#РАКНЕВИРОК: психолог Олег Чабан — про те, як прийняти діагноз і не боятися раку
Vogue UA і "Фонд Ріната Ахметова" започаткували проєкт #РАКНЕВИРОК. Його герої — жінки, які перемогли онкологічні захворювання, а також лікарі та психологи. Продовжує проєкт інтерв’ю з психологом Олег Чабаном — доктором медичних наук, завідувачем кафедри медичної психології Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця. Олег Чабан розповідає про роль психолога в боротьбі з онкологічним захворюванням, а також дає поради тим, хто зараз проходить лікування.
Перша й цілком адекватна реакція на діагноз — заперечення. Це нормальна людська реакція. Вона вже сама собою є захисною й означає, що організм намагається залишитися в рівновазі. Заперечення — це також варіант реакції "стоп, я маю це обміркувати". Це велике потрясіння, коли ти розумієш, що всі наради, гроші — ніщо, порівнюючи з тим, які труднощі життя підкинуло у вигляді хвороби.
Я впевнений, що пацієнтові треба звертатися до фахівця, який має знання у сфері не тільки психології, а й медицини. Таких фахівців у нас достатньо — наприклад, у Національному медичному університеті ім. О. О. Богомольця випускають саме лікарів-психологів за спеціалізацією "Медична психологія". Вони мають специфічні знання, зокрема й ті, що стосуються діагностики певних психічних розладів та їхньої корекції. В Інституті раку в Києві нещодавно було створено психосоматичне відділення психоонкології, де зібралися і психіатри, і психотерапевти, і медичні психологи, що спеціалізуються в галузі діагностики й надання допомоги онкологічним пацієнтам. Саме вони можуть і мають допомагати.
Хто сьогодні думає про те, чи правильна комунікація між лікарем і пацієнтом? Всі вважають: пацієнт приніс свою проблему, у нього велика біда, він має уважно дивитися на лікаря й буквально вбирати кожне його слово. А 50% пацієнтів не дотримуються режиму лікування й потім запитують "чому воно не дає ефекту?". Це називається формуванням терапевтичних відносин, і саме медичний психолог працює із цією проблемою й допомагає налагодити відносини "лікар-пацієнт". Він сприяє встановленню контакту між лікарем-онкологом і пацієнтом — для того, щоб пацієнт сам був активно залучений до свого ж лікування і брав відповідальність за своє здоров’я.
У цій ситуації єдине, що можна порадити, — не метушитися, не хапатися за голову й не впадати в розпач, не казати, що все, настав кінець життя. Намагатися залишатися спокійним, розуміючи, що в цей момент тисячі, а то й десятки тисяч людей відчувають абсолютно те саме, і не обов’язково пов’язане з онкологією. Онкологія — це складний діагноз. Але годину тому я дивився дитину із шизофренією — це що, не складний діагноз? А ендокринолог у цей момент приймає людину з інсулінозалежним цукровим діабетом — це теж складний діагноз. У нас дуже багато катастрофічних діагнозів, і багато хто відчуває ось цей шок: "стоп старому життю — починається нове". І ми маємо розуміти, що треба використовувати цей момент, щоб усвідомити: так, життя нас зупинило, поміркуймо тепер, що робимо, куди рухаємося. Не з позиції емоцій, а з позиції здорового глузду. І рухатися вперед: іти до лікаря, робити обстеження. Треба рухатися, тому що будь-які дії логічні! Головна моя порада полягає в тому, щоб людина не залишалася сам на сам у темряві зі своїми думками. Краще будь-які дії! Дії, які переконають вас, що вихід є.
Ми всі різні: один інтроверт, другий екстраверт; один переляканий невротик, який і без таких катастроф життя сприймає як суцільний стрес, інший залишається стійким, навіть пройшовши через війну, через надпотужні потрясіння. Тому до кожної людини треба шукати індивідуальний підхід. Та мені здається, що багатьом людям допомагає, коли ми обговорюємо онкологію як якусь проблему, яка потребує розв’язання. "Зараз є проблема зі здоров’ям, ми зробимо такі-то кроки й матимемо такі-то результати. Якщо ми не досягаємо тут результату, то далі ми робимо те й те". У такий спосіб ми формуємо в голові якусь стратегію-конструкцію. Я не думаю, що всі лікарі-онкологи, попри всю мою пошану до них, розуміють нюанси психології своїх пацієнтів. Вони радше "біологічно орієнтовані". Вони бачать об’єкт, якому треба допомогти, який треба врятувати. Але рідко хто розуміє, які слова говорити, як "розчиняти" тривогу своїх пацієнтів. Тому присутність психолога дуже важлива.
Пацієнтам, які проходять лікування зараз або перебувають у ремісії, але відчувають страх рецидиву, я б радив спілкуватися з тими, хто подібний досвід уже пережив. У нас нині дуже багато волонтерських організацій — їх створюють люди, які подолали онкологічні захворювання або перебувають в процесі терапії. Це величезний рівень підтримки: люди довіряють не тим, хто з позиції здоров’я — лікар чи психолог — розумно розповідає, що треба робити, а тим, хто страждав, але перехворів, але подолав. Їм вірять більше. Тому що тоді спрацьовує принцип "ми однакові — ми свої". Тож починати боротися з психологічними аспектами хвороби треба через ці організації. Волонтери, які працюють в них, приходять і кажуть: "Ти бачиш, що я ходжу в перуці й досі лікуюся, проте це змінило моє життя настільки, що я почала мандрувати світом, розв’язала сімейні проблеми, розлучилася з тим, кого не любила і так далі". Я кажу про реальних людей.
Я вірю, що завдання лікарів, і психологів зокрема, — знімати стигматизацію з теми раку. Говорити про це не просто в наукових публікаціях, які читають тільки вчені, а й у масмедіа, створювати соціальні ролики. Щиро, відкрито про це говорити. Розповідати історії пацієнтів такою мовою, щоб стало ясно: рак не вирок. Цю складну тему потрібно виводити у звичайне життя. Так, рак — частина нашого життя. Ми боїмося цієї теми, але вона є й комусь треба про неї говорити.
Дізнатися більше про ініціативу #РАКНЕВИРОК, а також поділитися своєю історією одужання можна на сторінці проєкту.
Над проєктом працювали:
Текст: Дар’я Слободяник, Віолетта Федорова
Відео: Polina Grebenik
Фото: Danil Kaistro
Стиль: Anastasiia Yatsenko
Макіяж: Vitalia
Зачіски: Yevgeniya Kozlova
Асистент стиліста: Lesya Pak
Сет-дизайн: Tanya Kantemirova @ComilfoDecor @ComilfoFlowers
Продюсер: Marina Sandugey-Shyshkina
