Гендиректор Українського інституту Володимир Шейко про те, яка Україна цікавить Європу
Володимир Шейко, генеральний директор Українського інституту, – про те, яка Україна цікавить Європу, як провести ніч української електронної музики у Відні і навіщо представляти українську культуру за кордоном.
Володимир Шейко (фото Марія Павлюк)Українські аудіогіди у музеї Бельведер у Відні, ретроспектива кінострічок Кіри Муратової у Парижі, "Український тиждень" у Гданську. Ще кілька років тому українська культура могла тільки мріяти про такий потужний прояв у Європі, а зараз, перераховуючи міжнародні події, які організовує Український інститут, легко втратити лік. Інституту немає і двох років — у 2018-му його відкрили при Міністерстві закордонних справ, і з того часу команда з 35 людей робить дуже важливу справу: показує світові сучасну Україну. Очолює Інститут 34-річний Володимир Шейко. Про таких, як він, зараз кажуть "культурний менеджер нового покоління". Харизматичний промовець і чудовий інтелектуал, до цього Володимир майже 10 років працював у Британській раді в Україні, зокрема, був директором мистецьких програм. Функцію Українського інституту Володимир бачить просто і складно водночас — зміцнення міжнародного іміджу України через можливості культурної дипломатії.
Чому ви вирішили обійняти посаду генерального директора Інституту? Що вас насамперед привабило?
Я довго вагався. Це було рівняння з усіма невідомими і велика відповідальність. Зрештою, я вирішив, що це унікальна нагода створити інституцію, аналогів якій в Україні ще не було, і неабиякий професійний виклик. Я вірю в силу і вплив культурної дипломатії, бо десять років працював у Британській раді — успішному прикладі для України. Вірю і в те, що мова культури в міжнародному діалозі може бути переконливішою за будь-що інше. І влада, і суспільство врешті-решт мають це збагнути.
Тобто Український інститут побудований за зразком Британської ради?
Загалом так. Створюючи Український інститут, Міністерство закордонних справ орієнтувалось саме на досвід Британської ради, Гете-інституту, Польського інституту. Кожна з цих інституцій у чомусь була прикладом для нашої моделі, але ми розуміємо, що в нас свої завдання і ми будемо відрізнятися від інших.
Чим саме?
Україна перебуває у зовсім інших економічних, культурних, геополітичних умовах, ніж, наприклад Великобританія. Британська рада поширює вплив своєї мови та культури за кордоном як глобальних, затребуваних феноменів, тоді як завдання маловідомої України — відстояти себе, свою суб’єктність, незалежність і суверенітет, і розповісти про себе правильними словами.
Тобто ми на початку шляху?
Вже не на початку, ми почали – Україна, я маю на увазі – давно. Я думаю, що сьогодні нам потрібно систематизувати подачу інформації про країну з позиції держави, підсилити успішних гравців і виробити державну політику в культурній дипломатії, що дасть відповіді на запитання, яку українську культуру ми хочемо представляти у світі, про що ми хочемо зі світом говорити і яким має бути далекосяжний вплив нашої діяльності.
Концерт ансамбля "Alter Ratio" у віденській церкві при підтримці Українського інститутуЯка Україна цікавить Європу? Сучасне радикальне мистецтво? Рейви, про які багато пишуть закордонні видання? Кіно? Популярна музика?
80% наших зустрічей із закордонними партнерами починаються зі слів: "Ми нічого про вас не знаємо". Україну знають у світі переважно з новин. На інституційному рівні дуже мало співпраці, і тому за кордоном дуже мало знають про локальний контекст. Ми хотіли би стати інституцією, яка могла б давати поради зарубіжним партнерам. Тому що часом їм потрібна певна точка входу в країну: що тут відбувається, з ким можна співпрацювати… І це має відбуватися з обох сторін.
Я думаю, за кордоном цікава невідома Україна. Це територія дивовижної творчої свободи. А незнання породжує зацікавленість. Тому до цьогорічної програми ми включили багато тем, які відкривають Україну і світові, і нам самим з неочікуваного боку – як, наприклад, авторське кіно, сучасна академічна музика, незалежний театр чи радянська українська мозаїка.
У жовтні ви провели Ніч української електронної музики у Відні. Серед того, що ми побачили у віденському Музейному кварталі, найбільше нас всіх, думаю, вразив мапінг на основі українських мозаїк. Як взагалі ви придумали цей концепт? Як знайшли правильних людей, щоб це втілити?
Ми довго розмірковували над центральною подією "Української ночі", яка б стала кульмінацією вечора. Ця подія мала бути атрактивною і масштабною, але водночас і змістовною. Ми хотіли розповісти цікаву історію, яка б відкрила віденській публіці незнану Україну та розмаїття і тяглість її культури. Великий фасад Музею Леопольда наштовхнув нас на ідею 3D-мапінгу як форми, а його зміст народився у численних розмовах з командою, мистецтвознавцями, кураторами, колегами з МЗС.
Мапінг на основі українських мозаїк у ВідніВитоком проєкту є ініціатива зі збереження й фіксації українських монументальних мозаїк 1960-70-х років. Ми звикли не помічати їх на вулицях наших міст, але це важливий і недооцінений феномен нашої культури. Візуальний ряд мапінгу повністю ґрунтується на світлинах, зроблених Євгеном Нікіфоровим для видання Decommunized видавництва "Основи". Якби не Євген, деякі твори, представлені у проєкті, були би втрачені назавжди – наприклад, львівська мозаїка "Риби" Володимира Патика, яку нещодавно зруйнував місцевий забудовник. Саме завдяки копіткій кількарічній праці Євгена ми змогли оживити ці мозаїки в цифрі.
Зрештою, мапінг став чи не наймасштабнішим проєктом Українського інституту цього року. Важко повірити, що 10 хвилин цього фантастичного видовища – результат піврічної роботи кількох десятків людей. Це куратори, менеджери, юристи і фінансисти Українського інституту, група художників Theta і продюсерка Таїсія Пода, музиканти і композитори з гурту Ptakh Jung, технічні підрядники у Відні. Дуже багато зірок, у прямому й переносному сенсі, мали зійтися, щоб усе здійснилось. Наша нагорода за зусилля – те, що мапінг побачили кілька тисяч людей, яких не злякав навіть прохолодний і хмарний вечір. До речі, найбільше ми боялися навіть не того, що не спрацює техніка, а дощу, та, зрештою, навіть із погодою нам пощастило.
Я після Відня думала ось про що: у Музейному кварталі найбільше враження справив проєкт, що осмислює історичну пам'ять. Як про неї говорити з молодими людьми? З хіпстерами? Як представляти їм цей шар культури?
Наш підхід – працювати з новою, сучасною українською культурою або пропонувати актуальні інтерпретації нашої спадщини. Завжди повторюю – у ХХІ столітті потрібно розмовляти зі світом мовою сучасності. В цьому сенсі "Українська ніч" у Музейному кварталі Відня була спробою показати, як це можна робити. Адже електронні музиканти, яких ми відібрали – дніпровський гурт DZ`OB, київська ONUKA, композиторка і виконавиця ZAVOLOKA, яка вже давно живе й працює в Європі, – так чи інакше надихаються етнікою, але говорять про свою ідентичність новою, актуальною мовою, зрозумілою і близькою іншим культурам.
Що ж до 3D-мапінгу – це наше програмне висловлювання, внесок у гостру суспільну дискусію про нашу культурну спадщину. Мозаїки та інші мистецькі й архітектурні об’єкти радянського періоду в Україні є її повноправною частиною — як і елементи етнічної культури. Кожна з цих мозаїк – носій і свідок буремної історії українського мистецтва: від роботи Кириченка (між собою ми називали її Мадонною), яка нагадує старовинні мозаїки зруйнованих радянською владою соборів, до творів Алли Горської, видатної художниці з трагічною долею, які втілюють її художню сміливість і внутрішню свободу в часи цензури й переслідувань.
Українська культура радянського періоду, на жаль, незаслужено затаврована і знецінена декомунізацією. Коли ми говоримо про реапропріацію, повернення собі культурної спадщини – йдеться також і про художні об’єкти радянської доби, а не лише про скіфське золото чи фрески Михайлівського Золотоверхого. Хочеться вірити, що цей проєкт буде нашим внеском у дискусію про "незручну спадщину", яка наразі дуже актуальна у світі.
Яка ваша улюблена мозаїка в Києві? Я маю на увазі, коли до вас приїжджають іноземні гості, яку мозаїку ви їм насамперед покажете?
Моя улюблена – "Ковалі сучасності". Це робота Галини Зубченко і Григорія Пришедька 1974 року, яка прикрашає стіну Інституту ядерних досліджень на проспекті Науки. Надзвичайно динамічна робота, заснована на суто модерністському пафосі про торжество науки і прогресу, контроль людини над природою. Сьогодні це також сумне нагадування про зарозумілість та вразливість людини. А кольорове багатство цієї мозаїки – характерна ознака всього візуального мистецтва України ХХ століття.
"Ковалі сучасності"Чи реально показати цей мапінг в Україні? Чи важливо це для нас?
Так, це можливо, і ми дуже хотіли б це зробити. Але це вимагатиме значних зусиль, оскільки мапінг завжди створюється під конкретну локацію чи фасад. Безперечно, цей проєкт важливо показати і в Україні, бо це дуже якісна робота, яка би привернула увагу до долі мозаїк і сприяла би їхньому збереженню. Нам часто кажуть, як це несправедливо, що все найкраще дістається іноземним глядачам. Спробуємо це виправити.
Як ви працюєте? Це не грантова система?
Ми могли працювати за грантодавчим принципом, але вирішили піти іншим шляхом. Ми хотіли програмувати свою діяльність самотужки і в діалозі з закордонними спільнотами та експертами. Наша роль – налагодити зв'язки. Наприклад, "Українська ніч" не могла би відбутися без Українського інституту, бо, крім нас, немає такої організації, яка б його спродюсувала. Ми довго вели перемовини з Музейним кварталом Відня, з компанією-підрядником, яка займається технічним забезпеченням, колективом, що робить 3D-мапінг. Фактично, це продюсерська роль.
Запуск українських аудіогідів в одному з музеїв ПольщіВід чого ви особисто отримуєте задоволення у роботі?
Я відчуваю драйв від щоденної роботи. Тому що готовий проєкт — це вже кульмінація історії, яка триває місяцями, і від неї іноді важно отримати задоволення. Ми отримуємо кайф від маленьких кроків: коли вдається зацікавити Україною закордонних партнерів, коли ми бачимо, що вони розуміють ті сенси, які ми вкладаємо в нашу колаборацію. І дуже радіємо, коли українські митці отримують досвід самопрезентації за кордоном – більшість із них його ніколи не мали.
Наприклад, нещодавно ми організували концерт у Відні, на якому оркестр виконував австрійську музику, а також твір Бориса Лятошинського, його третю симфонію, яка була цензурована радянською владою наприкінці 1940-х – на початку 1950-х і заборонена для виконання на багато десятиліть в оригінальній редакції. Це якраз приклад мистецтва, яке нам невідоме, світові невідоме, навіть професійним музикантам часто невідоме. Тож австрійські музиканти з оркестру підходили до нас і казали: ми все життя виконуємо дуже різну музику, але ніколи не чули про цього композитора, це автор світового масштабу! Це і є момент сатисфакції, про який ви питаєте: наша робота може мати ширші, глобальніші наслідки, що простягаються далі однієї події.
Ви організовуєте театральні гастролі на фестивалях у Польщі і Німеччині. Як відбувається відбір? Режисер чи менеджер театру мусить подати вам заявку? Чи ви самі обираєте учасників?
Буває по-різному, це двосторонній процес. Наприклад, до нас зверталися деякі театри, які потребували допомоги в комунікації, і ми допомогли. Так було з Театром на лівому березі Дніпра, який поїхав на гастролі до Польщі. Це важливий професійний досвід: він дозволяє бачити, як треба організовувати фестиваль, як працювати на гастролях, це можливість не тільки показати себе, але й навчитися працювати у міжнародному вимірі. В інших випадках ми пропонуємо фестивалям 10-15 вистав, що найбільше пасують до їхнього формату, і даємо їм право вибору. Зараз ми також плануємо робити прес-тури для закордонних журналістів і фахівців культури до України, щоб знайомити їх з локальним середовищем і контекстом.
Це те, що роблять офіси з туризму у європейських країнах дуже давно. Не віриться, що схожі ініціативи будуть і в нас.
Нам теж іноді не віриться. (Сміється.) Чомусь Україна цей інструмент відкриває для себе тільки 2020 року.
Треба показати закордонним журналістам Closer, Стрічку та рейви.
Це класна ідея – привезти журналістів на Стрічку чи Brave! Factory. Це, до речі, та частина нашого життя, яка була оприявлена на жовтневій виставці "Між вогнем і вогнем" у Відні (Володимир має на увазі відеоінсталяцію Романа Хімея та Яреми Малащука "Схема" – прим. авт.). З цим контентом дуже цікаво працювати, і ми, навіть як державна установа, не маємо його цуратися.
Текст: Дарія Слободяник
