#РАКНЕВИРОК: артменеджерка Олена Воробйова — про хвороби й про те, як вона навчилася любити себе
Vogue UA і "Фонд Ріната Ахметова" започаткували проєкт #РАКНЕВИРОК. Його герої — жінки, які перемогли онкологічні захворювання, а також лікарі та психологи. У серії матеріалів наші героїні діляться своїми історіями, закликають вірити й боротися тих, хто нині лікується, і говорять про важливість ранньої діагностики та психологічної підтримки. Цього разу свою історію розповідає артменеджерка з Харкова Олена Воробйова, яка в 38 років стикнулася з діагнозом "рак молочної залози". Олена випустила артбук "Мистецтво жити під час хімієтерапії" (він вийшов у видавництві "Віват"), де відверто розповіла історію своєї хвороби.
Влітку 2019 року я намацала ущільнення в грудях і більш як місяць змушувала себе піти до лікаря — все відкладала. Але водночас поділилася своїми підозрами з 13-річною дочкою. Згодом у школі їм розповідали про онкологію — і дочка зателефонувала одразу ж після заняття: "Пообіцяй, що в понеділок підеш до лікаря". Коли прямувала на консультацію, внутрішньо була готова почути щось недобре. Тоді за мене переживали сестри й подруги, але що цікаво: сама я хвилювалася не через себе, першою була думка — "боже, що я скажу дітям!". Мені було ніяково через те, що можу стати тягарем для своєї родини.
1 жовтня мені поставили діагноз, а 4 листопада я вже проходила курс першої "хімії". Кожен вид онкологічного захворювання лікується за певним протоколом, у моєму випадку передбачалося чотири "хімії" до операції, чотири — після, і 25 курсів опромінення. Відразу ж після перших курсів "хімії" почала "вибрикувати" печінка, впали показники, і довелося взяти паузу. Знаю не з чуток, що багато хто на цьому етапі кидає лікування, але хімію треба пройти. Часто пацієнти не витримують нападів нудоти — добре, що мені в приватній клініці порекомендували таблетки, які їх зупиняють. Вони буквально рятували мене — я навіть подумала, що якщо колись зможу створити свій фонд, то забезпечу ними всіх хворих. Вони дуже дорогі, але допомагають.
На 16-й день після першої хімії випало волосся, і ось тут проявилася психологія. Виявляється, мені був не такий страшний рак, як думка про те, що я облисію. Тобто я на собі відчула вплив стереотипу, мовляв, якщо в мене є волосся, груди, яєчники — тільки тоді я жінка. Ні це не так! І я по-своєму дуже вдячна досвіду цієї хвороби. Історія онкології обростає сумною статистикою через те, що ми забуваємо про себе й тягнемо час. Рак навчив мене любити себе.
Сукня, Anna October (tsum.ua); туфлі, Bimba Y Lola (tsum.ua); браслет, Marni (tsum.ua)У процесі лікування я багато читала про хворобу й міркувала про пригнічені емоції. Зрозуміла, що треба дозволяти собі проживати різні почуття. Треба вміти зазначити: я зараз злюся, мені зараз боляче. Уже після з’ясування діагнозу лікар запитав, що зі мною відбувалося до цього, чи були якісь стреси. Так, тоді я справді переживала складне розставання і навіть не дозволяла собі виплакатися.
Під час операції мені ампутували праву грудь і яєчники. Це дуже важливий меседж, який я хотіла б донести до онкопацієнтів: погоджуйтеся на все, що рекомендує вам лікар, якщо ви довіряєте своєму лікареві, звісно. Анджеліна Джолі зробила правильно, коли вирішила вирізати яєчники й маткові труби через ризик розвитку раку. Коли знаходять рак грудей, є небезпека, що "в грі" будуть і яєчники. Я дуже довіряла лікарям, і вони пояснили, що їх треба вирізати.
Процес лікування був тривалим і непростим, тому близькі люди приходили і йшли хвилями. Насправді моя онкологія має довгу історію: 20 років тому на рак грудей захворіла моя 37-річна мама. Дізнавшись діагноз, вона злякалася і сказала, що не лікуватиметься. Мені було 16, і за два роки, на жаль, мама померла... Тому я пройшла через цей досвід ще й з позиції людини, яка була поруч із тим, хто хворів — я пам’ятала, як це складно, тому заздалегідь прощала всіх, хто перестане зі мною спілкуватися, хто не витримає. Після одужання я написала книгу про те, як я почувалася, але насправді треба написати книгу про те, як тим, хто по інший бік барикад. Лікування вимотує, ти перетворюєшся на примхливу дитину. А близьким не можна бути слабкими й не можна втомлюватися від цього. Тож я вдячна тим, хто поруч, але не ображена на тих, хто віддалився. Дуже допомагали дві мої молодші сестри, які переїхали до мене на час лікування. А своїм дочкам (їм було 14 і 16 років тоді) ще на початку лікування я сказала: "Я усуваю себе з посади вашої матері й оголошую себе вашою сестрою!". Я фізично не могла заглиблюватися в їхнє життя. Мій стан був таким осколковим, збудливим, наляканим... Я була як людина-феєрверк, ох, що зі мною коїлося!
Сукня, Anna October (tsum.ua); туфлі, Bimba Y Lola (tsum.ua); браслет, Marni (tsum.ua)Під час лікування дуже важливо, щоб поруч були професійні психологи. Ні, лікар не має виконувати його функцію, і сім’я не має — звідки близькі знають, як переживати страждання і горе? У найскладніші миті мені допомагала мій психолог Євгенія. Тому що ніхто з близьких не хотів говорити зі мною про те, що я можу завтра померти. У мене впали показники печінки, і лікар попередив, що настають кризові 24 години. Я телефонувала друзям і казала: "Ось вона, та сама мить, побудь зі мною. Поговори зі мною, раптом мене завтра не стане?". Ви ж завтра гортатимете мій фейсбук, згадуватимете мене — є шанс зараз сказати важливе. Але ніхто не захотів говорити про це. Всі відповідали: "Олено, та що ти, заспокойся!". У підсумку я зателефонувала своєму психологу і сказала: "Женю, я плачу тобі гроші, поговори зі мною про мою смерть". Уже тепер, озираючись назад, я розумію, що це був класний день, коли я познайомилася з думкою про свою смерть і перестала її боятися. І далі все пішло вгору. Я б не змогла всі ці думки проговорити з подругами або дітьми, а з психологом зуміла прожити "негарну" себе — і це було дуже важливо для лікування.
Окремо хочу сказати про жалість — коли бачиш її в чиїхось очах, це підкошує. Уявіть: після хімії ти прозоріший за папір, кожен подув вітерця тебе змітає. Але жалість знесилює ще більше — тому дописи у фейсбуці про хвороби я стала писати саме для того, щоб сказати: так, я хвора, але я в грі. І поступово публічність стала творити дива. Якоїсь миті мене почало це стимулювати: я зрозуміла, що хочу жити. Для хорошого результату важлива здорова підтримка — а для цього треба говорити про хворобу публічно. Плюс дуже важливо не залишатися самій. Не мовчати, і щоб хтось був поруч. У нашому суспільстві рак — це як темна кімната, у якій ти боїшся ввімкнути світло. Я за те, щоб говорити, що все можливо, що рак виліковний — і виводити цю тему з темряви.
Раку властиво повертатися. Відтепер він завжди десь поруч. "Я здорова" можна буде сказати років за п’ять. Нині я в ремісії, але не кажу "я здорова", мені не подобається формулювання "вона перемогла рак". Що три місяці я маю перевірятися. Це нагадування допомагає цінувати те, що є. Так, параноя є, але після кожного обстеження мені легше. Звучить неймовірно, проте я вдячна хворобі: останні два роки були не гірші від попередніх років мого життя. Я прожила їх з якоюсь особливою чуйністю і глибиною. Сподіваюся, мене зрозуміють правильно: я озвучую це, щоб розвіяти міфи про хвороби. Вона навчила любити себе — зі зміненим тілом я стала ще більше відчувати себе жінкою.
Дізнатися більше про ініціативу #РАКНЕВИРОК, а також поділитися своєю історією одужання можна на сторінці проєкту.
Над проєктом працювали:
Текст: Дар’я Слободяник, Віолетта Федорова
Відео: Polina Grebenik
Фото: Danil Kaistro
Стиль: Anastasiia Yatsenko
Макіяж: Vitalia
Зачіски: Yevgeniya Kozlova
Асистент стиліста: Lesya Pak
Сет-дизайн: Tanya Kantemirova @ComilfoDecor @ComilfoFlowers
Продюсер: Marina Sandugey-Shyshkina
