Акторка Маргарита Бурковська – про роботу в гарячих точках, єдність українців та улюблені прикраси
Українська акторка Маргарита Бурковська, зірка фільму "Бачення метелика", прем’єра якого в травні пройшла на Каннському кінофестивалі, встигає все – працювати за фахом, допомогати іноземним журналістам як фіксер у гарячих точках та зніматися для українських брендів. Нещодавно вона стала обличчям українського бренду Guzema Fine Jewelry. Нам вона розказала про всі свої ролі та як змінилося її життя за ці 100+ днів.
Маргарита БурковськаВ одному з інтерв’ю ви казали, що завжди були дотичною до війни. Розкажіть, з чого і коли саме почалася ваша війна?
Я цивільна людина, ніколи не служила, на жаль, але справді завжди була дотичною до війни. Для мене ця історія почалася ще з Майдану. Тоді я жила в Москві, куди поїхала після закінчення театрального університету. Коли спалахнула Революція Гідності, я жила там уже два роки і під час перших сутичок на Майдані контактувала з мамою скайпом. Я бачила, як українські події подають на російському телебаченні, і взагалі не могла все це слухати. Саме тоді я вирішила повернутися.
Майдан, окупація Криму, вторгнення – для мене все почалося ще наприкінці 2013 року й продовжилося у 2014-му. Ось це, до речі, було найважче – цей перший рік, коли відбулися Дебальцеве, Іловайськ. Я відтоді цим переймаюся – як більшість наших громадян, я думаю.
Ви сказали "я ніколи не служила, на жаль". У вас не було бажання піти на фронт?
У мене були такі думки, і вони були досить раціональні. Готуючись до знімань фільму "Бачення метелика", у 2019 році я закінчила курс із парамедицини в добровольчому батальйоні "Госпітальєри", отримала там дуже корисні знання. І коли британська й американська розвідки заговорили про можливість повномасштабного вторгнення, я подумала: а що я робитиму?
Я розуміла, що бути цивільною людиною на війні – це дуже важко. Це найважче, що може бути. Якщо ти не маєш зброї, і до тебе в місто заходить вороже військо, ти – як мішень. А якщо ти військовий – ти знаєш, що робити, адже виконуєш свою службу. У тебе є люди поруч, у тебе є командування, забезпечення, ти знаєш, куди бігти і з ким. А ті цивільні люди, які опинилися в Харкові, в Бучі та інших містах, без зброї, – були незахищені й розгублені. Що робити, коли не маєш навичок виживання під час війни?..
І ось, коли в лютому-березні російські війська намагалися оточити Київ, я подумала: ну ось, сталася та ситуація, якої я боялася. Я в Києві, я не володію зброєю і не зможу себе захистити. Я міркувала про те, щоб доєднатися до ТрО, але так і не зробила цього з різних причин.
Маргарита БурковськаЧим взагалі може допомогти митець під час війни? Як ви знайшли свою роль у війні?
Я впевнена, що наше основне завдання, незалежно від професії – спинити ворога. Інакше ніхто з нас вже нічого не робитиме.
Спершу я шукала себе у волонтерському русі. Певний час пропрацювала у фонді Сергія Притули, де опікувалася фармацевтикою – збирала аптечки на фронт. А потім за порадою подруги я пішла працювати фіксеркою з іноземними журналістами. Почала з того, що їздила разом з ними в передмістя Києва – у Бородянку, Андріївку, Бучу. Це були перші дні після звільнення, території тоді ще не розмінували, навкруги було безліч снарядів. Ми зробили першу статтю з BBC про ідентифікування тіл у Бучі, і так я втягнулася в цю роботу. Потім їздили в Суми, на Схід, зараз перебуваємо в Харкові.
Якось ми з моєю подругою, фотожурналісткою Настею Власовою, яка документує цю війну вже 8 років, говорили про те, що митець не перестає бути митцем, якщо він навіть не знімається чи не створює чогось зараз. Я митець не тому, що я кожного дня на зніманнях. Я акторка за своїм сприйняттям світу й акторка за способом опрацювання інформації, вражень, які я отримаю ззовні. Це мій спосіб мислення.
Як усе, що ви побачили, вплине на вас як на актрису?
Цей досвід насамперед у дотичності до реального життя. Інакше про що ти гратимеш, якщо ти не розумієш?.. Я впевнена, що тільки досвід дає нам можливість переосмислити по-справжньому – а потім відтворити це в кіно.
Мене вразив один чоловік у Бучі, про якого ми знімали репортаж. Він стояв біля тіла свого сина, що лежав у свіжовикопаній могилі, і акуратно в’язав на його ногу бирку з даними про загиблого: ім’я, по-батькові, рік народження, приблизна дата смерті. Він робив це дуже спокійно й акуратно. Для мене ця історія – про батьківство, про любов, про служіння.
Хоч як дико це звучатиме, все побачене збагачує мене. Так жахливі речі насправді нас одне одному відкривають, дають нам змогу стати ближчими. Зараз ми всі – учасники колективного досвіду, ми всі переживаємо війну. Нещодавно я їхала Харковом в автобусі, дивилася на людей і думала: "Вау, я відчуваю єдність з ними!". Ми дуже різні, але ми єдині. І ми одне одному завжди підставимо плече.
Що з побаченого вас вразило найбільше?
Мене понад усе вражають люди, які готові робити щось для інших, які відчувають свою місію, які не зосереджені на собі. Люди, які під час боїв у Бучі вивозили тіла загиблих... Директор ритуальної фірми в Боярці, що місяцями безплатно ховав тіла… Пластичні хірурги в Сумах, які допомагають постраждалим від обстрілів людям з Рубіжного, Маріуполя та роблять естетичні операції на обличчях.
А буває і смішно, і зворушливо. Одного разу ми з журналістами французького телебачення запитали в літньої жінки на вулиці в Києві, чи є в неї проблеми з грошима. "Да які гроші! – відповіла вона. – Головне – війну виграти! Гроші будуть!"
"Бачення метелика"Як ви думаєте, чи можна трансформувати ненависть у щось продуктивне?
Цікаво, але я не відчуваю ненависті. Коли ти заряджаєш зброю, можливо, ти це відчуваєш. Чи коли прилітає у твій двір. Поки моя ненависть не так сильно персоналізована, мабуть. Але я, наприклад, відчуваю ненависть до російських митців.
Чому саме до митців?
Тому що вони переважно живуть якимось нереальним життям. Щось вигадують собі в голові, розповідають в інтерв’ю нісенітницю – і в жодний спосіб не відповідають за це. Вони дуже нахабні. У лютому на Берлінале показали фільм російського режисера, учня Сокурова, про двох братів-льотчиків. Тільки уявіть собі: він показує з емпатичного боку двох льотчиків, які розповідають у кадрі, як вони люблять свою професію, яка вона романтична, – а за 2–3 тижні ці льотчики бомблять нас. І не припиняють бомбити. Від цього в мене зриває дах. Так російські митці і вживлюють європейцям свою культуру.
Але ненависть – це передусім енергія. Тому я хочу порадити бути тут і зараз. Відчувати її тут і зараз. Не закриватися. Дати собі відчути цю енергію – можливо, вона трансформується в щось класне.
У травні ви з колегами представляли в Каннах фільм "Бачення метелика" і зробили потужний перформанс на червоній доріжці – із сиренами повітряної тривоги та транспарантами, на яких було написано, що росіяни вбивають українців. Чи було у вас в Каннах враження, що люди втомилися від війни?
Мій особистий досвід у Каннах показує, що люди були дуже зацікавлені – і в нас, і в Україні, і в нашому фільмі як у мистецькому продукті. Думаю, нам вдалося справити сильне враження ще й завдяки перформансу.
Презентація фільму "Бачення метелика" в КаннахНапередодні прем’єри ми вийшли на пресконференцію у футболках із зображенням зруйнованого Маріуполя. Це було фото Жені Малолєтки, відомого фотографа, який понад місяць був в оточенні в Маріуполі разом з колегою Мстиславом Чорновим. Вони зробили багато кадрів, що облетіли весь світ. Були в пологовому домі, коли туди скинули бомбу. Світ дізнався про військові злочини росії завдяки їхній роботі. І наша команда вийшла у футболках із принтом, що демонструє трагедію Маріуполя… Для мене особисто це дуже важливо й потужно – що разом з нами в Каннах було щось справжнє, невигадане, що могло розповісти світові про цю війну.
Як ви вважаєте, з чим пов’язаний сентимент до російської культури в Каннах, де Серебреннікова, наприклад, взагалі вважають дисидентом?
Мені здається, що європейці, які вже 70 років живуть більш-менш у мирі, намагаються нібито один одного вишколити. Бути чемними, толерантними, нікого не засуджувати. У випадку з Росією вони ще й розділяють політику й культуру. А ми намагалися пояснити в Каннах, що цього робити не можна, бо культура – це інструмент гібридної війни росії проти України. Якщо Серебренніков отримає гроші від влади на новий фільм, або Чулпан Хаматова – на нову виставу, то вони так само є інструментом пропаганди. Європейці не хочуть цього розуміти. Вони кажуть: ми не можемо усунути російську культуру звідусіль, це жорстоко. Ні, кажу я в інтерв’ю, жорстоко – коли вони вбивають нас!
У мене був епізод у Бучі на цвинтарі. Там лежало десь 150 тіл, переважно чоловіки, вбиті росіянами. Поруч була літня жіночка, вона привезла тіло свого сина на цвинтар і пов’язала йому хустку на ногу, щоб тіло не загубилося далі в морзі. Поруч стояли французькі журналісти, і один з них сказав мені: "Молоді російські солдати наслухалися пропаганди і пішли воювати. Вони наївні, як діти!". "Почекай, – кажу. – Ні. Оце, – показуючи на 150 тіл у мішках, – це і є росія. Яка мені різниця, яку пропаганду він прочитав перед тим, як вбити неозброєного українця?"
Перебування в Каннах стало для нас важливою дипломатичною і культурною місією, і мені здається, ми її виконали. Хоча траплялося різне: так-от під час спілкування в Каннах з двома журналістками з Ізраїлю та Італії, я зауважила, що ми маємо поставити на паузу російську культуру – і вони обурилися моїм твердженням. Я сказала: "У нас у Бучі лежать тисячі цивільних тіл. Їх вбили росіяни". Журналістки, здається, зрозуміли – однак було помітно, що їм важко сприймати цю реальність. Але мені байдуже, що їм важко, – нам своє робити.
Команда фільму "Бачення метелика" в КаннахВаша героїня Лілія у фільмі "Бачення метелика" – військова, що служить на Донбасі, потрапляє в полон. У чому головна складність грати реальну війну, адже у вашої героїні є прототипи, на жаль?
Мені було б дуже соромно, якщо люди, які справді проходили через війну та полон, відчули б недостовірність у нашому кіно. Було б соромно, якщо ми зробили б щось пусте, тому я дуже готувалася до цієї ролі.
Десь 3–4 місяці напередодні знімань усе було присвячене цьому. Я тренувалася, працювала з тренеркою-ветеранкою, ми їздили на фронт на позиції наших військових, зустрічалися з волонтерами, колишніми полоненими – жінками і чоловіками, мали дуже серйозні розмови про їхній досвід. Я вважаю, мені як акторці було дуже важливо навіть не просто почути їх, а бути з ними поруч і бачити їхні обличчя, як вони поводяться, як говорять. Так, ми познайомилися з Богданом Пантюшенком – він перебував у полоні п’ять років, найдовше з усіх, з ким я спілкувалася. Для мене особисто це була зустріч на все життя! Богдан – дуже позитивна людина: уявіть, він п’ять років просидів у полоні, але зберіг оптимістичне мислення. А ще я помітила, що він дуже уважний: миттю "просканував" нас – усіх, хто був поруч. Це і є досвід полону, мабуть: він учить швидко реагувати та бачити людей наскрізь.
Що допомагає цим людям, незважаючи на їхній складний досвід, зберегти в собі це оптимістичне мислення? Чи думали ви над тим, якою були б ви, якщо, не дай боже, потрапили б у полон?
Думала. Ми, власне, про це роль зробили. Мені дуже допомогла книжка Віктора Франкла "Людина в пошуках сенсу. Психолог у концтаборі". Він доходить висновку, що люди, які мали сенс та якусь справу, швидше пристосовувалися до обставин і виживали. Також мені допомогла зустріч з Ігорем Козловським – відомим релігієзнавцем з Донецька, що два роки був у полоні в сумнозвісній "Ізоляції". Він говорить, що людині притаманно мати сенс. Людина постійно шукає сенс свого буття – навіть у нелюдських обставинах.
Ваша героїня Лілія – військова, що потрапляє в полон, переживає зґвалтування, але вирішує залишити дитину. Ви знімали фільм у 2019 році, але повномасштабне вторгнення, на жаль, принесло багато таких історій. Як ви думаєте, що може допомогти жертві все ж таки пережити цей досвід та йти далі – як змогла ваша героїня?
По-перше, хочу сказати: все, що відкрилося зараз, у Бучі та інших окупованих місцях, – все це росія робила й раніше, всі ці вісім років. Зґвалтування, викрадення людей – все це було. Просто хтось хотів це бачити, а хтось не хотів.
Щодо жертв. У нашій країні працює багато професійних організацій, що готові допомагати жертвам зґвалтувань. Психологи кажуть: зґвалтування – це не хрест, це в жодному разі не про секс, це про приниження, про зруйнування людини зсередини. Бо ми звикли, що тіло – наш кордон, наша броня, але хтось приходить і каже: ні, твоє тіло тобі не належить… Перед зніманнями я багато працювала з військовими психологами, які вчать зміщувати фокус – з того, що з вами сталося, на те, що буде в майбутньому. Але додам, що все це – тільки міркування; хоча я і готувалася до ролі разом з тими, хто це пережив, можу уявити собі все це лише теоретично…
Маргарита БурковськаЯк ви вважаєте, як не соромитися жити під час війни? Чи можна дозволити собі, скажімо, ходити в ресторани в Києві чи Львові, коли на фронті тривають запеклі бої?
Це питання мудрості й адекватності. По-перше, Київ є і залишається фронтом, до того ж сюди постійно "прилітає", плюс у Києві відбувається потужна робота різних департаментів нашої держави, працюють волонтерські центри, тому Київ і надалі відіграє стратегічну роль у цій війні, і розслаблятися тут не можна
Я думаю, почуття провини й страху – погані почуття, які не варто в собі культивувати. Водночас, коли твій фокус зміщений на щось інше, коли ти допомагаєш іншим та державі, – тобі легко жити, і ти не думатимеш: о боже, що мені робити з цим почуттям провини? Немає завдання в кожного цивільного перечитати всі статті про страхіття, що кояться на окупованих територіях, сісти, плакати та не могти нічого зробити. Наше завдання – робити свою справу, дати відсіч росіянам та згуртуватися. Бо ми переможемо. Можливо, з кров’ю, можливо, із втратами, але переможемо, бо ми йдемо в майбутнє, а росія застрягла в минулому.
Рита, ви нещодавно стали обличчям нової коллекції бренду Guzema Fine Jewelry, яка називається Freedom. Чим для вас особлива ця колаборація?
Guzema Fine Jewelry були партнерами фільму "Бачення метелика" в Каннах. Ми вийшли на червону доріжку Канн у прикрасах бренду, і це було дуже зворушливо. Пізніше мені запропонували підтримати їхню патріотичну колекцію – сказали, що я ідеальна кандидатка на цю роль. (Усміхається.) Я отримала величезну насолоду від знімань. Я взагалі не модель, але Стефан Лісовський – фантастичний фотограф. Я сказала йому, що ніяковітиму, адже Стефан знімав Моніку Беллуччі, а я зовсім не Моніка. (Сміється.) Але все було чудово.
З цієї колекції я найбільше люблю браслети з тризубом – вони витончені, вишукані та дуже гарні. В мене ж теж є тату з гербом. Я зробила його восени минулого року, ще до початку другого вторгнення. Мені подобається, що зараз так багато людей роблять патріотичні тату. В нас під час цієї війни з’явилося дуже багато символів: від "руський корабль…" до освідчень у любові до ЗСУ, фрази "мій краш". Це класні візуальні символи, завдяки їм ми одне одного розуміємо без слів. Також мені надзвичайно подобаються ці шовкові жовто-блакитні шнурки для підвісок-сердець – мають водночас і гарний, і простий вигляд.
Текст: Дарія Слободяник
