6 найзнаменитіших меценатів в історії мистецтва
Художник, всупереч приказці, не повинен бути голодним: фінансова незалежність дає змогу не працювати на догоду ринку і не продавати картини за безцінь. Іноді зірки стають так, що до приходу комерційного успіху до художника приходить меценат. Він не укладає договорів з художником і не регламентує його діяльність, а просто всіляко, за допомогою грошей і зв'язків, сприяє його розвитку і залучає нових поціновувачів до творчості митця. В огляді Vogue.ua – шість важливих меценатів у світовій історії.
Олігархи клану Медічі були правителями Флоренції з XIII по XVIII століття. Олігархами вони були тому, що четверо представників були римськими папами, а також у цьому роді були дві французькі королеви.
Бюст Лоренцо Медічі, автор Андреа Веррокьо1469 року до влади прийшов двадцятирічний Лоренцо Медічі, людина з широким світоглядом і сучасними поглядами. І упорядкована Флоренція почала процвітати ще більше: зводили нові будівлі (ті, хто займався їх будівництвом, отримували податкові пільги), засновували навчальні заклади, присвячені вивченню мистецтва. Культурне життя теж було на висоті: в місті проходили карнавали і лицарські турніри. Козімо Медічі, Лоренцо Чудовий продовжував традиції, засновані ще його дідом, так став щедрим меценатом і колекціонером творів мистецтва своєї епохи. Його "придворними" художниками були генії Відродження: Сандро Боттічеллі, Мікеланджело Буонарроті, Донателло. Підтримував він і Леонардо да Вінчі. Система була така: правитель забезпечував талановитих і цікавих йому особисто творців замовленнями на найвигідніших умовах. На замовлення Лоренцо, Боттічеллі створив свою знамениту "Весну", Рафаель написав портрет Папи Лева X, Тиціан – портрет Іпполіто Медічі, а Мікеланджело розписав капелу Медічі.
"Весна" Сандро БоттічелліПідопічні правителя отримували і громадські замовлення – незважаючи на конкурсну систему, Медічі часто впливав на остаточне рішення. Рекомендації та подарунки теж були частиною його політики – Лоренцо радив флорентійській знаті архітекторів для будівництва вілл і розпису капел, дарував іноземним королям скульптури і живопис своїх митців-співвітчизників... Але є версія, що Лоренцо Медічі не був таким вже "рафаелівським ангелом", а навпаки, і в дусі свого часу отруїв придворного мислителя Джованні Піко делла Мірандола.
Пеггі (Маргеріт) Гуггенхайм народилася у відомій єврейській сім'ї 1898 року. Це її дядько, американський багатій і меценат Соломон Гуггенхайм, на свої гроші відкрив Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку і Більбао. Життя Пеггі ознаменувала історична подія – батько потонув на Титаніку, коли їй було 14 років. Навіть отримавши величезний спадок, вона вирішила працювати і влаштувалася в книжковий магазин авангардної літератури. Там і зацікавилася мистецтвом. Насамперед актуальними тоді напрямками – абстракціонізмом і сюрреалізмом.
Пеггі ГуггенхаймПісля заміжжя Гуггенхайм потрапила до Парижа, де познайомилася з відомими французькими художниками ХХ століття. І ось тоді знадобився спадок. Пеггі почала колекціонувати твори Міро, Кандинського, Пікассо, Брака. 1938 року відкрила в Лондоні галерею під назвою "Юна Гуггенхайм". Так з'явилась Пеггі-галеристка і Пеггі-меценатка та інвесторка. Її інвестиційною стратегією стало придбання робіт молодих авторів. Тоді сам Марсель Дюшан (ще художник-початківець) впливав на розвиток її смаку (а вона – на розвиток його кар'єри). Спочатку Пеггі вкладала гроші лише в знаменитих авторів, але швидко зрозуміла, що це невигідно. Завдяки досвіду і оточенню, вона зорієнтувалася, що комерційно цікаво купувати новачків. Вони коштували дешево, але могли подорожчати в будь-який момент. При цьому галеристка не очікувала такого зростання цін, а вкладала свій капітал у розвиток молодих художників. Так, першою виставкою в її лондонській галереї стала презентація молодого Жана Кокто, тоді – Василя Кандинського. З кожної виставки Гуггенхайм купувала по одній роботі художника, якого виставляла. При невеликих початкових вкладеннях, її особиста колекція росла в ціні.
"Пейзаж з червоними плямами", Василь Кандинський, 1913; Peggy Guggenheim Collection, VeniceГуггенхайм мала хист до пошуку талантів. Наприклад, розгледівши потенціал молодого Джексона Поллока, Пеггі призначила йому стипендію. За такої фінансової стабільності художник може дозволити собі фокусуватися лише на творчості. Допомагала вона і багатьом іншим молодим авторам, яких залучала до організації виставок; оплачувала їм фарби. Завдяки не тільки своїй діяльності, а й ексцентричності, Пеггі Гуггенхайм стала вагомою фігурою на світовій арт-сцені. Коли Греція 1949 року через громадянську війну відмовилася від участі у Венеційській бієнале, американці дозволили взяти участь у цій події зі своєю колекцією. Тобто нарівні з іншими країнами виставковий павільйон зайняла особистість, а не держава.
Пеггі Гугенхайм і Джексон Поллок, фото phaidon.comСеред найвідоміших предметів у її колекції – твори Пабло Пікассо, Сальвадора Далі, Костянтина Бранкузі, Марка Шагала, Казимира Малевича, Макса Ернста, Рене Магрітта, Фернана Леже, Амедео Модільяні, Піта Мондріана та інших великих художників ХХ століття.
Цьогоріч виповнилося 50 років з дня створення Музею Галуста Гюльбенкяна – першого у списку лісабонських художніх музеїв. У нашій країні його ім'я майже невідоме, а свого часу він був одним з найбільш багатих і знаменитих меценатів на світі.
Галуст ГюльбенкянГалуст Гюльбенкян народився 1869 року в Константинополі, в заможній вірменській сім'ї. Як прийнято у багатьох спадкоємців, навчався в Лондоні на інженера-нафтовика і вивчав цей промисел у Баку. Під час роботи в Великобританії і Франції, на Близькому і Середньому Сході, він поступово перетворювався на великого нафтового магната. Прізвисько "Пан п'ять відсотків" Галуст отримав 1928 року, коли після реорганізації свого бізнесу зберіг 5% акцій компанії Iraq Petroleum Co. Ltd. Ці 5% зробили його мільйонером. А пристрасть до колекціонування прийшла ще в підлітковому віці – на константинопольському ринку, на кишенькові гроші, він купив старовинні монети. Це поєднання східного походження і європейської освіти і сформувало його смак і любов до мистецтва.
Резиденція Галуста Гюльбенкяна в ПарижіПерші серйозні придбання до колекції відбулися в кінці двадцятих років. Радянський уряд, на чолі зі Сталіним, виставив на продаж частину творів колекції Ермітажу, і Гюльбенкян, який торгував тоді нафтою з Союзом, став першим покупцем цих музейних робіт. Сприяв йому в цих угодах нарком зовнішньої торгівлі Анастас Мікоян. Усього східний мільйонер купив 51 ермітажний експонат на 278 900 фунтів. Серед них: мармурова скульптура Діани Жана-Антуана Гудона, робота Рубенса "Портрет Олени Фоурмен", картини Рембрандта і Дірка Боутса. Пізніше мільйонер поповнив свою колекцію шедеврами імпресіоністів Мане, Моне, Деґа і Ренуара.
Усе життя життя Галуст Гюльбенкян вів філантропічну діяльність: на його гроші збудована Вірменська церква в Лондоні, а в Єрусалимі – Бібліотека вірменської патріархії. Для успішних вірмен це і в наші дні звична річ – спонсорувати культурні проєкти в Вірменії, навіть якщо вони далеко від неї. Тому в сучасному небагатому Єревані такі доглянуті музеї, а по всьому місту красуються скульптури Жауме Пленси, Фернандо Ботеро, Баррі Фленагана. Світова війна застала нафтового магната в Парижі. У зв'язку з цим, 1942 року він переїхав у Лісабон, разом зі своєю колекцією. У Португалії він прожив все життя.
Після смерті Галуста Гюльбенкяна 1955 року, згідно з його заповітом, створили благодійний фонд його імені. 1969 року в Лісабоні заснували знаменитий Музей Галуста Гюльбенкяна, про який йшлося вище. Всі величезні збори філантропа зберігаються там. Експозиція побудована так, що глядач починає свій перегляд з давніх-давен і до наших днів, подорожує з країни до країни. Спочатку можна подивитися експонати стародавнього єгипетського, грецького, римського, перського і навіть японського мистецтва. У другій частині музею – предмети європейського мистецтва, від XI i до середини XX. Біля музею обладнаний парк з невеликим ставком, де гуляють качки. Посеред парку стоїть величезний пам'ятник самому Гюльбенкяну, за спиною у нього – велетенський орел. Як справжній покровитель мистецтв, він, як і раніше, на варті своєї чудової колекції.
Бути меценатом на рубежі XIX-XX століть було дуже модно, майже обов'язково. Покровителями художників, в основному, ставали власники промислових підприємств. Текстильний магнат Сергій Щукін і власник ситцевої мануфактури Іван Морозов увійшли в історію як знамениті колекціонери французького живопису початку ХХ століття.
Мінімум двічі на рік вони приїжджали до Парижа на художні салони. Там ґрунтовно закуповувалися на основі власних вподобань і прихильності до художників. Відвідували купці і крамницю знаменитого торговця картинами Амбруаза Воллара (організатор перших виставок-продаж Ван Гога, Гогена, Сезанна). У домівці Сергія Щукіна роботи висіли як у музеї. Зал Гогена – в їдальні, в вітальні – зал Матісса. Матісс і познайомив Щукіна з Пабло Пікассо. Колекціонер тут же придбав ледь не найпершу радикальну кубістичну картину "Дама з віялом", хоча вона ніяк не вписувалася в його колекцію. Того ж 1908 року Щукін придбав у іспанця аж 20 робіт, а всього їх в Щукінському зібранні – 51. Пікассо швидко розбагатів на російських грошах і перебрався зі свого барака на Монмартр, де його кар'єра вже пішла в гору по-справжньому. Улюблений художник Щукіна, Матісс теж став комерційно успішним, обзавівся садибою в передмісті Парижа, де написав найвідоміші свої роботи: "Танець" і "Музику". На салоні в Парижі публіка їх не прийняла, мовляв, це не мистецтво, надто все спрощено. Щукін ж, повагавшись, підтримав художника і купив обидві ці картини.
"Дама з віялом", Пікассо, 1909Зі значними колекціями московські мільйонери мріяли створити музеї для своєї країни і представляти в них французьких авторів. Щукін навіть встиг відкрити галерею просто у себе вдома. Будь-який охочий міг записатися по телефону і відвідати виставку. А потім почалася війна, революція, а з нею і більшовики. 1918 року обидві колекції націоналізували. Щукін емігрував одразу ж. Морозова призначили хранителем власної колекції, але на посаді він витримав тиждень і теж покинув Росію. Обидва не змогли забрати з собою жодної роботи. За оцінкою аукціонного дому Sotheby's все зібрання Івана Морозова з 278 картин і 23 скульптур коштує п'ять мільярдів доларів, а колекція Сергія Щукіна (264 полотна) – вісім з половиною мільярдів. Так, купуючи картини авторів, до яких Франція була ще байдужою, а в Росії їх ще не розуміли, Щукін і Морозов зібрали багатомільярдну колекцію французького живопису ХХ століття.
1865 року, неподалік Львова, в забезпеченій сім'ї колекціонера графа Яна Шептицького та польської письменниці і художниці Софії Фредро народився син Роман Марія Олександр. Згодом – митрополит Андрей Шептицький. Вихований в аристократичній родині, він володів десятьма мовами, але найбільше любив і цінував мистецтво.
Головним внеском Шептицького на підтримку української культури стало заснування львівського музею. Приміщення для нього 1905 року митрополит купив у одного поляка, а провести операцію купівлі-продажу доручив євреям, бо українцям будинок продавати тоді не хотіли. Держава цю приватну ініціативу не підтримала, і митрополит сам передав на розвиток музею двадцять тисяч доларів, і далі підтримував його протягом двадцяти років, чим створював на Західній Україні традицію пожертвувань на добру справу і задавав моду на колекціонування. Спочатку це був приватний церковний музей, з величезним зібранням ікон, але вже 1913 року його передали львівській громадськості як Національний музей імені графа Андрія Шептицького. У колекції вже налічувалося вісімдесят тисяч експонатів (предмети старовини, книги, монети, ікони, картини). Сьогодні це Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, до складу якого входить ще кілька меморіальних музеїв.
Спонсорська діяльність Шептицького не була хаотичною. І діяв він не лише в інтересах художників, але і заради майбутнього України. Як сучасна освічена людина, митрополит усвідомлював, що нашій країні необхідний вихід на європейський горизонт, розумів безвихідність "шароварщини". До того ж наступала радянська влада – потрібно було щось вдіяти для збереження національної культурної ідентичності. Насамперед Андрей Шептицький вирішив забезпечити якісну освіту для вітчизняних художників. З 1910 року він назначав стипендії на навчання в Галичині і за кордоном: у художніх академіях Мюнхена, Парижа, Кракова. Серед перших малярів, які отримали таку допомогу, були відомі Модест Сосенко і Михайло Бойчук. Підтримував Шептицький і сотні культурних спільнот на Галичині, і художні конкурси, і виставки; до нього зверталися навіть професори з проханнями підтримати їхніх студентів.
"Дівчина біля дерева", Михайло БойчукПознайомившись з відомим майстром Олексою Новаківським, митрополит зразу ж запропонував йому щедру підтримку і запросив Новаківського очолити щойно засновану приватну художню школу. За час співпраці з владикою, Новаківський створив близько двохсот картин і придбав безліч послідовників і учнів (їх теж спонсорував митрополит). Це була велика людина (і в прямому сенсі теж – ріст митрополита складав два метри десять сантиметрів), і пам'ять про нього увічнена в десятках пам'яток і назвах вулиць.
Текст: Світлана Старостенко
