"Дев'ять із половиною тижнів" у 10 світлинах
Вічного кохання не буває. Буває вдале поєднання звичок. Буває добре у ліжку. Буває відчуття затишку від того, що ти не одна. Буває надійність. Ось, власне, і все, чого цілком достатньо для щастя.
— Я приберу зі столу.
— Ти не мусиш прибирати зі столу. Не треба цього робити. Я сам усе приберу. Я купуватиму продукти, готуватиму, годуватиму тебе, одягатиму і роздягатиму, купатиму, дбатиму про тебе. Ти можеш зустрічатися з друзями вдень, але ти мені потрібна вночі.
Знаєш, я хочу, щоб ти знала. В мене було багато жінок. І дівчат. Але з жодною з них я не відчував такого. Навіть коли я просто тримаю тебе у своїх обіймах, я це відчуваю.
— Як ти дізнався? Як ти здогадався, що я погоджуся бути з тобою?
— У тобі я побачив себе.
Знаєш, я не можу зрозуміти цього хлопця. Іноді це просто. Ти розумієш це за його краваткою або за книгами, які він читає або не читає. І ти знаєш, знаєш, що це скінчиться. І ти просто залишаєш усе як є і чекаєш. І нічого, можна жити. А з цим хлопцем...
— Ти дозволиш мені зав'язати тобі очі?
— А що, як я не дозволю?
— Тоді я піду.
— Залишся.
– У тебе багато телевізорів.
– Мій дядько помер під час перегляду телевізора. Він любив спортивні передачі. Дивився всі підряд. Він мав три телевізори і радіо. Він перебігав із кімнати до кімнати, щоб нічого не пропустити. Він помер від серцевого нападу під час 76-х Олімпійських ігор. Можливо, на мене чекає те саме.
– Чому ти поклав подарунок на стіл?
– Я люблю спостерігати за твоєю ходою і рухами.
– Мені подобається Волл-Стріт.
– Справді? Чому?
– Сама не знаю. Мені подобаються сірі фланелеві костюми, блискуче взуття. Іноді я уявляю себе на місці всіх цих чоловіків. Іноді.
Ти знав, що все скінчиться, щойно один із нас скаже "досить". Але ти мовчав. Я занадто довго чекала.
