Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Перша леді України — про війну, яка змінила світ, і світ, який може пришвидшити перемогу

08 квітня 2022

За сприяння Vogue UA Олена Зеленська, вперше від початку вторгнення, відповіла світовим виданням Vogue на запитання, які болять кожному українцеві.

Олена Зеленська, вересень 2021

Чи можете ви пригадати початок нападу? Що вам найбільше запам’яталося напередодні? Коли ви усвідомили, що відбувається?

Я добре пам’ятаю початок. Напередодні був звичайний робочий день і вечір. Діти повернулися зі школи, буденні домашні клопоти, підготовка до наступного навчального дня… Так, ми всі останні тижні жили в напрузі, всюди говорили про можливе вторгнення. Але до кінця не вірилося, що таке може статися. У ХХІ сторіччі? В сучасному світі?.. Я прокинулася від дивних глухих звуків. Десь між четвертою і п’ятою ранку. Не відразу навіть зрозуміла, що це вибухи… Чоловіка поруч у ліжку не було. Я встала — і побачила його: він був уже одягнений, в костюмі, як зазвичай (це востаннє він одягнув костюм і білу сорочку, відтоді завжди у «воєнці»). «Почалося», — все, що сказав.

Ні, паніки не було. Розгубленість хіба. «Що нам з дітьми робити?» «Чекайте, я повідомлю. Про всяк випадок зберіть речі першої необхідності та документи». І він вирушив з дому.

Вашому синові 9 років, доньці — 17. Що ви сказали своїм дітям про те, що відбувається?

Дітям не треба нічого пояснювати, вони все знають, як і кожна дитина в Україні. Все розуміють і відчувають. Звісно, війна — це не те, що треба бачити дітям. Але вони дуже чесні й відверті. Від них нічого не приховаєш. Тому краща стратегія — правда. Отже, з дочкою та сином обговорюємо все, що відбувається. Намагаюся відповідати на запитання. Взагалі, стараємося говорити. Бо проговорювати те, що болить, не мовчати в собі – це така перевірена психологічна стратегія, вона працює.

Очевидно, ви переймаєтеся безпекою своєї родини – і разом з тим бачите насилля над звичайними громадянами України. Як поєднуються ваші особисті і громадянські почуття?

Знаєте, війна вмить поєднала особисте і громадянське. І в цьому, мабуть, була фатальна помилка тирана, який на нас напав. Ми насамперед українці, а потім усе решта. Він хотів розколоти нас, роз’єднати, спровокувати внутрішнє протистояння, але це неможливо у випадку з українцями. Коли когось із нас катують, ґвалтують, вбивають, ми відчуваємо, що це катують, ґвалтують і вбивають усіх нас. Нам не потрібна жодна пропаганда, щоб виявити громадянську свідомість. Саме це особисте: гнів, біль, які ми всі відчуваємо, — миттєво вмикає громадянське: жагу діяти, чинити спротив агресії, захищати свою свободу. Кожен це робить як може. Військові зі зброєю в руках, вчителі — навчаючи дітей, а лікарі — проводячи складні операції під обстрілами. Усі стали волонтерами — артисти, ресторатори, перукарі.

Я бачу, що це викликає в наших дітей найглибші патріотичні почуття — не лише в моїх дітей, а й у всіх маленьких українців. Вони виростуть патріотами й захисниками своєї Батьківщини.                   

Як ви даєте собі раду з емоційною напругою? Чи зверталися ви до друзів або інших джерел підтримки? Чи була можливість спілкуватися з чоловіком у перші тижні війни? А зараз?

На емоції часу не залишалося. Треба було дбати про дітей, їхній емоційний стан насамперед. Тому я намагалася бути впевненою, енергійною, навіть усміхалася, пояснюючи їм, чому треба спускатися в підвал, чому не можна вмикати світло. Оптимістично відповідала на запитання, коли ми побачимо тата: «Авжеж, скоро». У перші дні я сподівалася, що нам можна буде залишитися всім разом. Але офіс президента перетворився на військовий об’єкт. Президент з командою там і працюють, і живуть. Тому нам з дітьми було наказано переміститися в безпечне місце. Якщо в Україні взагалі можливо зараз знайти абсолютне безпечне місце… З того часу ми спілкуємося з Володимиром тільки телефонно.

Які найбільші випробування, на вашу думку, випали на долю жінок у вашій країні під час вторгнення Росії?

Зрозумійте, українки жили мирним сучасним життям, таким, яким живе ваша читачка в будь-якій країні. Власне, вони й були вашими читачками, бо є видання Vogue UA. Вони не готувалися до ракетних обстрілів і перебування в бомбосховищах. Але з перших днів, після влучань ракет у житлові будинки різних міст, стало зрозуміло, що росіяни не жаліють цивільних громадян. Отже, всі наші жителі опинилися в небезпеці. Всі ми мусили вчитися швидко збирати близьких за кожним звуком сирени і спускатися до метро чи найближчого підвалу.

Вже на третій день війни в бомбосховищі народилася перша дитина. І після того народжувати в бомбосховищах довелося десяткам тисяч жінок, бо що може статися – ви бачили по Маріупольському пологовому, який росіяни просто розбомбили. З цієї ж причини виникла проблема з лікуванням дітей – особливо з важкими захворюваннями. В Україні мами й бабусі живуть із такими дітьми в лікарнях місяцями. Тепер ми всіх їх вивозимо на лікування за кордон.

Також жінкам довелося евакуюватися із захоплених міст – таких, як Буча і Гостомель, щохвилини ризикуючи життям під обстрілами, разом з дітьми та старенькими, часто пішки, часто без чоловіків, бо їх могли не випустити окупанти. Світ побачив це на початку березня, коли люди перетинали підірваний міст із окупованого міста Ірпінь. Тепер, коли передмістя Києва деокуповане, ми довідалися, чого українки там зазнали — повністю беззахисні, під загрозою насилля. Тепер слово за міжнародним розслідуванням.

А скільки жінок у досі окупованих містах Херсоні, Мелітополі, Бердянську? Про те, що з ними там відбувається, вони не можуть розповісти навіть близьким, бо зв’язку немає або відстежується.

Десятки тисяч жінок із дітьми — у руїнах Маріуполя. І можна лише уявити, що вони переживають, вже місяць шукаючи під обстрілами їжу, бо гуманітарні вантажі туди не пускають.

Близько чотирьох мільйонів жінок і дітей виїхали в інші країни. А стати мігрантом – це зовсім не те, що приїхати з доброї волі. Це важко і морально, і фізично. Бо треба починати все спочатку.

Як це — жити, коли на тобі навіть одяг не твій? Як пояснити дитині, чому вона спить не у своєму ліжку? Це випробування, якого не побажаєш нікому.

Чи була якась особлива жіноча історія — серед багатьох — яку ви могли б розповісти?

Я можу розповісти десятки таких історій. Наприклад, після звільнення Київщини ми дізналися про історію лікарки Ірини Язової, що залишалася в Бучі всі дні окупації. Вона рятувала сусідів і незнайомих людей, які шукали прихистку в її будинку, від вогнепальних російських поранень, знеболювала, перев’язувала. І навіть прийняла пологи – без світла, води та газу в будинку під обстрілами. Історію щоденного подвигу Ірини тепер розповідають сусіди, які завдячують їй життям.

Є історія київської мами Ольги, яка закрила собою двомісячну доньку, коли ракета потрапила в їхню багатоповерхівку. Чи історія чернігівської виховательки дитячого будинку Наталії, яка жила з 30-ма дітьми (з них одна дитина її власна) у підвалі. Вона годувала й оберігала їх, а потім знайшла транспорт і сама, під обстрілами, від яких Чернігів потерпав з першого дня війни, вивезла дітей у безпечне місце.

Таких історій майже стільки, скільки є українців. Я запустила телеграм-канал, де запропонувала співвітчизникам ділитися своїм досвідом проживання війни. Бо кожна особиста історія – це історія нашої країни.

Руйнування українських міст і сіл жахливі. Чи був напад, який став індикатором того, як далеко Путін і російська армія готові зайти? Чи був це напад на пологовий будинок у Маріуполі? Де була та червона лінія, яку перетнула російська армія?

Лінію, про яку ви кажете, російська армія перетнула в найперший день.  У найперший! Росія тоді (як і зараз) брехала, що цілить лише по військових об’єктах. Насправді вже 24 лютого росіяни вбили, наприклад, мирну жінку, диспетчерку газової служби Світлану з міста Чугуїв, яка просто виконувала свою роботу в рідному місті. Це сталося вже в перший день!

У наступні дні ми втратили дітей – вони загинули від уламків снарядів у рідних містах та містечках. А тепер загиблих дітей у нас уже понад 200.

Тож для нас промовистим був кожен злочинний випадок.

Заблокований, зруйнований Маріуполь — це наш страшний біль. І він триває. Ми дізнаємося про жахіття на Київщині – те, що залишила там російська армія, відступаючи. Світ вивчив назву «Буча» – одного з найгарніших ще донедавна містечок неподалік від столиці. Але такі самі страхіття можна побачити в десятках сіл та селищ Київської області. Вбиті люди на вулицях. Не військові – цивільні! Могили поряд з дитячими майданчиками. Я не можу це навіть описати, бо відбирає мову. Але дивитися на це треба. 

Сподіваюся, тепер не тільки ми побачили, що несе Росія. І це послання вона адресує не лише нам, зрозумійте! Це її сигнал світові! Таке може статися в кожній країні, яка їй не сподобається.

Ви і ваш чоловік зверталися до світової спільноти з проханням про більшу допомогу, щоб відповісти на вторгнення, — зокрема закликали США запровадити заборонену для польотів зону. Ви досі вважаєте, що це було б правильно з боку США?

Так, ми просили і закликали, офіційно і неофіційно. Як і кожен українець на своїх сторінках у соцмережах, на мітингах. Коли почалася облога Маріуполя росіянами, стало зрозуміло, що вони не тільки обстрілюють місто ракетами, а й бомблять із літаків. Одна з авіабомб упала на театр, де переховувалася понад тисяча містян. Там загинуло 300 людей. Знаю, наприклад історію родини, яка втратила там сина, дочку, маленьку онуку. Залишилися тільки бабуся, дідусь та старша дівчинка. Як їм жити після цього?

Щоб українці не гинули, ми просили закрити над нами небо. Але НАТО вирішило, що це означатиме для нього прямий конфлікт із Росією. Отже, чи можу я тепер казати, що в подальших смертях винна одна Росія? Риторичне запитання. Ви запитуєте, чи правильно було б учинити так для США. Так от, це правильно не лише для США — жорстко відповісти на дії агресора, адже відсутність прямої відповіді спонукає його наступати далі. Росія знає, що Захід не закриває небо, а це стимулює продовжувати вторгнення і вчиняти звірства. Демократичний світ має бути єдиним і дати спільну жорстку відповідь, тим самим показавши, що у ХХІ сторіччі немає місця вбивствам мирного населення та зазіханням на чужу територію. Я бачила карикатуру, де НАТО та світові організації спостерігають, як руйнується будинок, на якому написано «Україна». Можливо, це перебільшення – адже Україна отримує зброю. Але нам потрібен також захист! Добре, що цей захист отримують ті, хто виїхав за кордон. Мільйони наших жінок і дітей отримують допомогу як від урядів, так і від звичайних людей у Євросоюзі. Я вдячна за це безмежно. 

Як ви ставитеся до нещодавніх дій російської армії? Чи бачите ознаки того, що Росія готова до деескалації?

Тут важливо не як я ставлюся, а що реально відбувається. Чесно кажучи, ніхто в Україні вже не вірить жодній заяві країни-агресора. Деескалації поки що не видно. Росіяни відійшли з Київщини, але підсилюють обстріли на Донеччині й Одещині.

Що можуть зробити пересічні громадяни, аби допомогти українцям?

Головне – це в жодному разі не звикати до війни, не перетворювати її на статистику. Далі виходити на мітинги до адміністративних будівель своїх міст, закликати й заохочувати свої уряди до активних дій на підтримку нашої країни. Українці такі самі люди, як і ви. Просто наприкінці зими їхнє життя докорінно змінилося. Українці не хотіли полишати свої домівки. Але в багатьох з них їх просто не залишилося.

Українці вже давно мають безвіз із Європою, багато хто міг подорожувати і подорожував. Більшість наших людей раніше були за кордоном. Але вони точно не планували опинитися там як біженці. Тож поставтеся до них, як до себе. Головне, про що мріють ці мами з дітьми, – повернутися додому, об’єднати свої родини. Тож допоможіть їм із адаптацією, будь ласка, — з житлом, роботою, школами для дітей, – допоки вони не зможуть повернутися в Україну. 

І ще кожній людині у світі варто знати, що Росія веде масовану інформаційну війну на світовому полі. Тож треба з великою обережністю ставитися до будь-якої інформації, вмикати критичне мислення. За останні дні ми спостерігали кілька акцій підтримки війни і дій Росії в Німеччині, Греції, інших країнах. Їх організовують росіяни, які живуть поряд з вами. В той час як нормальний росіянин має зараз відчувати лише сором за дії своєї країни, чия армія чинить звірства. Я ніколи не закликаю до насилля. Але до тих, хто підтримує війну, ваша довіра має бути вичерпана.

Яким є ваше життя зараз?

Я зараз живу так само, як інші українці й українки. У всіх нас одне велике бажання — побачити мир. І я, як кожна мати й дружина, постійно переживаю за свого чоловіка і роблю все, щоб мої діти були в безпеці.

Що дає вам надію?

Моя сім’я — так, як і кожному українцю, — і мої співвітчизники, неймовірні люди, які організувалися, щоб допомагати армії й одне одному. Зараз всі українці — армія. Кожен робить що може, що йому до снаги. Є історії про бабусь, які печуть для армії хліб, – просто за покликом серця. Вони так наближають перемогу.

Ось такі українці. Вся надія — на них. Всі ми покладаємося на себе. 

Чи був певний момент минулого місяця, який ви ніколи не забудете?

Це сталося десь через тиждень після початку війни: коли я не бачила близьких, друзів — тільки дізнавалася телефоном, хто де, чи живий. Однієї миті я збагнула, що не знаю, чи побачу їх ще колись знов — тих, кого люблю, своїх! Це мабуть, був перший раз, коли я заплакала, вперше дала волю емоціям. Не витримала.

Я назавжди запам’ятаю усіх своїх знайомих і друзів, чоловіків і хлопців у військовій формі. Назавжди запам’ятаю, які сміливі в мене подруги! На що вони — такі тендітні й елегантні в мирний час — здатні, коли навкруги війна! Їхні історії надихають мене. Я так пишаюся ними. І мрію побачити їх знову.

Текст: Тейлор Ентрім, заступник головного редактора US Vogue

Фото: Stephan Lisowski

#STANDWITHUKRAINE ·

Ще в розділі NAME

Популярне