У львівському артцентрі Jam Factory відкрилась виставка "ВСЕ НОРМАЛЬНО))", яка міркує про наше життя, коли катастрофа стає постійним фоном для життя і роботи; і про самоорганізовані мистецькі ініціативи в Україні як спосіб існування, виживання та спільної дії в умовах постійної нестабільності.
Найточніше описати стан людей, які створюють і підтримують незалежні мистецькі простори, допомагає давно знайомий інтернет-мем — в охопленій полум'ям кімнаті сидить пес і незворушно коментує: "This is fine". Українською цей сюжет можна перекласти як "ВСЕ НОРМАЛЬНО))". І саме так називається виставка, що до 9 серпня триває у львівському Jam Factory Art Center. Запозичуючи інтонацію мему, куратори виставки говорять не лише про життя в умовах постійної кризи, а й про самоорганізацію як звичний спосіб існування українського мистецтва.
Цей проєкт став результатом конкурсу незалежних кураторських досліджень, який нещодавно започаткував Jam Factory Art Center. До фіналу увійшли дві ініціативи: Weaving, присвячений історії українських незалежних мистецьких просторів, Насті Хлестової та Антона Ткаченка, співзасновників харківського artist-run простору "Гараж 127", та "Художники бігають. Самоорганізовані мистецькі простори та ініціативи" кураторів львівської галереї "Товари з Європи" Анастасії Шергіної та Ігоря Тимощука. Об'єднавши свої дослідження, кураторська група створила виставку, що зібрала 26 самоорганізованих мистецьких ініціатив із різних регіонів України, переважно заснованих після 2014 року.
Сама експозиція виставки нагадує архітектуру арт'ярмарку: простір ніби поділений на окремі бокси, кожен із яких займає певна ініціатива, представлена інсталяцією, що найкраще її репрезентує. Водночас замість звичного "білого куба" куратори разом з архітектором виставки Олександром Бурлакою роблять видимими конструкції, які зазвичай залишаються прихованими, відкриваючи каркаси, монтажні елементи, необроблені поверхні. У цьому жесті легко впізнати матеріальну логіку більшості artist-run просторів, які часто доводиться облаштовувати з доступних матеріалів і мінімальних ресурсів, керуючись переважно винахідливістю.
Тимчасовість — чи не найточніше слово, яким можна описати існування більшості незалежних мистецьких просторів. Підвищення орендної плати, зміна особистих обставин, пандемія чи війна — будь-що з цього може поставити простір на паузу або й зовсім стати причиною його закриття. Через свою швидкоплинність багато таких просторів залишають по собі лише фрагментарні свідчення — спорадичні архіви, фотографії і здебільшого спогади.
Одним із прикладів завершеної історії стала "Квартира 14" — самоорганізований виставковий простір, що існував у Києві з 2016 до 2019 року. Художник Михайло Алексєєнко та кураторка Мадлен Франко відкрили його у квартирі на Троєщині. Проєкт виріс з особистої історії: після смерті бабусі Алексєєнко почав осмислювати радянську спадщину через інтер'єр її квартири та речі, які вона залишила після себе. Згодом приватне помешкання перетворилося на платформу для експериментальних виставок молодих художників і художниць, зміщуючи мистецьке життя Києва за межі звичного центру. На виставці простір представляє документація проєкту "Секрет №7" Маргарити Шерстюк та Ігоря Канівця — роботи, створеної безпосередньо в інтер'єрі "Квартири 14", де її архітектура, меблі та побутові предмети стали частиною художнього висловлювання.
Іншу модель самоорганізації представляє Noch — одеська ініціатива, що існувала у 2018–2021 роках. Художниця Олександра Кадзевич та письменник і психоаналітик Гаррі Краєвець заснували її у власній майстерні як простір для 24-годинних подій, покликаних об'єднувати локальну художню сцену та створювати середовище для розмови. За три роки існування у Noch відбулося 34 виставки українських та іноземних художників і художниць, а сама ініціатива стала важливою точкою одеського мистецького життя. На виставці Noch представлена архівними фотографіями та звуковою роботою Гаррі Краєвця "У Парі Друзів Не Видно", що пропонує мислити Noch не як завершену історію, а як досвід, що проявляється через фрагменти зустрічей та переміщень.
Іншою звичною умовою існування більшості незалежних мистецьких ініціатив є прекарність. Самоорганізація часто постає як відповідь на цей стан — через спільне користування ресурсами, підтримку та розбудову власної інфраструктури. Водночас це не виключає відчуття постійної непевності, що супроводжує незалежні культурні простори й загалом художню діяльність.
Цей хиткий стан нестабільності демонструє "Нагірна 22" — художня спільнота, що сформувалася у 2018 році в будівлі Київського інституту автоматики. Вільні приміщення поступово перетворилися на майстерні, а згодом — на місце роботи десятка художників і художниць. Однією з головних ініціатив спільноти став День відкритих майстерень, який дозволяє відвідувачам напряму знайомитися з художниками й художницями та їхньою практикою.
На виставці "Нагірна 22" представлено проєктом "Відкриті книги Інституту автоматики" — добіркою скетчбуків, що відкривають процес формування художніх ідей та демонструють різноманітність практик усередині спільноти.
Під час роботи над виставкою ця історія отримала продовження: у травні 2026 року спільноту повідомили про необхідність звільнити приміщення Інституту автоматики. Експозицію доповнили друкованим архівом, присвяченим вимушеному виселенню, тож сама виставка стала свідком ще однієї історії втрати незалежного мистецького простору.
Якщо прекарність є умовою існування більшості незалежних ініціатив, то їхньою спільною рисою стає здатність швидко реагувати на суспільні зміни. Невипадково виставка зосереджується саме на просторах, що виникли після 2014 року. Для багатьох із них війна стала не просто історичним тлом, а й безпосереднім поштовхом до самоорганізації — способом створити культурну, соціальну чи навіть гуманітарну інфраструктуру там, де її бракувало.
Одним із перших таких прикладів став харківський сквот "Автономія", що існував у 2014–2018 роках. Заснований анархістською спільнотою в покинутій будівлі, він швидко перетворився не лише на культурний простір, а й на прихисток для людей, які були змушені залишити окуповані Крим і Донбас. У сквоті відбувалися виставки, лекції, кінопокази й концерти, а сам простір став прикладом того, як мистецька самоорганізація може відповідати на суспільні виклики. На виставці історію "Автономії" представляє фільм Миколи Рідного The Squat Is a Squat, що фіксує пам'ять про цей експеримент.
За два роки потому, у 2016-му, за двадцять кілометрів від лінії фронту в Маріуполі виникла "Платформа ТЮ". Спочатку вона була незалежним культурним простором для місцевої андеграундної сцени, однак після повномасштабного вторгнення її діяльність докорінно змінилася. Сьогодні ініціатива працює у вимушеному вигнанні, підтримує розпорошену маріупольську спільноту та шукає нові способи говорити про втрату міста без експлуатації травматичного досвіду. Представлений на виставці проєкт "Підвищення обізнаності" простежує цю трансформацію через архівні матеріали, відео й особисті свідчення, показуючи, як культурна ініціатива поступово перетворилася на спільноту взаємної підтримки.
Одним із найбільш тяглих серед представлених проєктів є херсонський культурний центр "Тотем", який працює з 1999 року. Упродовж останніх двадцяти років команда досліджувала, документувала та зберігала будинок-музей Поліни Райко в Олешках, сформувавши навколо нього спільноту дослідників, митців і волонтерів. Після підриву Каховської ГЕС у 2023 році, коли будинок був майже повністю знищений, ця робота набула нового значення. У Jam Factory "Тотем" показує не лише історію Поліни Райко, а й те, як незалежна спільнота здатна роками підтримувати, досліджувати й зберігати локальну спадщину.
Самоорганізовані мистецькі простори часто сприймаються як герметичні середовища, існування яких залишається майже непомітним поза колом їхніх учасників. Нетривкі, локальні й нерідко позбавлені можливості архівувати власну діяльність, вони легко зникають із ширшої історії українського мистецтва. Але подібні історії просторів дозволяють говорити про самоорганізацію значно ширше — не як про сукупність окремих ініціатив, а як про одну з визначальних рис українського мистецтва останніх десятиліть.
Представлена виставка не створює повну мапу незалежних просторів, вона окреслює явище, яке постійно змінюється й трансформується. Зібрані разом історії показують, що самоорганізація в українському мистецтві давно перестала бути винятком чи тимчасовою відповіддю на кризу, натомість стала способом, у який українське мистецтво вибудовує власну інфраструктуру.
Показово, що виставка не приховує й внутрішніх суперечностей незалежної сцени. Після отримання запрошення до участі кілька художників і художниць відмовилися від співпраці через присутність у кураторській групі Антона Ткаченка, який після виїзду з України не повернувся. У просторі виставки розміщено їхні заяви. Цей жест нагадує, що самоорганізація не є однорідною спільнотою чи простором безконфліктної солідарності. Вона так само складається з різних позицій, етичних рішень і дискусій, які сьогодні стають невіддільною частиною українського мистецького середовища.
Текст: Аміна Ахмед
Фото: Констянтин Гливляс