До кінця серпня в артцентрі М17 проходить масштабна виставка Futurespective – артпроєкт журналу Vogue UA. Одна з учасниць проєкту – художниця Марія Прошковська – виконала для виставки перформанс "Ритуал без назви". Двогодинний медитативний перформанс, під час якого Марія перемелювала пил, знайдений на українських дорогах, можна було побачити на вернісажі в М17, а зараз на виставці представлені його відео- та фотодокументація. Ми розпитали мисткиню про смисли цього ритуалу.
Марія Прошковська – 34-річна художниця, у фокусі уваги якої теми гендерної нерівності, жіночої праці, домашнього насильства. Марія є лауреаткою спеціального призу конкурсу молодих художників МУХі за інсталяцію "Вразливість" (2017) – пронизливу роботу, в якій мисткиня говорить про вразливість жіночого тіла і про те, що, попри всі досягнення людства, власне тіло досі не належить жінці, — і стає об'єктом публічного обговорення та оцінки. Один з найцікавіших у своїй практиці перформансів Марія реалізувала у 2020 році: це перформанс "Невидима праця" з багатогодинним вишиванням рушника невидимими нитками — роздуми про знецінення рутинної жіночої роботи. До теми рутинної побутової праці Маша звертається і в перформансі, реалізованому спільно з Vogue, який стає метафорою розмірковувань про набутий та пережитий досвід, а також про наше спільне майбутнє.
Збережені в пам'яті по крихтах спогади, тривоги, відлуння невдач, переживання, радості, перемоги – наш скарб. Бути збирачем таких скарбів важко, але відмовитись від цієї місії неможливо. Це означатиме зупинку, за якої рух уперед назавжди унеможливлюється. Усвідомлення минулого – необхідна ознака існування особистості чи спільноти, ритуал нескінченного зцілення та видобутку рушійної сили для подальшого руху вперед...
Мій перформанс про важливість роботи з набутим досвідом, про постійність і рутинність цього процесу, про те, що це є невід'ємною частиною будь-якого шляху. Перетирання на жорнах пилу в більш мілку фракцію – це доволі абсурдний, в той же час фізично важкий акт, це те, що так і хочеться "відкласти на потім". Але кожен із нас мусить крутити ці жорна, щоб рухатися далі. Я часто працюю саме з абсурдними проявами повторюваних побутових дій, мені подобається, наскільки це кристалізує основну ідею.
Можу сказати, що це був перший досвід роботи з перформансом у такому форматі, це певною мірою можна назвати викликом. В якісь моменти я пірнала всередину себе і фокусувалася лише на процесі, а в інші моменти щось змушувало мене реагувати на зовнішні подразники. Дивовижною хвилиною вечора була реакція маленької дівчинки, яка сказала захоплено вголос, стоячи біля мене "Як це красиво!" Я бажаю повторити "Ритуал без назви" і в більш камерній атмосфері.
Найважливішим етапом для мене завжди є побудова концепції кожного проєкту, робота з контекстом і сумніви. Така вже я людина, схильна до певного самознищення в якомусь сенсі. В українському контексті з жорнами працював Віктор Сидоренко, його проєкт так і називався "Жорна часу" і був представлений в українському павільйоні у Венеції у 2003 році. Це був певною мірою виклик працювати з тим самим інструментом, але у зовсім іншій змістовій парадигмі. Символічність і абсолютна утилітарність одного й того самого предмета в різних ситуаціях – цікавий аспект для вивчення.
Процес збору пилу на українських дорогах задокументував фотограф Сергій Моргунов
Мене захоплюють роботи Мірл Ладерман Уклз, це навіть не перформанс у чистому вигляді, насправді, а певні витвори мистецтва, що пов'язують ідею процесу з побутовим обслуговуванням. З цікавістю стежу за практикою Маші Куліковської й багато чого вчуся у неї та Влади Ралко — дуже шкодую, що не була присутня на її "Святковому обіді" в Підгорецькому замку (Владо, запрошуй!).
Виставка "Futurespective: майбутнє очима українських художників" триватиме в Центрі сучасного мистецтва М17 до 27 серпня
Фото: Юрій Яцкулич, Сергій Моргунов, Юрій Грязнов