Дияволиця носить, що хоче: есе письменниці Галини Шиян
Письменниця Галина Шиян взяла участь у резиденціїї "Metamorphosis. #Me-Too and Feminism in East and West", яку організував Гете-інститут, і написала про це есе для Vogue.ua.
Дияволиця носить Prada? В українських реаліях – точно ні. Особливо, якщо вона сама на це заробила. У наших патріархальних широтах до феміністок зараховують кожнісіньку, яка не обклалася щасливою втомою материнства до 25, купує собі одяг, який захотіла, має профіль у Тіндері, не прикидається дурочкою і знається на коктейлях, за які платить сама.
Галина ШиянЯкби я зробила такий висновок із буденного життя, його можна було би вважати моїм упередженим суб’єктивним судженням. Але я маю вагоміші докази, зафіксовані у друкованій формі – мій роман "За спиною" , який я сама абсолютно не розглядала як феміністичний маніфест, у одній з рецензій було урочисто тавровано "шаблонним потоком феміністичної пурги". І оскільки у іншій мене особисто титулували "епатажною мисткинею", я подумала, що це достатньо добрі рекомендації, аби взяти участь у проєкті "Metamorphosis. #Me-Too and Feminism in East and West", що організував Goethe-Institut в Україні.
Паралелі між суспільними процесами на пост-радянському просторі і у Західній Європі завжди були мені цікавими, бо тут часто буває так, що ми, на краще чи на гірше, перестрибуємо певні етапи розвитку, навчання, самоусвідомлення і опиняємося одразу на щаблі пожинання їхніх наслідків. Скажімо, із модним зараз у Європі трендом не зловживати лоу-костами, а повернутися до повільних подорожей на поїздах, ми можемо одразу зробити свідомий вибір не піддаватися шалу вікенд-ескейпів, коли дешеві авіа-лінії таки відвоюють українські летовища у монополістів. Бо ми ще не відвикли від розуміння, що, хоч це і задоволення не з дешевих, ніч, чи навіть кілька діб у СВ на білих простирадлах, з чайочком у підстаканниках, можуть стати безцінним часом для себе. Наземне ж пересування дозволяє відчути зміни ландшафту і клімату, ще й уникнувши прослуховування оголошень про унікальні пропозиції з каталогу і регулярних рекомендацій пристібати паски у турбулентностях,.
Проте, з турбулентностями у феміністичних тенденціях все дещо інакше. Тут є речі, від яких би широкому загалу непогано б відвикнути. На мою думку, найбільша проблема з огляду на нашу історію, полягає у тому, що, попри відносно високий рівень суспільних прав (як от право на освіту, працю і власні доходи, право голосу та активну громадянську позицію) побутові і репродуктивні ролі вділені кожній статі все ще закам’яніли у дуже патріархальному форматі, тобто попри позірну емансипацію поза домом, жінки залишаються експлуатованими на "другій зміні" після роботи. Окрім цього, ми ганебно пропустили сексуальну революцію ХХ століття, а разом з цим занедбали загальну сексуальну освіту та розуміння жіночої тілесності. Такий контекст для фемінізму несе в собі серйозні ризики стереотипної підміни понять, коли захисту буденних жіночих прав закидають мізандрію, сексофобію, чайлдхейт, б’ютіфобію та інша надумані шаблони. Погляд на ці розмаїті ракурси розуміння права жінки на власне життя і тіло є особливо цікавим через мистецьку метафору.
Прошиті гендерні ролі
З якими шаблонними репліками ми стикаємося щодня з дитинства?
Надя Валецька із Омська вишила їх на сірих, майже дєтдомівських нічнушках. Із збільшенням розмірів запити теж зростають і стають серйознішими: у п’ять тобі вкладають в рот думку, що ти принцеса; у вісім кажуть, що дівчатка не повинні битися (а хлопці, значить, повинні?); у дванадцять зауважують, що час готуватися до ролі господиньки; у шістнадцять радять не бути надто розумною; у двадцять п’ять нагадують, що потім буде пізно народжувати; а у тридцять виносять вирок, що жінки з двома дітьми обмежуються мобільністю в напрямку до майданчика і назад.
Надин політичний текстиль дуже зворушливий, влучний і щемкий. За стилістикою схожий на наївні дитячі анкети. Проте проект зовсім не інфантильно складає в картонну труну автентичну весільну сукню авторки, яку вона виявила у бабусиній шафі через півтора роки після розлучення, а потім додає вишиту стібками у вигляді планів помешкань добірку розмаїтих форматів стосунків, серед яких і романтична дружба, і ситуативне партнерство, і бостонський шлюб, і поліамурія, і анархічні взаємини.
Галина Шиян"Take it easy!", – наче закликає у відповідь Анна Вахрамі і, одягнувши сукню, яку мама носила, будучи вагітною нею, всідається серед поля на гумовий м’яч – стрибає на ньому, а потім душить і знешкоджує. Читаючи свого вірша, як сучасне заклинання магічною вірменською, вона змушує патріархальну модель здутися: "Хлопчику мій – ходи но обійму. Їж з моїх грудей. Розслабся. Мій хлопчику. Ходи но обійму. Увійди у мене. Розслабся. Хлопчику мій. Сядь. Роззуйся. Розслабся." Роззуті чоловіки беззахисні – їм важко утекти від себе ніжних і вразливих, їм зовсім необов’язково бути мачо.
Бо й справді, не так важливо жінка ти чи чоловік, якщо вдається побудувати відкриті неірархальні взаємини, середовище, де можна щиро ділитися буденними досвідами, як у квір-феміністичному театрі morphem, який почався з оголошень розклеєних на вулицях Ляйпціга подругою Юстини Фінк. Створивши безпечний простір, не обмежений суспільними очікуваннями, щодо поведінки та висловлювань учасників, група випадкових знайомих обмінювалась спогадами, поглядами, почуттями і на основі цього, через фізичні та лінгвістичні вправи поставила п’єсу. Вистава є алегорично деконструює усі шаблони та концепти, які щодня нам дошкуляють, допомагає від них вивільнитися, стає базою для майбутніх дій, а головне будує відчуття солідарності серед учасників.
Проте не всяке сестринство є порозуміннями на користь жінок. У експериментальному фільмі Анни Щербини та Валі Петрової авторки розглядають цікавий кейс "Сестринства святої Ольги" – дівчат, які борються проти прав жінок (включно з правом голосу), абсурдно використовуючи права здобуті феміністками раніше, як от виходити з дому без чоловіка і публічно висловлювати свою думку. Проте авторки спробували настільки вжитися в шкіру своїх опоненток, що аж зіграли їхні ролі, виводячи абсурдність ситуації ще на щабель вище.
Досліджує гендерну поведінку через відео, намагаючись ламати стереотипи, і Лейлі Гафарова. Молода дівчина, яка вільно та розкуто гуляє нічним Баку, фільмує чоловіків, які до неї чіпляються, наче намагаючись зрозуміти, чому вони не можуть просто йти своєю дорогою, чому жінка без супроводу у публічному просторі викликає у них занепокоєння і неодмінний рефлекс налагодження контакту. Що цікаво, у традиційній азербайджанській культурі мужчини не завжди носять лише костюм альфа-самця – у одному із віддалених сіл досі збереглася традиція карнавалу, коли хлопці переодягаються у дівчат, фарбують обличчя і бурхливо святкують Новруз, що Лейлі теж документує.
Замдекана і готель страждань
Жіноче тіло використовується, як валюта за дуже різних обставин. І часто наче б то добровільне, насправді є наслідком маніпуляцій та проявів влади. Студентки художнього училища в Кишеневі стають об’єктами колекції сексуальних пригод замдекана, який у п’єсі Дани Максим і Інни Чеботарі не проти потусити з молоддю в гуртожитку і покурити травки. У них водночас є вибір, і немає його, тому вони часто піддаються добре відтренованим прийомчикам старого спокусника. Але також знаходять сили затраснути двері і написати скаргу в поліцію, попри всю ригідність пенентенціарної системи у питаннях сексуальних домагань. У жінок, яких наприкінці 19 століття вивозили з глибоких сіл у Польщі в Аргентину як секс-працівниць ,не було ні таких можливостей, ні інструментів, ні належного розуміння ситуації. За сумною іронією, перш ніж вирушити в трансатлантичну подорож без зворотнього квитка, дорогою вони опинялися в готелі "KUMMER" у Відні, що попри свою розкіш, дослівно означає "страждання". і це, мабуть, був перший і останній момент комфорту у їхньому житті. Це чітко зрозуміло із відео Далії Ціпер, де наче у комп’ютерній грі латиноамериканські борделі і бідні польські квартали, химерно сполучаються у лабіринт безвиході.
І хоча у сучасних реаліях ґвалтівники таки сідають в тюрму, часто вони при цьому залишаються героями і не втрачають свого соціального капіталу, як у випадку російського опозиційного художника, випадок якого досліджує Марина Винник. Замість обструкції йому у багатьох публічних висловлюваннях шукають виправдання не лише представники мистецької спільноти, а навіть дружина, яка між двома справами за зґвалтування народила від цього чоловіка дитину зачату на тюремних побаченнях.
резиденціїя MetamorphosisДзеркала, простирадла, вигини і туші
Метафоризуючи тілесність і сексуальність жінки, художниця Уляна Биченкова створила скульптури, які у глині відтворюють хвилі і вигини грибів, горла, квітів і вагіни. Взаємне віддзеркалення людини і природи завжди має магічний ефект самопізнання. Як і відбитки частин тіла і рідин на простирадлах неприбраних ліжок з літографій Маріам Габчідзе. Жіноча сексуальність, яка в традиційному суспільстві і ганьбою і злочином, насправді може перетворитися на подарунок, якщо не брати її під патріархальний контроль, змушуючи жінку бути покірною і привабливою, змушуючи її постійно дивитися у дзеркала.
Адже далеко не кожен погляд в дзеркало є радісним – про це свідчать панно Ніно Гаврішелі, зроблені з золотих і срібних дрібних уламків, змушуючи складати власні обличчя із крихт небездоганності. Тим часом туші тварин і морських істот, яких ми майже ритуально шматуємо і поглинаємо у їжу з буденною звичністю, грають бездоганними формами і еротичними ракурсами у акварелях Поліни Заславської. Як півтони фарб кордони між тваринним і людським розмиваються.
Робота Поліни ЗаславськоїСпів під червоним дощем і миття підлоги
Публічна дія, як Сизифова праця, сліди мокрої ганчірки на брудній підлозі – як метафора. У відеороботі Анни Звягінцевої пульсує хаотичність думок під час побутової праці, яка так часто є невдячною і, при цьому, рутинно повторюваною. Проте навіть у такій банальній дії виконавиця може збунтувати і почати ігнорувати промінь світла, який показує їй напрямок руху і вибрати свій, щоб поламати систему і знайти вихід.
Цього разу учасницями групи були лише жінки, але я дуже чекаю, коли до них приєднаються чоловічі голоси. Адже фемінізм – це поле порозуміння, не залежно від статі і сексуальної ідентичності.
