З 23-го квітня "Молоко снів" 59-ї Венеційської бієнале "розливають" для всіх охочих: одна з найважливіших у світі виставок сучасного мистецтва презентує "crème de la creme" за три останні роки (у 2021-му плановий щодворічний цикл показу досягнень сучасного мистецтва через карантин був порушений, виставку перенесли на 2022-й).
Україна, яка через повномасштабне вторгнення російського агресора опинилася в ролі головного ньюзмейкера 59-ї Бієнале, цього року, на щастя, мала гідний проєкт у Національному павільйоні – "Фонтан виснаження. Alta aqua" блискучого художника-інтелектуала Павла Макова і потужну кураторську команду – Ліза Герман, Борис Філоненко, Марія Ланько. Абстрактна кінетична скульптура Павла Макова, ідея якої починалася з конкретної аварії харківського водогону 1994 року і символізувала ослаблення влади, не спроможної запустити "колообіг" господарських і політичних процесів в країні, переросла в глобальну філософську ідею "відсутності життєвої сили в Європі та виснаження людей у демократичному світі".
Більше того, художник, який багато часу проводить в Італії, чудово говорить італійською, любить і знає італійську культуру, проєктує ідею "Фонтану" і на Венецію – виснажене місто. "Заберіть туристичну індустрію, – і нічого не залишилося. Це звучить сумно, але це чесно".
"Фонтан виснаження" наштовхує на думку про стосунки людини і природи, про виснаження природніх ресурсів. Чому б і не встановити "Фонтан виснаження" у Венеції? Чечілія Алемані сказала в коментарі Vogue Ukraine, що проєкт Макова їй імпонує і вона любить таке символічне мистецтво в публічному просторі, але рішення завжди за художником і за містом. Маков прокоментував, що не проти, аби "Фонтан" купили і встановили у Венеції – віддав би гроші на ЗСУ, але поки про це не йдеться.
Офіс "Форма" зробив простір павільйону максимально лаконічним і… "сакральним". І якби світ був ідеальним, зала із "Фонтаном виснаження" мала б бути більшою і не прохідною, бо сусідній павільйон Косова із барвистими килимами, в який ведуть два відкриті входи, з одного боку, та павільйон з іншого – дещо збивають медитативний настрій українського об’єкту. Але це не про суть проєкту, а про його сприйняття.
Проєкт Павла Макова був представлений кілька разів на виставці в Україні, але жодного разу не функціонував власне як фонтан: те, що команда Українського національного павільйону під час війни змогла запустити водний механізм – дивовижний символ життєстійкості українського культурного сегменту. Заміною детальної документації історії проєкту стали усні розповіді про шлях українського проєкту з Києва до Венеції. Усі світові ЗМІ написали, як співкураторка павільйону Марія Ланько в перший день війни завантажила у коробки 78 мідних лійок для фонтану і поїхала машиною в бік кордону; як Павло Маков просидів у підвалі Єрмілов-центру під Харківським університетом Каразіна тиждень під обстрілами і бомбардуванням, а потім із дружиною, 92-річною мамою і двома котами таки виїхав із міста і добрався до Венеції; як кураторка Ліза Герман на 9-му місяці вагітності виїхала з Києва до Львова, народила у Львові сина Германа і з місячним малюком приїхала до Венеції, щоб працювати у Павільйоні; як Борис Філоненко, теж харків’янин, складними воєнними дорогами їхав на Бієнале. Як у Мілані зварювали конструкцію, на якій мали кріпитися 78 бронзових воронок фонтану у 12 ярусів – бо готову конструкцію, зроблену в Україні, вивезти не було змоги. Кожен із членів команди сприйняв це як професійний і громадянський виклик, і всі впоралися на славу. "Я працюю у Венеції не художником, а громадянином", – не раз повторив Павло Маков.
До відкриття павільйону навіть устигли надрукувати каталог, що все ще нечасто трапляється в українських мистецьких практиках, а в умовах війни це могло бути виправданим, але команда виклалася на повну. Тож безперервні п’ятихвилинні оплески після офіційного відкриття павільйону були цілком заслуженими.
Хоч керівництво Бієнале і просило українську делегацію не робити різких політичних заяв на пресконференції, політика Венеційської виставки максимально сприятлива для українців. Чечілія Алемані запропонувала кураторам павільйону зробити ще один український арт-майданчик на Джардіні, щоб дати простір для розмови та підтримки української культури. Так з’явився проєкт Piazza Ucraina.
Архітекторка Дана Косміна запроєктувала дух і настрій України в часи війни: посередині майданчика "пам’ятник пам’ятнику" – об’єкт із заповнених білих мішків, який закриває символічний культурний об’єкт, під ногами соснова кора крупної фракції, що асоціюється із залишками будинків, трухою після обстрілів, а "обгорілі" стовпи і запах гару вмикають додаткові органи відчуттів – нюх, дотик. На стовпах – постери із "реактивними" роботами українських художників, створеними щойно під час війни. Український мистецький фонд екстреної допомоги, створений ГО МСМ, Мистецьким Арсеналом, галереєю The Naked Room і виданням "Заборона", з перших днів війни почав збирати з відкритих джерел архів мистецтва воєнного часу, фіксувати хронологію цього мистецького потоку. Куратори Piazza Ucraina Ліза Герман, Марія Ланько, Борис Філоненко відібрали з архіву кілька десятків творів і представили їх на символічному українському Майдані. Тут твори Kinder Album і Олександра Грєхова, Влади Ралко і Данила Мовчана, Катерини Лісовенко і Алевтини Кахідзе, Олега Грищенка й Ілона Кузнєцова, Владислава Шерешевського, Іллі Ісупова та інші. Куратори анонсують зміну експозиції впродовж роботи бієнале.
Географічно Piazza Ucraina розташована між кількома фуд-кортами, де втомлені від кілометрів мистецтва люди п'ють свій щоденний шпрітц-апероль, їдять паніно і збуджено діляться враженнями, обпалені стовпи нашого простору, запах гару і мистецтво, в якому сконцентровано багато розпачу і болю, дисонує з цією точкою передиху. Ніби простір болю, куди треба наважитись ступити. Або це так працює для українців, які приїхали із війни в мир, привізши свою війну в кишенях і очах.
У виставці "Молоко снів" Чечілія Алемані показала роботи 213 художників і художниць зі всього світу , із них 180 вперше представлені на Венеційській бієнале. Серед останніх і наша Марія Приймаченко, про існування якої італійська кураторка, що нині живе у Нью-Йорку, дізналася після того, як міжнародні ЗМІ розповіли про знищення російськими військами краєзнавчого музею в Іванкові, де були твори Марії. Чечілія вставила гуаш "Опудало" (1967) в експозицію в останній момент, тому її немає в каталозі. "Якби я знала про неї раніше, ця робота зайняла б центральніше місце у виставці", – сказала вона в інтерв’ю artnet.com.
Зараз "Опудало" Марії Приймаченко експонується біля гігантської скульптури "Слон" німецької художниці Катаріни Фріч (лауреатка премії "Золотий лев" за внесок у мистецтво). Диспропорція між "Слоном" у натуральний розмір, який експонується в "палацовій" залі із розписами на стелі і дзеркалами зусібіч (сеттінг нагадує музейну експозицію із "Давидом" Донателло), і невеликим химерним звіром української художниці ніби навмисне демонструє, як мало світ знає про українське мистецтво. Треба сказати, що в межах заявленої теми виставки робота Марії лягає як золота смальта в загальну "мозаїку". Тоді чому її імені не знають навіть фахівці-всезнавці?!
Офіційно виставка розбирається з такими проблемами, як тіло і його метаморфози, стосунки між людьми і технологіями, зв’язок між людиною та іншими істотами і неістотами на Землі, неофіційно "Молоко снів" – виставка жіноча (90% авторів – жінки та небінарні люди) і постколоніальна (багато рефлексій щодо апропріації, насилля, автентичності). Кураторка "витягла" з маргінесу під прожектори уваги багато вражаючих творів дуже талановитих художників і художниць із країн, що не входять в умовні топ-10 арт-світу. При цьому вміло обрамила їхні висловлювання зірками й "історичними капсулами". До перших належать Нан Голдін, Барбара Крюгер, Сесілія Вікунья, Катаріна Фріч, Розмарі Трокель, Паула Регу. В 5 капсул часу помістили промовисті твори свого часу – тут і сюрреалісти, й дадаїсти, і світлини Гертруди Арндт, і візуальна поезія Мірелли Бентівольйо, Мері Еллен, і ескізи костюмів Олександри Екстер. Авторська версія історії мистецтва, сконструйована Алемані, мала б значно скоригувати вже написану історію мистецтва ХХ століття, але українське мистецтво доведеться додавати очевидно "третім траншем".
Без сумніву, виставка PinchukArtCentre "Це Україна: захищаючи свободу" комунікаційно підсилила український голос на бієнале. Велетенський банер на тлі українського прапора на Scuola Grande della Misericordia, факсиміле підпису президента України Володимира Зеленського і лого Офісу Президента, гучні імена в анонсі – Такеші Муракамі, Марина Абрамович, Демін Херст, Олафур Еліасон, відеозвернення українського президента, трансльоване на вечірці відкриття, емоційні відео з бомбосховища в Маріуполі і спів Вячеслава Вакарчука на руїнах у Харкові – з точки зору комунікації все зроблено хрестоматійно.
Команда PinchukArtCentre, який традиційно представляє в період Бієнале виставку фіналістів премії Future Generation Art Prize, після російського вторгнення нашвидкуруч змінила концепцію і зробила "громадянську" виставку "Це Україна: захищаючи свободу". На першому поверсі Scuola Grande della Misericordia – українське мистецтво: від найсвіжішого – великоформатні живописні полотна Лесі Хоменко із серії "Макс в армії", київський щоденник Жені Білорусець – тексти, набрані на друкарській машинці і невеликі фото, інсталяція Нікіти Кадана "Труднощі профанації ІІ" , що складається з реді-мейдів війни і старих листівок з видами Києва – до музейного: дві роботи Марії Приймаченко, "Юність" Тетяни Яблонської і давня ікона з львівського Національного музею імені Андрея Шептицького. На другому – міжнародні зірки з обойми PinchukArtCentru і вражаюча стіна зі світлинами матерів, які втратили своїх синів на російсько-українській війні у 2014-2015 роках – проєкт газети "Дзеркало тижня".
Натомість створені спеціально для виставки роботи Такеши Муракамі і Деміена Херста здаються декоративними поробками із заняття арт-терапією: синьо-жовті кольори, впізнавані мистецькі кліше, гігантський розмір – як 45-метрове фото 5-річної дівчинки з Кривого рогу художника JR – видають дуже технічний, прагматичний підхід до експозиції, як і заяложений прийом змішування зірок і чесного й живого мистецтва.
Від цього змішування полотна Лесі Хоменка, яка намалювала і цим наче "запечатала" на порятунок, на життя, наворожила, привласнила, портрет свого чоловіка, художника Макса Роботова і його колег по ЗСУ – добровольців у цивільному одязі з жестом військового вітання – не втратили сили, але роботи в просторі не додали їм об’ємності контекстів.
роботи Такасі Муракамі
Боротьба за те, для якого павільйону запише відеозвернення світовий ньюзмейкер №1 Володимир Зеленський – для Пінчуківського чи Національного – дуже нагадувала старі добрі українські залаштункові ігри. Перемога команди PinchukArtCentre для іноземної аудиторії не мала аж такого принципового значення, просто український олігарх послав знак про свої сильні позиції і близькість до президента. Всередині української арт-спільноти "осад залишився".
Італійська галерея Continua, з якою давно працює скульпторка Жанна Кадирова, теж рекордно швидко доставила кам’яні Жаннині паляниці із Закарпаття до Венеції. Після початку вторгнення російських військ Жанна переїхала до Закарпаття, де в маленькому селі з місцевого річкового каміння створює свої арт-об’єкти – цілі паляниці (слово-пароль цієї війни) і окрайці кам’яного хліба. У невеликому просторі, крім нової скульптури, Жанна показує малюнки і фільм режисера й оператора Івана Сауткіна, який зафільмував, як художниця і її партнер Денис Рубан шукають каміння, "печуть" мистецькі паляниці, як відбулася перша виставка в селі, де живуть художники. Стрічка перебуває в стані in progress. "Ми вже продали по два комплекти цих паляниць, – каже Жанна Кадирова, – і маємо ще багато замовлень, гроші передаємо на ЗСУ. Так що в буквальному сенсі міняємо хліб на гроші". Три дні біля галереї, де експонується "Паляниця", лунали повітряні тривоги і попередження про загрозу українською мовою: мистецькій тусовці зі всього світу це додавало гострих відчуттів.
Окремі проєкти показали у Венеції Зінаїда Ліхачова – мультимедійний проєкт "Без жінок", куратор Пітер Дорошенко; одеситка Ірина Озарінська – "Трансформація спадку Соні Делоне"; львів’янин Петро Сметана – його проєкт "Воскресіння" представляла галерея "Зелена канапа"; Ілля Чічкан виступив куратором невеликої pop-up виставки Маші Шубіної Lost&found/Sylent_sky – художниця веде свій живописний щоденник війни на старих вишитих рушниках, серветках, вибійках, на яких мирний затишок сусідить зі смертоносною воєнною технікою.
До Венеції на дні відкриття для професійної спільноти з’їхалося на диво багато українців, переважно із закордонної евакуації. Зустрічі своїх в "українських місцях" – це окремий сентиментальний жанр воєнної епопеї. І всі без винятку розповідають про плани виставок на найближчі 2-6 місяців.
P.S. Забула сказати, що російський павільйон на 59-й Венеційській бієнале стояв порожній – після 24 лютого художники і куратор відмовилися від участі. Тільки білоруський перформер Аляксей Кузьміч, пофарбований золотом, дописав на Російському павільйоні червоним з балончика belo та кричав під павільйоном "Хайль Гітлер", розлякуючи фестивальну публіку. Втім, його акція тривала не більше 3-4 хвилин – охоронці вивели його, щоб не заважав подіям у сусідніх павільйонах. Решту часу українці розважалися, повторюючи біля цього павільйону художній жест Ай Вейвея з середнім пальцем і викладаючи в Інстаграм.
Втім, відсутність павільйону помітили значно менше, ніж відсутність яхти Романа Абрамовича, яка незмінно стирчить щоБієнале біля причалу між Арсенале і Джардіні. Порожнеча собі і порожнеча.
Російської мови на вулицях Венеції цього разу звучало зовсім мало, і вся – від українських художників. Тільки раз вночі, випірнувши з-за рогу біля містка, ми з колегами, як на ніж, напоролися на голосний московський говір. Його носій, як у сюрреалістичному сюжеті, був одягнений у крислатий бриль, шаровари і рясну вишиванку. "Вплив України на карнавальну культуру тепер має такий вигляд", – подумала я. "Це Чичваркін", – уголос прокоментувала заступниця директора Українського інституту Тетяна Філевська. Коли задоволений собою Чичваркін розчинився у темряві, кожна з нас подумала про образ типового українця в очах середньостатистичного Джона чи Франчески. І подякувала Богу, що цього року Україну на бієнале представляє Павло Маков.
Текст: Валентина Клименко
Фото: Dima Goncharov