Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

"Оборона" Києва: співачка Даша Астаф’єва – про те, чому вона залишається в столиці

25 березня 2022

Серед тих, хто залишився в Києві та допомагає місту вистояти, – співачка та модель Даша Астаф’єва. Війна змусила Дашу змінити сцену на кухню: вже місяць вона працює на кухнях кількох київських ресторанів, готуючи їжу для ТрО та ЗСУ, а у вільний час допомагає літнім людям і тваринам. Поїхати неможливо, залишитися: чому Даша так вирішила, вона розповіла vogue.ua.

На початку війни, думаючи про те, їхати чи залишатися в Києві, я влаштувала невелике опитування серед близьких. Запитала в батьків, чи бажають вони, щоб я відвезла їх у безпечне місце. "Звісно, ні, – відповіли вони. – Тут наш дім". Те саме сказав брат. Підтримали мене в цьому й друзі. Саша, Гоша, Анничка, Наташа, люблю вас! Це адекватні, сміливі люди, старші й досвідченіші за мене – і під час війни вони стали моїми героями. Я запитала: «Ви їхатимете?» – «Та ти що, збожеволіла, Київ – наш дім, ми його захищатимемо!» І тоді я зрозуміла, що залишаюся.

Я лишилася за однієї умови: щоб бути корисною. За кожну свою годину я можу відповісти, що вона пройшла недаремно. На третій день війни я вийшла на кухню. Зараз працюю навперемінно на різних кухнях у Києві. Так вийшло, що я стала головною з чищення картоплі (сміється). Я взагалі все люблю робити: мити підлогу, посуд, готувати, але я помітила, коли прийшла на кухню, що ніхто не любить чистити картоплі. Ненавидять просто. А я – залюбки. Вмикаю аудіокнигу, навушники у вуха – і сідаю за картоплю. Я за місяць війни почистила тонни картоплі та прослухала чотири аудіокниги, дві з них про війну.

Два мішки картоплі – ось день і минув. Мамі телефоную й кажу: мамо, у мене така крепатура в руках! (Сміється). Але якщо чесно, картопля мене просто рятує та допомагає не зійти з глузду. Я просто беру ножик у руки і відлітаю кудись – це моя картопляна медитація.

Я жартую тепер, що мої найкращі концерти проходять на кухнях. Якось приходжу на кухню, а люди вмикають мої пісні, танцюють. У нас дивовижні люди працюють на кухнях – часто вони взагалі не пов’язані з ресторанним бізнесом. А нещодавно прийшов професійний кухар – з лівого берега пішки. Зі своїм ножем та начинням у рюкзаку. І каже: я чув, тут потрібна допомога?

Я думаю, тепер особливо важливо робити те, що ти любиш, – тоді ти не помічаєш втоми, і вже не так страшно. Коли готуємо їжу та передаємо хлопцям у ТрО, я вірю, що це не просто їжа. Це така концентрація турботи, кохання, надії, волі. Наш народ неймовірний, я обожнюю українців. Так, ми чекаємо на допомогу від усього світу, але те, що роблять самі українці, – це само собою неймовірно.

Вранці й увечері я виводжу гуляти своїх двох собак – ми гуляємо щонайменше години по дві на день. Це святий час – намагаюся не забирати в собак те, до чого вони звикли. Вранці я паралельно шукаю бабусь-пенсіонерок, які виходять «на полювання» за продуктами та медикаментами. Я підходжу до них, розпитую, що потрібно, даю їм фінансову допомогу, яку збираю через соцмережі серед підписників-іноземців. Всі як один кажуть, що найстрашніше для них – побачити другу війну. Я запитую сьогодні одну бабусю: а можна з вами сфотографуватися? А бабуся каже: а давайте краще відео, і скажемо людям, щоб вони не боялися! Чудові в нас бабусі (сміється).

Я знаю, що під час війни небезпечно публікувати щось про себе в соцмережах. Тому я щодня в новому місці – я навіть із собаками в тому самому місці не гуляю, і викладаю сторіз уже постфактум. Знаю, що все одно небезпечно, але це моє рішення. Мені хочеться підтримати тих, хто в Києві. Іноді я приходжу на кухню після того, як не була там кілька днів – і бачу, що команда поменшала... Я розумію, що людині стало страшно, і вона поїхала. І це боляче. Хоча, звісно, в жодному разі не засуджую. Ти думаєш: вона ж нічого не боялася, і все-таки поїхала... Невже нема вже надії? Це дуже похитує впевненість, але кожен робить свій вибір.

Як і багато хто, я зібрала свою тривожну валізку заздалегідь. Там лежали найгламурніші штани, черевики під колір штанів, гарна шуба, креми, весь мій улюблений догляд. А коли почалася війна, тікала з дому я в шкарпетках, драному спортивному костюмі й пуховику, з пляшкою води та в обіймах з двома собаками. У перші дні мені було страшно ходити в душ, мити голову, дико страшно. Потім зрозуміла, що догляд за собою – нагадування про минуле життя, ритуал, що поліпшує настрій. Отже, останні дні я навіть наношу парфуми – як нагадування про те, що десь є мирне, гарне життя. І воно буде й у нас! Улюблений аромат нагадує мені про побачення, про компліменти моїх друзів, яким подобалися певні мої аромати. Це допомагає мені триматися, бути бадьорою. Я вірю в ці ритуали, хоча мені й соромно – перед тими, хто зараз не має змоги не те що помити голову, а просто не має їжі й води та сидить тижнями в підвалах у Чернігові, Харкові чи Маріуполі...

Я погано сплю, приймаю снодійне, щоб заснути. Мої собаки теж нервують і вночі прокидаються від кожного звуку, вибуху. Вони гавкають, діти плачуть. Вночі дуже лячно. Тому мій найулюбленіший момент щодня – коли виходжу вранці зі сховища. Виходиш з-під землі, бачиш небо та сонце. Мої тварини поруч, вони так радіють весні, теплу та життю. Так хочеться захистити їх – захистити всіх навкруги…

Ще в розділі LIFE

Популярне