#РАКНЕВИРОК: Ксенія Панкратова — про віру в себе і душевні шрами, які не загоюються
Vogue UA і "Фонд Ріната Ахметова" запустили проєкт #РАКНЕВИРОК. Його героїні — жінки, які перемогли онкологію, а також лікарі та психологи. Продовжує проєкт киянка Ксенія Панкратова, яка в 33 роки зіткнулася з діагнозом "рак молочної залози", пройшла лікування завдовжки в п'ять років, а тим, хто зараз бореться з хворобою, хоче сказати: "Буде складно, страшно, важко. Але ви переможете".
Ксенія ПанкратоваЯ дізналася про свій діагноз у 2012 році. Мені було 33 роки. Я добре пам'ятаю цей день. Я вийшла з кабінету лікаря, сіла в машину і почала надсилати повідомлення чоловікові й сестрі: у мене рак. Була паніка, було моторошно, страшно, ну як це могло статися зі мною? І мільйон запитань у голові: з чого починати? Що робити? Куди бігти? До яких лікарів? Особливо на самому початку мене засмутили зустрічі з деякими хірургами, які, дивлячись на мене і на мої аналізи, говорили: "Ну, покажіть, що там у вас?" — і, на відстані півтора метра оглянувши мене, робили висновок: "А, ну так мастектомія, все прибираємо". Я почувалася, наче шматок м'яса... Я потім ще неодноразово стикалася з лікарями, які, мабуть, прогуляли медичну етику і поводилися зовсім неетично... Коли ти борешся за власне життя, це важко пережити. Але водночас були правильні люди, і разом з ними були прийняті правильні рішення, завдяки яким я змогла виплутатися.
Під час лікування поруч завжди були мій чоловік, сестра, батьки. Мої друзі. Загалом, були всі і навіть більше. Були люди, яких я абсолютно не знала. На якихось етапах було дуже складно і необхідна була допомога сторонніх людей. Ми робили збори грошей, коли зрозуміли, що починаємо тонути фінансово, — нам допомагали абсолютно сторонні люди, зовсім незнайомі, яких я ніколи не бачила і які ніколи не бачили мене. Допоміг Фонд Ахметова — завдяки Фонду я отримала одну крапельницю дуже дорогого препарату, витрати на який з'їдали всі наші фінанси. Допомагали всі навколо!
У мене було шість курсів дуже жорсткої хіміотерапії з дикими побочками, ще 12 курсів терапії з іншим препаратом, які проходили трохи м'якше, і потім опромінення. Опромінення пройшло терпимо — я могла їсти, ходити і гуляти, а це дорогого коштує. Я проходила лікування в приватній клініці і навмисно не лягала в стаціонар, а приїжджала тільки прокапатися. Я приїжджала, мене прокапували, і потім чоловік мене забирав. Паралельно з лікуванням намагалися жити звичайним життям. Це психологічно простіше: кудись ходити, щось робити, бути в якомусь режимі, в спробах себе кудись прилаштувати..
Сили боротися давало тільки одне: дуже хотілося жити! Дуже хочеться побачити, як ростуть наші діти. Ось це, мабуть, було найбільшим стимулом, моєю головною жагою до життя. Під час лікування я працювала з психологом, хоча, скажу чесно, що моїм близьким деколи було складніше — і їм теж потрібна була психологічна підтримка. Чоловік упорався самостійно, але він ніколи мені не казав, і я думаю ніколи не скаже, що йому було дуже важко. Його мама розповідала, що коли він приїжджав до неї, поки я перебувала на лікуванні в стаціонарі, він приходив, лягав на ліжко і просто мовчав. Мовчав довго, довго. Моторошно це згадувати.
Я впевнена, що проєкт #РАКНЕВИРОК дуже важливий. Я поділюся маленьким спогадом. Коли я дізналася про те, що у мене рак і лікуватися будемо однозначно, як більшість людей, ми полізли в інтернет подивитися, а що ж, власне, на нас чекає? І ось кілька вечорів поспіль ми гуглили, дивилися: рак молочної залози, друга стадія. І тут ми з чоловіком знаходимо дуже криво написану статтю, читаємо. Загалом, судячи з цієї статті, мені залишалося жити років зо п'ять. І я просто в паніці почала думати: "П'ять років, п'ять років! Що я повинна встигнути зробити за п'ять років?" Тоді в інтернеті було дуже мало інформації про хворобу, і мені її не вистачало. Проєкт #РАКНЕВИРОК важливий, тому що він дає нам ключове — інформацію. Не треба думати про те, що якщо я щось знайшла у себе, якісь ущільнення або зміни, або з самопочуттям щось не так, — все це мине... Ні, давайте сходимо до лікаря, переконаємося, що це — може, доброякісне, а може, початкова стадія! Будь ласка, на сидіть і не дивіться, як ви повільно будете вмирати, бо якщо нічого не робити, то кінець лише один — вмирати. Тому дуже важливо розповідати публічно, пояснювати, що необхідно боротися з цією хворобою, і вам усе вдасться, якщо ви раптом опинилися з нею віч-на-віч!
Після хвороби у мене дуже змінилася якість життя. Коли я вперше почула цю фразу — "якість життя", — мені не дуже було зрозуміло, що мається на увазі. Що це? Дорогі автомобілі? Дорогий одяг? Ні, це зовсім не те. Якість життя — це можливість просто їсти, коли тебе не нудить, або просто пити, або піти в гості до друзів, або вийти на прогулянку в парк. Ось це — якість життя. Не грошові знаки, а можливість реалізувати свої маленькі бажання. Після хвороби починаєш цінувати те, що раніше здавалося само собою зрозумілим.
Якщо чесно, мені не дуже комфортно давати інтерв'ю про хвороби і згадувати все це. На якомусь етапі я навіть сказала: "Я не хочу більше". Моя близька подруга займається допомогою онкохворим, і вона часто запрошувала мене на якісь зустрічі, лекції, де я розповідала про пережитий досвід. На певному етапі сказала: "Дорога, вибач, я не хочу більше ніякої онкології у своєму житті". Я хочу намагатися хай і не закрити, але хоча б перегорнути цю сторінку, тому що нескінченно варитися в цьому болю складно й важко. На майстер-класи приходять же не тільки ті, хто вже здоровий і гарний, і з зачісками, а приходять дівчата з обличчям, на якому немає брів та вій, з намотаною на лису голову хусткою і з темно-синіми колами під очима... і я розумію, що ця дівчина дивиться на мене й думає: "Так, ти перемогла, але чи зможу я?" А я не можу нескінченно про це говорити. Це як болячка, яку потрібно постійно колупати, я не хочу її весь час колупати. Але і закривати очі й говорити "зі мною цього ніколи не було" я не буду. Це великий-великий шрам — і фізичний, і душевний. Неможливо закрити очі й сказати, що цього ніколи не було. Було.
Жінкам, які зараз хворіють, хочеться сказати одне: важливо вірити в себе. Вірити лікарям. У вас усе вийде. Буде складно, страшно, важко. Але ви переможете.
Дізнатися більше про ініціативу #РАКНЕВИРОК, а також поділитися своєю історією одужання можна на сторінці проєкту.
Над проєктом працювали:
Текст: Дарія Слободяник, Віолетта Федорова
Відео: Polina Grebenik
Фото: Danil Kaistro
Стиль: Anastasiia Yatsenko
Макіяж: Vitalia
Зачіски: Yevgeniya Kozlova
Асистент стиліста: Lesya Pak
Сет-дизайн: Tanya Kantemirova @ComilfoDecor @ComilfoFlowers
Продюсер: Marina Sandugey-Shyshkina
