Михайль Семенко: одіозний поет Розстріляного відродження

"І так віки минуть аж поки сонце стане
і зникне світ
тоді струшу я прах усе навкруг розтане
я підіймусь тоді бо знову світ настане
то буде мій привіт".

1913

Сьогодні виповнюється рівно 130 років зачинателю течії футуризму в українській літературі, представникові Розстріляного відродження Михайлю Семенку. Він був трагічною та водночас яскравою й одіозною постаттю в національному письменстві.

Народився Михайль Семенко в селі Кибинці, що на Полтавщині, у родині письменниці Марії Степанівни (писала під псевдонимом Марія Проскурівна) та Василя Леонтійовича, який працював волосним писарем. У чотири роки майбутній поет почав читати й писати, згодом вивчився грати на скрипці. Закінчивши Хорольську гімназію, навчався в Миргородському та Курському реальних училищах. З 1911 року – студент Петербурзького медичного університету. Саме там він захопився футуристичними поезіями та почав писати перші вірші. 1913 року виходить його перша збірка Prelude як зразок романсово-релігійної лірики. Він назвав свою збірку "пробою пера", а вірші – "солодкими, трагічними й поганими". 1914 року разом із художниками Василем Семенком (рідний брат) та Павлом Ковжуном засновує перше футуристичне об’єднання "Кверо". Того ж року побачили світ збірки "Кверофутуризм", "Дерзання", в яких панує символізм, метафорична гра образів, іронія та самоіронія, агресивність, епатаж, драматичний патетизм.

З 1914 року у творчості поета починається новий етап – він частіше вдається до імпресіонізму, експериментує зі словом, формою, звуками. Яскравим прикладом таких експериментів можна назвати вірш "Місто":

"Осте сте
бі бо
бу
візники — люди
трамваї — люди
автомобілібілі
бігорух рухобіги
рухливобіги
berceus кару
селі
елі
лілі
пути велетні
диму сталь
палять
пах
пахка
пахітоска
дим синій
чорний дим
пускають
бензин
чаду благать
кохать кахикать
життєдать
життєрух
життєбе-
нзин
авто
трам".

1914

1916 року Семенка мобілізують до армії, він змушений їхати до Владивостока, де служив військовим телеграфістом. Там він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Лідією Горенко – з родини українських переселенців. Цього ж року молода родина повертається до України.

1918 рік став надзвичайно плідним для поета. Справжньою музою для нього стала дружина. Він створює дев’ять поетичних збірок, дві з яких символістські – "П’єро задається" та "П’єро кохає". А цикл "Осіння рана" став свідченням його почуттів до дружини. У цих творах з’являються нові творчі рішення та мотиви.

1919 року народжуються збірки "П’єро мертвопетляє", "В садах безрозних", Bloc-notes, поема "Ліліт". Цей період виявився революційним у творчості Михайля Семенка. Він розроблює футуристичну теорію та деканонізує культ у мистецтві.

У 1924 році видав збірку з одіозною назвою "Кобзар", наголосивши на тому, що: "То був "Кобзар" однієї епохи, а це – іншої". Поет наполягав: "Там де є культ, немає мистецтва". Його епатажні експерименти, неетичність до генія української літератури призвели до скандалу в національному письменстві та кризи в українському футуризмі.

1926 року, стикнувшись зі спротивом та нерозумінням свого таланту, поїхав до Одеської кіностудії працювати літредактором і писати сценарії до фільмів. Там він знайомиться з другою своєю дружиною – Наталією Ужвій.

Наприкінці 1920-х років під жорстким тиском уніфікації радянської літератури був змушений відійти від власної поетичної системи. Безжальний до мистецтва соцреалізм наказував писати "як усі" та вимагав дотримання "єдиноправильних канонів". Втім, попри жорстку критику до себе звідусіль, він не писав дифірамбів кривавому радянському режиму. Проте все ж таки був змушений публічно зректися своїх колишніх позицій.

У квітні 1937 року в Києві поета заарештували, звинувативши у членстві в контрреволюційній організації, якої насправді не існувало. Авторкою наклепу стала Наталія Ужвій.

Через пів року ув’язнення і катувань, 23 жовтня 1937 року змученого Михайля Семенка розстріляли у підвалі Жовтневого палацу та поховали у братській могилі в Биковнянському лісі під Києвом разом з іншими розстріляними митцями.

Семенко увійшов в історію національного письменства як "фігура епохи", згуртовував навколо себе літературні сили, привніс в українську літературу нову футуристичну теорію, нову тематику, нові форми. Саме з його легкої руки в українській словесності з’явився верлібр, який і нині дуже поширений. Михайль Семенко зробив великий внесок у розвиток української модерної поезії 1920-х років. Попри те, що його було штучно вилучено з історії літератури, вже через покоління його вплив позначився на творчості Василя Голобородька, Сергія Жадана, Любові Якимчук та інших українських митців.

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.