Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Кохання переможе все: весільна історія бійця "Азова"

28 травня 2022

За час війни в Україні зареєстровано тисячі нових шлюбів, але особливо зворушливі весілля військовослужбовців, які одразу після обміну присягами йдуть далі захищати нашу країну. Ми поговорили з Валерією, яка кілька тижнів тому вийшла заміж за бійця "Азову" й показала нам свої весільні світлини, пронизані найщирішими почуттями.

Ми познайомилися 3 квітня 2020 року. Тоді усім здавалося, що світ перевернувся з ніг на голову – період розпалу корони. Як зараз пам'ятаю, що йшла зі своєї 18-ї пробіжки (так-так, тоді я рахувала кожну відповідно до дня локдауну), а назустріч мені біг Сашко. Він просто зупинився і попросив номер телефону. Так розпочалася наша спільна історія.


Коли ми познайомилися, я знала, що Олександр з 2017 року входить до патріотичного об'єднання. І від першого побачення він попереджав мене, що повномасштабна війна буде (я розповідаю і по тілу – мурахи), а нам потрібно готуватися. Це вони з побратимами і робили –тренувалися, їздили на вишколи та полігони. Я завжди захоплювалася його любов'ю до України, для мене він у цьому взірець.

Як я і казала – ми готувалися до війни. За два тижні до 24 лютого у нас уже був чіткий план дій і зібрано тривожні валізки. Я мала поїхати до мами за кордон разом із бабусею і дідусем, а Олександр – на фронт із побратимами. З 24 лютого він в ССО Азов Київ. Тому сказати, що війна застала нас зненацька – ні. Я лише мала надію, що цього не станеться, напевне, як і всі.


Весілля ми запланували ще у липні минулого року. Тоді в поході Карпатами я сказала Олександру "так". Ми йшли вдвох кілька днів поспіль під зливою, у голові паморочилось – ми були дуже виснажені. Коли спустилися зі Шпиців, він сказав, що якщо ми пережили цей похід, то разом нам тепер нічого не страшно, і простягнув каблучку. Так ми вибрали для реєстрації шлюбу дату 28 травня, але війна внесла свої корективи. Коли я перебувала за кордоном, я передавала гуманітарку для його роти, а він дякував і заспокоював, що усе гаразд. Ці два місяці було важко і здавалося, що час плине дуже повільно.

Наприкінці квітня ми все ж вирішили, що путін з його пасіпаками не стануть нам на заваді. Я повернулася до Києва і вже 12 травня ми розпочали підготовку до нашого дня. Здається, що для весілля потрібна лише сукня, РАЦС і наречені. З'ясувалося, що ні. Проте усі ті додаткові "дрібниці" вдалося владнати з неабияким спокоєм на душі. Просто я розуміла, що попереду ціле життя поруч із ним і "разом нам тепер нічого не страшно". На жаль, на весіллі не було його бабусі, яка перебуває зараз на тимчасово окупованій території у Запорізькій області. Знаю, що після Перемоги – ми обов'язково побачимося і відсвяткуємо разом.


Про переміщення свого чоловіка, на жаль, я ділитися не можу. Можу сказати, що зв'язок ми тримаємо за можливості, а у випадку тиші – я просто чекаю. Рука тягнеться написати його побратимам, але згадую, що мій чоловік захищає свою Батьківщину і мене. Тому залишається лише чекати його: "я тут".

Мрії у нас прості, я би сказала – земні. Ми любимо походи, а тому мріємо нарешті піднятися улюбленими Кримськими горами. Вірю, що вже неідовзі так і буде. Кохання обов'язково переможе, якщо його приправити любов'ю до України.

Фото: Ірина Титенко

Ще в розділі LIFE

Популярне