У PinchukArtCentre запустили дослідницьку платформу, мета якої – створення живого архіву українського мистецтва від початку 1980-х до нашого часу. Команда платформи відвідує майстерні художників: вивчає їхні біографії, а результати дослідження вже зараз можна побачити у бібліотеці PinchukArtCentre. У рамках проекту Vogue.ua та арт-центр публікують статті про найцікавіших українських художників. Героями проекту вже стали Олександр Гнилицький, Максим Мамсиков, Ілля Ісупов, Олег Тістол. Наступна героїня – художниця Марина Скугарєва.
Текст: Катерина Яковленко
З творчістю Марини Скугарєвої в 2012 році мене познайомила Олена Червоник, куратор в донецькій "Ізоляції". Роботи з серії Скугарєвої "Сузір'я Міхаеліса, або Добрі домогосподарки" були показані на вистаці "Гендер в Ізоляції". Це була невелика колекція графіки, прихована під товстим шаром скла вітрини — намальовані тушшю, кольоровими олівцями й чорнилом на роздруківках інтернет-чатів оголені постаті жінок в оточенні побутових предметів. Я пам'ятаю, що тоді для себе відзначила: роботи Скугарєвої дуже феміністичні. Особисті інтимні сюжети й образи надають її роботам гострого соціального й культурного відтінку. Сама ж художниця стверджує, що ніколи взагалі не думала про фемінізм, просто малювала своє оточення, друзів і подруг.
Робота, з якої вона взяла участь у своїй першій виставці "Київ-Таллінн" в Київському політехнічному інституті, гобелен "Портрет Анатоля Степаненка" (1987), був витканий Скугарєвою вручну за ескізом художника Олега Тістола. Марина вчилася в Києві в знаменитій Державній художній школі, потім – у Дагестані, де освоїла техніки ручного килимарства; пізніше вивчала художній текстиль у Львові. Ручна робота глибоко "вшита" в її творчість. Попри те, що після "Портрета Анатоля Степаненка" художниця більше ніколи не ткала гобеленів, майже кожна її подальша живописна робота періоду 1987-2000 років була "відзначена" вишивкою – птахами, квітами, орнаментом, як авторською печаткою.
Крім образів птахів і квітів, на своїх картинах вона вишивала портрети своїх друзів-художників і, зокрема, чоловіка, художника Олега Тістола. Тістол і Скугарєва познайомилися ще в Києві, коли були студентами художньої школи, через багато років вони знову зустрілися у Львові, вже під час навчання в інституті. В кінці 1980-х Скугарєва і Тістол одружилися. Практично відразу після закінчення інституту Марина стає учасницею бурхливого мистецького процесу кінця 1980-х років, в якому вже перебував Олег, і сама починає писати картини. Ідеї Тістола вже тоді можна було помітити в творчості художниці.
Новий цикл розвитку теми вишивки в творчості Марини припав на 1996 рік. Проект "Мені добре" був реалізований за підтримки Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві (куратором була знаменита зараз Марта Кузьма). В експозиції був живопис – "Севастопольський вальс", "Guantanamera", "Папуга", "Фрагмент", "Mulhouse", а також чотири білі подушки з вишитими на них портретами близьких людей і друзів (художників Олега Тістола, Костянтина Реунова, Ольги Свиблової, Миколи Маценка); п'ята подушка – з портретом самої художниці – лежала на металевому ліжку. Портрети на подушках улюблених людей – це, можливо, бажання їх наблизити, обійняти разом з подушкою, як плюшевих ведмедів. Або бажання назавжди зберегти образ людини, старанно і докладно вишиваючи його портрет на полотні. Це додає роботам Скугарєвої схожість з наївними домашніми іконами, які вишивають не для храму, а "для себе".
У 1929-1930-х роках художник Анатоль Петрицький створив серію портретів своїх друзів, тодішньої київської інтелігенції. Ці живописні та графічні роботи сьогодні не тільки частина культурного процесу, а й історичний матеріал. Скугарєва, слідом за Петрицьким, вишивала портрети своїх сучасників вже нового часу, своїх друзів, художників, чия творчість починала розвиватися на зламі епох – з кінця 1970-х – початку 1990-х років і продовжує розвиватися донині.
За словами Скугарєвої, з початку 2014 року живописом і вишивкою вона майже не займається. Мова, яку вона завжди використовувала в своїй практиці, була простою і зрозумілою кожному, а її метафори апелювали до чуттєвого. Події зими 2014 року, анексія Криму, війна на Донбасі сприймаються художницею як особисте нещастя. За ці роки вона зробила лише кілька невеликих робіт – "12 липня" (2014 року), "16 липня" (2014 року) "Люпин" (2015), "Букет" (2015), "Соняшник" (2016), "Безсмерткі" ( 2017), "Майорці" (2017). Все це рефлексія на воєнні хроніки.
Читайте також: