронзову скульптуру стопи Анрі Матісса 1909 року.
Після різдвяних свят настав час писати сценарій. Я повернулася до Флоренції та провела тиждень з архівістами, збираючи інтерв’ю на радіо, газетні вирізки, оригінальні записи автобіографій, світлини, книги, каталоги виставок – гору матеріалу. Я відвезла усе це назад до Парижа, і разом з моїм науковим помічником Шантель Таттолі я все це вивчила і почала писати. Лука мав рацію: я могла це зробити.
Писати сценарій було наче писати книгу, але набагато, набагато коротшу, і, на милість, без приміток. Я додала всі наші ідеї, як-от пропозицію Луки зняти поїздку трансконтинентальним потягом, коли Майкл Стулбарг читає уривок із мемуарів Сальваторе про його подорож країною. Ми склали список співрозиовників нашої мрії, щоб поговорити про різні розділи життя Сальваторе: кінознавцем Тоддом Маккарті про старий Голлівуд, експерткою з костюмів Деборою Надулман Лендіс про гардероби німого кіно, з Крістіаном Лубутеном, Маноло Бланіком і Сьюзі Менкес про взуття та моду, а також з Мартіном Скорсезе — він надзвичайний історик кіно, і він також міг би розповісти про досвід італійських іммігрантів в Америці.
Наприкінці лютого я на два дні поїхала до дому Луки в містечку Крема, що на півночі Італії, і ми разом обговорили сценарій. Він підказав мені, де вирізати, а де розвивати ідеї – по суті, як перетворити написане з казки на фільм. "Думай про сценарій як про коробки в коробках, — сказав він. — Візьми ідею, розпакуй її та рухайся далі". Саме це я й зробила. Коли сценарій був завершений, Лука взяв його та зняв фільм.
І ось, через два роки, вересневого недільного дня я опинилася на прем’єрі стрічки на 77-му Венеційському кінофестивалі. Так дивно, після багатьох років висвітлення фестивалів, бути по той бік оксамитової стрічки – відповідати на запитання на пресконференції, позувати фотографам під час фотосесії, проходити червоною доріжкою. Нас з Лукою провели в Sala Grande і представили натовпу, який прийшов подивитися фільм. Я опинилася в центрі уваги – приголомшена усім тим, що приніс у моє життя перший телефонний дзвінок Луки три роки тому. Коли вимкнулося світло і на екрані з’явилися титри, мені на очі навернулися сльози. Я повернулася до Луки й послала йому крізь чорну маску поцілунок.
Для мене він режисер мрії.
Текст: Dana Thomas
За матеріалом vogue.co.uk