Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Як мейкап-артист і модель Іван Гонзик пішов у військові медики та вступив до лав ТрО

18 березня 2022

Іванові Гонзику тільки 26 років – і це вже друга війна в його житті. У 2015 році випускник медичного коледжу в Генічеську підписав контракт із ЗСУ – і провів рік у зоні АТО, біля Бахмута як військовий лікар. Після закінчення контракту хлопець, як сам зізнається, поринув у творчість. Переїхав до Києва, став візажистом, працював у моделінгу та займався poledance. Але 24 лютого війна знов повернулася в його життя. Ми записали історію Івана Гонзика.

У 2015 році я закінчив медичний коледж у рідному Генічеську. Чи була медицина моєю мрією? Ні. Все йшло за стандартом: закінчив школу, а оскільки мама працювала медсестрою і в родині були медики, я пішов у медичний коледж. Він був якось поруч (сміється). Продовжив родинну справу, так би мовити.

Відразу після випуску я підписав контракт із ЗСУ. Це було свідоме рішення. Спершу отримав призначення на роботу в Харківський шпиталь, а буквально за кілька місяців мене відрядили в зону АТО. Це була друга лінія оборони, Донецька область, біля Бахмута.  Пробув рік у зоні АТО, а потім приїхав до Києва. За три роки я зробив певний крок у кар’єрі – коли починав, був медбратом, а в Києві вже здобув лікарську спеціалізацію та працював старшим рентгенологом відділення КТ і МРТ у військовому шпиталі.

У 2018 закінчився мій контракт із ЗСУ, і я залишив медицину. Я вже тоді розумів, що все ж таки я більш творча людина, ніж медик. Я і підлітком таким був, але в 16 років, живучи у Генічеську, ти не знаєш, що є такі професії, як візажист чи модель (сміється). У Генічеську я взагалі не розумів, що в мене є перспективи у творчій сфері, тому й пішов уторованим шляхом.

Ще в Харкові, працюючи в шпиталі, я закінчив модельну школу та пробував себе як фотомодель. Але тоді я тільки знайомився з цією сферою. У Києві стало легше – тут більше можливостей для розвитку. Так, у мене ще тривав  контракт із ЗСУ, але з’явився вільний час – тому я закінчив свої перші курси з майстерності візажу. До цього, до речі, обійшов усі модельні агенції, але дещо розчарувався в професії.

Десь 2 роки, до ковіду, я присвятив розвитку в б’юті-сфері. Працював консультантом у б’юті-корнері київського ЦУМу, потім керував салоном краси в одному з ТЦ Києва. І далі працював у моделінгу, але радше для себе; опанував pole dance. Я завжди шукаю натхнення у творчості та творчих людях. Для мене взірець і джерело натхнення – співачка Тіна Кароль, талановита, смілива, сильна. У 2013 році від раку помер її чоловік, і тоді ж ця хвороба забрала мого батька – і саме Тіна з її стрижнем стала мені прикладом для життя.

На жаль, пандемія внесла свої корективи в моє життя – певний час салони краси взагалі не працювали, і я мав повернутися до медицини, щоб себе забезпечувати. Тож уже 23 лютого я був у військоматі – ми ж розуміли, що війна буде. Я хотів піти військовим лікарем до шпиталю, але через бюрократичні нюанси не склалося, і я пішов до ТрО, уклав контракт, а 24 просто спакував речі та прийшов у штаб. Нині я заступник начальника медичної частини.

Я військовий у запасі – зрозуміло, що передусім саме нас мобілізують. Так, можливість поїхати з країни в перші дні була, багато хто запрошував, та й ніхто особливо чоловіків не тримав у перші дні війни. Але я не бачу в цьому сенсу – кудись бігти.  Тут від мене буде користі більше – тому я залишаюся.

Кілька днів тому я зробив колаж і виклав в інстаграмі. На ньому – два мої фото, немов з різних життів. На фото ліворуч я в артистичному образі, на підборах, там видно, що я захоплююся pole dance. А праворуч – я у військовій формі. Скажу відверто, не думав, що фото викличе справжній вибух в інстаграмі – але його тисячі людей розшерили. Я тепер уже думаю: а чи правильно вчинив? Бо багато хто закидає, що я зробив це задля піару, щоб привернути увагу.  Але це не так. Я просто зіставив  2 кардинально різні образи, в яких я гармонійно почуваюся. Коли хтось у соцмережах пише «Армия сделала из тебя мужика», мені дурно стає. Агов, люди, мені комфортно і так, і так! На фото і праворуч, і ліворуч – це я!

Звісно, у 2015 році, коли я служив уперше, я вже усвідомлював свою орієнтацію. Але тоді я був зовсім зелений і не афішував цього. Не дописував нічого в соцмережах. Та й нічого було – я тоді не працював у творчій сфері й не мав, що показати – наприклад, свої успіхи в pole dance чи б’юті-сфері. Більшість колег в армії тоді здогадувалися, звісно, – але жодна людина не дискримінувала мене через мою орієнтацію.

Тепер я обрав шлях публічності – не заради піару, а тому, що я творча людина та звик показувати свою роботу в інстаграмі. Вся військова спільнота, з якою я співпрацюю та спілкуюся нині, дивиться мої сторіз, тож бачила це гучне фото – але вони всі аплодують стоячи. Я ніколи не стикався з дискримінацією у військовому середовищі. Але насправді це залежить і від тебе самого, як ти це сприймаєш.

Перших п’ять днів цієї війни для мене були страшні – на початку мало хто розумів, що відбувається. Навіть у зоні АТО я почувався безпечніше. А тепер навіть боявся темряви – постійно було відчуття небезпеки. Нині я почуваюся впевнено, і навіть темряву полюбив. Тому що вечір – це спокій. Коли можна зняти берці й форму, вдягти спортивний костюм – і створити якусь затишну, нібито домашню атмосферу.

На війні допомагають ритуали, у мене теж є. У мене ще є пів баночки сироватки для обличчя Genosys – зі спокійного життя. Кожного вечора я наношу її на обличчя. Поки є можливість, треба доглядати за собою. У мене взагалі такий дивний характер: якщо в моєму зовнішньому вигляді щось не так, я просто непрацездатний. Мені важливий лад у всьому. Мій день починається о 5 ранку – тому що я хочу гарячий душ. Тоді згадую досвід студентського життя в гуртожитках.

Мій інстаграм, моя публічність – це можливість допомогти. Знайти у волонтерів потрібні медикаменти, знайти додаткові постачання рюкзаків з медичними запасами. Тут працюють комунікація і зв’язки – і я користуюся до певної міри своєю публічністю. Але я не планую працювати в медицині в майбутньому – я все-таки творча людина. Ні, я не хочу бути медиком усе життя. Але дайте спершу ми переможемо, а потім поговоримо.

Зараз мені не страшно. Точніше, я не думаю про страх. Єдине що, страшно за батьківщину – мій Генічеськ і досі залишається окупованою територію. Там мама…

Ще в розділі LIFE

Популярне