Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Please be nice: чому не треба дорікати біженцям

27 березня 2022

Українська письменниця Катерина Бабкіна, перебуваючи в евакуації в Польщі з дитиною, написала емоційний допис про «невдячних українських біженців». У ньому вона порушує тему національного комплексу меншовартості, власних меж, гідності тощо. Публікуємо повністю. 

Історії про «невдячних українських біженців» з’явилися майже одразу після початку війни, коли й біженців тих не було. Або, точніше, кажімо чесно – біженок. Абсолютна більшість біженців – біженки і діти. Але менше з тим.

Найприкріше мені те, що продукують контент про «невдячних українських біженок» – інші українці та українки, що мешкають західніше, ті, які виїхали раніше, або самі ж інші біженці й біженки. Їй-богу, маю велике коло спілкування і близьких друзів у різних країнах, і жодного разу від них не чула оце «Які ужасні». Навіть там, де реально мали місце не зовсім приємні ситуації, люди ставляться з розумінням до того, що біженці – розбиті морально і в повному ахуї, тому можуть бути не зовсім адекватними.

Але не свої, ні. Свої не пробачають.

Попри всі прекрасні риси українців та українок, нашу шляхетність і непохитну силу духу, наша глибока травма – комплекс національної меншовартісності, і в нас знецінювати й принижувати одне одного – національний вид спорту. Це мине, це спадок тривалого часу, впродовж якого нас винищували фізично й морально, і це, на жаль, нормально – якщо тебе всю дорогу морально та фізично ґвалтують і убивають, важко знати, де твої межі і де межі інших. Але типу 2022 рік надворі, ви ж не в росії, вам не від’єднали інтернет.

Психологи всього світу пишуть: люди, яких ви приймаєте, в страшному стресі, вони не в собі, багато з них пережили непідйомний досвід безпосередньої загрози життю чи смерті близьких у них на очах, і всі вони – втратили все, що мали, все, на що вони спиралися. Не збожеволіти їм допоможе, якщо дати їм приватний простір, зону комфорту та час і почуття безпеки; уникнути важких депресивних станів допоможе хоча б часткове, наскільки це можливо, відновлення звичної домашньої рутини – звична їжа, купівля речей, як удома, відновлення роботи, наскільки це можливо, ритуали турботи про себе – манікюр, ванна, звичні ігри з дітьми.

Водночас мене випадково тегають під дописом якогось російськомовного українця Максима з Німеччини, який пише – якщо ви вже біженці й люди для вас щось роблять, не перебирайте умовами. Краще (дослівно!) самі відмовтеся від м’яса, молочного чи глютену, якщо цього не їдять у домі, де вас прийняли, але в жодному разі не обтяжуйте людей своїми побажаннями й не готуйте нічого окремо. Серйозно, серйозно бляха?

Далі Максим пише – не питайте в хостів, де салон краси, манікюр чи еппл стор. Тут мені прямо як людині, в якої чубчик за цей місяць відріс до підборіддя, а кутикули до землі, аж боляче стало. Особливо з огляду на те, що багато біженок знаходять некваліфіковану роботу санітарками, кухарками чи офіціантками або нянями, а в цих людей мають бути бляха доглянуті руки, а друга половина (я в ній), виїхавши з дому на кілька годин і так і не повернувшись, взяла із собою макбук без зарядки. Але ні, пише Максим, якщо ви подаєтеся на статус біженця, ви не маєте права витрачати допомогу в салоні краси чи в еппл сторі, допомогу вам виплачують не на це. На що, Максим не уточнює, але якось уже й не сумніваюся, що він уже одноосібно точно вирішив, на що і як правильно. А макбук я заряджатиму від дупи Максима замість розетки, не інакше.

У коментарях у Максима – із соточку таких же голосів про те, які ці українці ужасні понаїхали. Так ніби вони бляха понаїхали туди добровільно. І це при тому, що неозброєним оком видно, що більшість біженців щойно облаштувавшись, намагаються самі хоч якось допомагати іншим. Ну а що, невже так складно на все погоджуватися й постійно казати лише «дякую»? Звичайно це ок, межі, життя, почуття безпеки цих людей уже й так розбите вщент, нумо додавимо їх остаточно, щоби вони були покірні та вдячні навіть за те, що нищить їх ще більше.

У Фб я випадково не знаходжу спільної мови з хорошими знайомими, майже приятельками – я насмілююся сказати, що якось не дуже альо передавати біженкам старий, подертий, знищений, непраний одяг і відкриті прострочені шампуні й гелі, а вони раптом кажуть мені, що перший обов’язок кожної біженки – зробити так, щоби всі навколо знали, яка вона вдячна за кожен шампунь. Серйозно, серйозно бляха?

Дівчина з Амстердама додає, що надіється, що моєї точки зору ніколи не взнають мешканці Амстердама, бо вони допомагають українцям як можуть, і те, що хтось не хоче непраного одягу чи простроченого шампуню, їх засмутить, адже самі вони заможні саме тому, що не гребують таким одягом і таким шампунем. І спитати ротом, що людям потрібно, що ок, а що ні – це занадто складно, вони допомагають, як вважають за потрібне. Треба дякувати.

Я в ужасі перекладаю це своїм друзям голландцям з того ж, простіть, Амстердама, а вони пишуть, як їм соромно, що ця дівчина так думає про голландців, що вони точно не такі, що поважають гідність й особисті межі людей, навіть якщо країну цих людей бомблять, і самі, до речі, теж гівна не їдять.

Інша дівчина пише мені в інстаграмі – мама принесла з центру допомоги пальто, а воно все діряве і його поїла міль, мама має поганий зір і не побачила, їй викинути його незручно, вона почувається за це винною, але блін ми принесли додому міль, а ходити далі нема в чому. Але не хочеться бути невдячними. Хочеться запхати це пальто в дишло тому, хто його передав.

Людей, які намагаються знайти окреме житло, а не одну кімнату, навіть якщо їх мама з двома дітьми, бабусею і собачкою, взагалі відразу записують у куркулі прокляті та пропонують відрядити до Маріуполя, все б нічого, але це до болю нагадує Радянський союз. 70-річну жінку, яка провела два тижні в підвалі, поселили знов у підвал і страшно обурилися, коли вона, заливаючись сльозами, попросила волонтерів знайти їй інше помешкання.

Те саме стосується людей на хороших машинах, у дорогому одязі та з айфонами. Класова ненависть у нас теж культивувалася 75 років, але бляха, може вже відпустимо це?

Біженці нічого ні в кого не вимагають, вони отримують документи, допомогу й пільги від держав і згідно із законами цих держав. Громадяни цих держав або щасливі власники резидент пермітів чи робочих віз, якщо чимось незадоволені, можуть звертатися до своїх урядів. Правда, там їх пошлють. Простіше защемити в соцмережах маму з-під Харкова, яка втекла в чому була.

Людям треба залишати право вибору того, яка допомога їм потрібна, якого життя вони хочуть на час, поки на все, що в них у житті було, проклята русня і путін скидає бомби. Ніхто не мусить їм усе це дати, біженців взагалі приймати – суто добровільна справа; але вирішувати за людей, як їм жити, на що витрачати допомогу уряду та що їсти, максимально кончено. Особливо в такій звинувачувальній формі.

Нас і так страшно понищить уся ця історія. Кілька поколінь. Ніяк не доберу, навіщо ми на додачу нищимо себе самих чи таких же, як ми. Колись я робила інтерв’ю з Філіпом Зімбардо і він сказав, що той, хто чинить будь-яке, зокрема й психологічне чи емоційне насилля, та той, хто знецінює і принижує, робить це здебільшого просто заради відчуття власної сили.

Так от, не знаю, чи це велика таємниця, але є лайфгак:

власну силу можна відчути в інший спосіб – коли бути щедрими, коли бути добрими, коли бути терплячими, коли давати та підтримувати вибір, коли розуміти та приймати емоції, коли підтримувати тих, що в скруті, і не хотіти, а надто не вимагати нічого натомість.

Користуймося.

Ще в розділі LIFE

Популярне