Берлінале 2020: найкращі фільми фестивалю
У Берліні завершився один з найбільших кінофестивалів світу. На 70-й Берлінале чекали з особливим нетерпінням через зміни в керівництві й програмах. Зокрема, додалася ще одна конкурсна програма Encounters, де були зібрані більш оригінальні роботи. Однак багатьом таке рішення видалося суперечним, адже ці картини могли урізноманітнити досить скромний основний конкурс. Інші ж вважають Encounters своєрідним Локарно в Берліні, оскільки раніше один з нових директорів фестивалю Карло Шатріан очолював саме цей кіномайданчик у Швейцарії.
Тим часом переможці кожної із секцій уже забрали своїх золотих і срібних ведмедів, а ми запитали в генерального продюсера Одеського міжнародного кінофестивалю Юлії Синькевич, які ж із фільмів були найкращими на 70-му Берлінале.
Юлія СинькевичІранський фільм Мохаммада Расулофа "Зла не існує" показали в один з останніх днів Берлінале. Багато хто вже встиг подумки вручити перемогу іншим фаворитам, але це мало статися. Картина іранського політичного дисидента, який відсидів термін у в’язниці, дуже доречна на політичному порядку денному Берлінале. З 2017 року режисерові заборонено покидати рідну країну, тому "Золотого ведмедя" журі під керівництвом Джеремі Айронса вручило його дочці. Схожа історія сталася 5 років тому з Джафаром Панахі, який переміг на Берлінському кінофестивалі з фільмом "Таксі".
"Зла не існує" порушує актуальне для Ірану питання смертної кари. Сам фільм складається із чотирьох новел, кожна з яких зачіпає заявлену тему. Щорічно в Ірані виносять сотні смертних вироків, які виконують солдати, службовці в тюрмах. Расулоф зняв традиційну психологічну драму, у якій ключові моменти впливають саме так, як і мають, — на емоцію глядача, а відповідно й журі, нехай місцями мелодраматично й прямолінійно, але однозначно вміло.
Головним суперником іранського "Зла не існує" була американська інді-драма Елізи Хіттман "Ніколи, рідко, іноді, завжди". Головної нагороди фільм не здобув, але йому вручили другий за значущістю приз Берлінале — Гран-прі журі. Критики, які оцінювали конкурсні фільми, роботу Хіттман зараховували до фаворитів. Це тонка драма про аборти, права жінок на своє тіло й життя. Тема фільму так чи інакше змушує згадати румунські "4 місяці, 3 тижні і 2 дні" Крістіана Мунджіу. І там, і там — дві дівчини, одна з яких вагітна. Разом вони намагаються вирішити це питання. Але якщо у Мунджіу ми бачили максимально драматичний фільм, який більше подібний до жаху в реальності, то Хіттман зняла тиху, але дуже чуттєву картину.
17-річна героїня з провінції їде до Нью-Йорка разом зі своєю кузиною. Мета дівчини — швидко зробити аборт, поки родина не дізналася про її стан. Із собою героїні беруть величезну валізу, яка їм не знадобитися, але тягнути її за собою дівчата будуть уперто. Ця ноша тотожна тій, яку несе одна зі школярок, домагаючись права на власне тіло й свободу.
"Ніколи, рідко, іноді, завжди" — на перший погляд дуже просте й послідовне кіно, яке після перегляду залишає почуття смутку, яке чітко читалося в очах вагітної дівчини на тестуванні в лікаря про можливе насильство.
Італійська чорна комедія виграла приз за сценарій, хоча для братів Д'Інноченцо це всього лише другий фільм. Перед глядачем — далеке передмістя Рима, де живуть кілька сімей з достатком нижчим від середнього. Поки депресивні батьки зайняті чим завгодно, але не дітьми, ті майструють бомби під керівництвом шкільного вчителя. "Погані казки" могли б бути однією з історій Гільєрмо Дель Торо або того ж Тодда Солондзи, якби брати Д'Інноченцо були сміливішими. Зважаючи на те, що це тільки другий фільм режисерів, зазначу, що їм вдалося талановито передати місцевий колорит італійської глибинки й обговорити проблему дітей, які живуть самі по собі. "Погані казки" гіперболізують дитячу невинність, яка часом жахає глядача, але в наступну секунду змушує сміятися.
Документальна стрічка Девіда Франса, який отримав у 2013 році номінацію на "Оскар" за свій перший фільм "Як вижити під час чуми", здобула приз глядацьких симпатій у секції "Панорама". "Ласкаво просимо в Чечню" нічим не поступається дебюту 61-річного документаліста, а можливо й перевершує його.
У фільмі розповідається про переслідування ЛГБТ-спільноти в Чечні. Бути геєм там — означає підписати собі смертний вирок. Тих, хто не відповідає загальноприйнятим у країні нормам і догмам, можуть безкарно побити правоохоронні органи або вбити власні родичі. У 2017 році вперше повідомили про масові затримання й катування геїв у Чечні. Влада все заперечувала, поки не з’явився той, хто відкрито звинуватив Чечню в переслідуваннях геїв.
Девід Франс і оператор Аскольд Куров знімали фільм таємно, розуміючи можливі ризики й наслідки своїх дій. Тому обличчя багатьох героїв приховані, голоси змінені. "Ласкаво просимо в Чечню" — фільм, який травмує. Все, що бачимо на екрані, — не вистава, не вигадка, а реальність, яка відбувається тут і зараз, яка чужа європейському глядачеві, але зрозуміла тим, хто живе в пострадянському регіоні або ж у мусульманській країні, де насильство і вбивство — не злочин, а норма.
Один з найбільш обговорюваних фільмів Берлінале — тригодинна розмовна драма "Мальмкрог". Основоположник "румунської нової хвилі" Крісті Пую не щадив глядача, змусивши насолоджуватися субтитрами замість картинки. Герої фільму постійно розмовляють, переважно французькою, а тому тим, хто не знає мови, доводиться уважно вчитуватися в англійський текстовий супровід. Герої на екрані розігрують роздуми Володимира Соловйова з філософського твору "Три розмови про війну, прогрес і кінець всесвітньої історії, з долученням короткої повісті про Антихриста з додатками".
Якщо вдуматися в те, про що говорять персонажі, "Мальмкрог" видаєтсья дуже цікавим прикладом кінематографа, який гідно оцінять синефіли. Ідеться про природу зла, війни, прогрес і Антихриста. У часто старомодних висловлюваннях чуються дуже актуальні тези, головне — їх розчути.
Історія створення літературного шедевра, а саме роману "Hangsaman" американської письменниці Ширлі Джексон, викликала справжній ажіотаж. На кожен показ "Ширлі" шикувалися величезні черги, а квитки розбирали за перші кілька хвилин. Фільм Джозефін Деккер розповідає про молоду пару, яка в’їжджає в будинок професора Стенлі Хеймана і його дружини Ширлі Джексон. Дуже скоро з’ясовується, що господиня будинку славиться кепською вдачею, але до кінця фільму ми отримуємо розповідь про неприйняту й недолюблену жінку, яка не отримує визнання свого таланту від найближчої людини — чоловіка.
А втім, багато в чому ажіотаж навколо "Ширлі" навіяний виконавицею головної ролі — Елізабет Мосс. Актриса сповна використовує свою негативну харизму, перебуваючи одночасно в ролі мучителя й жертви. "Ширлі" — це про мрію й свободу, але водночас і про маніпуляції, брехню та насильство, якого зазнають близькі люди.
Комедія Бенуа Делепіна й Гюстава Керверна "Видалити історію" — приклад істинно французького кіно. Фільм розповідає про трьох друзів, які постраждали від нових технологій. Одна скаржиться на низький рейтинг у службі таксі, другу коханець шантажує інтимним відео, а третій закохується в голос автовідповідача. Задля вирішення своїх бід вони вирушають до хакера на ім’я Бог. Якщо придивитися, можна впізнати знайомих персонажів Смарагдового міста, яким бракувало мізків, сміливості й серця. Крім того, "Видалити історію" має певний філософський підтекст про технічний прогрес, який загнав героїв у безвихідь. Режисери використовують маленьке містечко, як і маленьких людей у ньому, щоб сказати про щось більше, глобальніше. Автори стверджують, що світ позбувся власного розуму, передавши важелі рішень і вибору штучному інтелектові.
Вже традицією стала поява в програмах найбільших фестивалів українських фільмів. 70-й Берлінале не залишився осторонь. Так, на кінофестивалі показали відразу дві українські картини: ігрові "Номери" Олега Сенцова й Ахтема Сеїтаблаєва і документальну "Земля блакитна, ніби апельсин" Ірини Цілик.
У "Спеціальних показах" демонстрували фільм Олега Сенцова й Ахтема Сеїтаблаєва "Номери", який знімали під час утримання Сенцова в російській в’язниці. Представлення "Номерів" на Берлінале було прогнозованим, оскільки фестиваль ніколи не цурався сміливих політичних висловлювань, та й роками Берлінале підтримував Сенцова.
"Номери" знято за п’єсою Олега Сенцова, яку він написав ще 2011 року. Це антиутопія, яка розповідає про суспільство, поділене на касти. Парні номери — жінки, непарні — чоловіки. Всі вони мають чітко дотримуватися правил, порушувати які категорично не можна. "Номери" через його театральний мінімалізм вже встигли порівняти з "Доґвілем" Ларса фон Трієра, роблячи фільму великий комплімент. "Номери" — це унікальний за своїм задумом і втіленням проєкт. Уперше в Україні фільм зняли без фізичної присутності одного з режисерів. Перебуваючи в ув’язненні, Сенцов передавав своє бачення Сеїтаблаєву й завдяки дійсно солідарній роботі двох режисерів вийшло міцне кіно, яке відзначили критики.
Дебютний документальний фільм Ірини Цілик, за який вона вже встигла отримати режисерську нагороду на "Санденсі", показали в програмі Generation 14 plus. "Земля блакитна, ніби апельсин" складається з нарізки спогадів сім’ї з прифронтової зони. Мати-одиначка Анна живе тут із чотирма дітьми. Жінка вирішила не їхати, а залишитися в Красногорівці, розміщеній за 40 км від Донецька, яку майже всі покинули. Сім’я знімає про те, як їм живеться, і в результаті "Земля блакитна, ніби апельсин" виходить фільмом у фільмі, який частково знімала Цілик, а частково дійові особи. Крім героїнь, ми бачимо ті самі реалії війни, у яких опинилося багато жителів Донбасу. Фільм Цілик доводить, що в режисерки дуже велике майбутнє в кінематографі, оскільки вона робить документалістику з елементами поетики.
