Напередодні Дня Незалежності Vogue.ua публікує історії молодих українок та українців, які популяризують нашу культуру, науку, моду й спорт. Сміливі, амбітні і принципові — вони щодня творять нову історію країни і її майбутнє. Новому поколінню талантів присвячене наше літнє число. Нова героїня – кураторка Альона Каравай.
Ще донедавна про Івано-Франківськ згадували здебільшого в контексті літературного "станіславського феномену" – Тараса Прохаська, Юрія Андруховича та Юрія Іздрика. Тепер місто набуло слави осередку сучасного мистецтва та культурних ініціатив. У цьому є велика заслуга молодої артменеджерки Альони Каравай.
Хата-майстерня та резиденції митців у Карпатах, виставки українських художників за кордоном, галерея сучасного мистецтва "Асортиментна кімната", медіа про культуру post impreza, Музейний кризовий центр, ГО "Інша освіта" – це неповний список ініціатив, якими опікується Альона. Частина агенції proto produkciia, яку разом із колежанкою Ольгою Дятел вона заснувала 2017 року, працює у Франківську, а частина – в Києві. Серед їхніх здобутків – гучні опери "Чорнобильдорф" і Opera Lingua композиторів Романа Григоріва та Іллі Разумейка, а також мистецький проєкт "Ніхто не острів" з агенцією "АртПоле".
Альона народилась у Донецьку – її робота в культурі почалася саме звідти. У 2004 році разом з одногрупницями з факультету романо-германських мов вона започаткувала театральний фестиваль. Потім були хулігансько-мистецькі інтервенції – наприклад, перейменування вулиці Червоних чекістів на Захера Мазоха. З 2007 до 2010 року Каравай працювала в головній сучасній культурній інституції Донецька – артплатформі "Ізоляція", яку згодом росіяни перетворили на катівню та тюрму. Після окупації рідного міста Альона переїхала до Берліна, а в 2018-му повернулася в Україну й осіла в Івано-Франківську.
Торік 24 лютого вона приймала тих, хто тікав від великої війни. Місто та художнє ком’юніті, яке побудувала Каравай, стали прихистком для митців і культурних менеджерів з усієї України. Чимало хто з цієї спільноти, перш ніж податися за кордон чи шукати нову домівку деінде в Україні, побували у Франківську. І не просто тому, що там було і лишається безпечніше. А тому, що було куди і до кого їхати.
Після окупації Донецька Альона переїхала до Берліна, а в 2018-му повернулася в Україну й осіла в Івано-Франківську
Ми зустрічаємось із Альоною в Києві, між її робочими заходами та поїздкою в Німеччину на вручення європейської культурної премії KAIROS. Запитую: "Ти взагалі рахувала, у скількох містах була за цей рік?" – "Навіть не намагалася". Грошову винагороду у 75 тисяч євро вона планує передати на підтримку громадських та волонтерських ініціатив, пов’язаних з відбудовою рідної Донеччини.
Премію KAIROS Каравай отримала за те, що "організовує зустрічі між людьми та середовищами, які інакше б ніколи не зустрілися або не навчилися одне в одного", а також за захист митців і творів мистецтва. І це якнайкраще описує діяльність Альони та ії команди. Вони швидко та без бюрократичних зволікань надають притулок, коли митцям доводиться тікати. І пропонують безпечне місце творам мистецтва, що опинилися під загрозою знищення. "Після початку повномасштабного вторгнення багато людей передали мені на зберігання особисті чи сімейні архіви. Більшість із них не є близькими людьми чи друзями. Але вони довіряють мені. Можливо, це тому, що дистанція між нами, хто залишився в Україні, скоротилась. Не зрозуміло скільки нам ще жити, тому є більша емпатія і бережливість".
Разом із колегами Альона заснувала Музейний кризовий центр, який за рік повномасштабної війни допоміг майже 500 музейникам. "Це дуже українська історія. Ольга Гончар, [директорка музею Територія терору у Львові] написала, що є така проблема і що треба обʼєднуватись. Декілька людей відгукнулось і ми створили ініціативу". Це знову історія про довіру та людські звʼязки. Його робота зараз спрямована на фандрейзинг коштів для невеликої фінансової підтримки працівників музеїв, особливо на Сході та Півдні країни. "Багато хто з них наразі не отримує зарплату, але залишився охороняти музей. Важливо не втратити цих людей, які дбають про нашу культурну спадщину. Музейники евакуйовували колекції на свій страх і ризик. Завдяки ним нам вдається зберегти твори сучасного мистецтва й навіть сімейні архіви. Проблема ще і в тому, що часто ми навіть не знаємо, що саме зникло. Бо це не було задокументовано".
Упродовж нашої розмови ми повсякчас повертаємося до теми втрати історичної памʼяті. "Мені невідома концепція безпечного світу, – каже Альона. – Ми постійно в постапокаліптичному чи посткризовому стані. В Європі у кризових випадках кажуть: "Давайте почекаємо, коли воно мине". Якби ми чекали і не робили паралельно все й одразу, то нічого б не було". Так, більше в жодної з європейських країн немає такого сусіда, який безперестанку намагається знищити їхню культуру й ідентичність. Саме через це варварське винищування в нашій історії зʼявляються сірі плями.
Мені невідома концепція безпечного світу. Ми постійно в постапокаліптичному чи посткризовому стані
"Можливо, це моя рана. Ми не вміємо накопичувати та передавати у спадок. Мої друзі із Західної Європи часто хваляться сімейними реліквіями: "Ось каблучка моєї прабабці, це бібліотека мого діда". А будинок моєї бабусі під Лиманом розстріляли. Лишилися тільки альбом і одна статуетка. Добре, що хоч щось".
Саме візуальне мистецтво найбільш близьке та цікаве Альоні в професійному плані. Тому і резиденції, і медіа, і галерея – усе про сучасне мистецтво ."Замилування речима безнадійними" – читаю я у фейсбук-профілі Альони Каравай. Мабуть, це і є той опис мотивації працювати з мистецтвом та культурою в Україні. "Я поступово зрозуміла, що мистецтво для це засіб та форма комунікації. І саме через цю форму можна швидше комунікувати про складні теми і меседжі. В освітніх проєктах можна довго пояснювати, наприклад, про фемінізм чи сексизм. Але в мистецтві спрацьовує емпатія".
Альона вірить, що прогалини в історії можна заповнити сучасним мистецтвом. Один з її недавніх кураторських проєктів, "Затоплення", – мистецьке дослідження історії Голокосту в Івано-Франківську. За часів німецької окупації, за різними оцінками, в місті було знищено від 40 до 120 тисяч мешканців. Під час наймасовішої акції вбивства євреїв у Станіславові – "Кривавої неділі" – загинуло, за різними підрахунками, від 6 до 12 тисяч людей. Про самі події не лишилося задокументованих свідчень і спогадів: не існує ані меморіального знаку, ані музейної кімнати. Міська легенда стверджує, що на місці розстрілу зʼявилось озеро. Хтось каже, що на дні озера лишилися плити з єврейського кладовища. У межах проєкту українські митці – Нікіта Кадан, Ярема Малащук, Роман Хімей, Гаррі Краєвець, Юрій Бакай, музикантка Назгуль Шукаєва, письменники Юрій Іздрик і Тарас Прохасько – запропонували своє осмислення тієї трагедії.
Торік франківська галерея "Асортиментна кімната" проводила виставки сучасного мистецтва, присвячені війні. Відвідувачів було дуже багато, аудиторія збільшилася порівняно з часами до повномасштабного вторгнення. "Мені здається, сучасне мистецтво стало ближчим до людей. Нарешті воно говорить не про теоретизовані ідеї, а про те, що відбувається з кожним із нас, – і робить це зрозумілою мовою".
Більше про молоде покоління українських талантів — дизайнерів, фотографів, моделей, артистів, спортсменів та науковців, за якими спостерігає весь світ, — читайте в літньому числі Vogue Ukraine Edition. Замовляйте в офіційному онлайн-магазині українського Vogue.
Текст: Оксана Семенік
Фото: Lesha Berezovskiy
Стиль: Viktoria Filipova
Зачіски та макіяж: Daria Zhadan
