RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Яким був художник Олександр Ройтбурд: згадують друзі та колеги

14 жовтня 2021

14 жовтня художнику Олександрові Ройтбурду могло б виповнитися 60 років. До ювілею у рідному для митця Одеському художньому музеї, де він обіймав посаду директора, відкривається виставка «Рой», а у видавництві Meridian Czernowitz виходить збірка віршів Олександра Ройтбурда. Спеціально до дня народження художника vogue.ua поспілкувався з його друзями — представниками української артспільноти — і публікує їхні коментарі та спогади.

Олександр Ройтбурд

Святослав Померанцев, видавець
Олександр Ройтбурд та Святослав Померанцев

У квітні 2012 року ми з Юрієм Андруховичем їздили Україною з презентацією його книжки «Лексикон інтимних міст». Виступ в Одесі організовував Сергій Проскурня. Під час виступу Юрія мене постійно нервував мужичок невисокого зросту, з пузцем і борідкою. Він ходив по залу, сидів на сходинках під сценою, а не як усі — у залі, постійно кидав у бік спікерів якісь репліки. Коротше, вів себе наче господар ситуації. Ніби це презентація його книжки.

«Божевільний фрик. Буває» — подумав я.

Фриком виявився Ройтбурд.

Пізніше ввечері після виступу ми зібралися великою компанією в майстерні художниці Наталії. Говорили тільки двоє — Андрухович і Ройтбурд. Це була дружня дуель інтелектуалів. Вставитися було неможливо — у діалозі фігурували прізвища, події, дати, про які я чув уперше. Не обійшлося без почергових читань напам’ять рядків Франка.

Так я познайомився з Олександром. Після цього кожен мій приїзд в Одесу обов’язково передбачав зустріч із Ройтбурдом. До того ж я завжди привозив із собою на виступи цікавих людей, блискучих інтелектуалів — Ігоря Померанцева, Сергія Жадана, Андрія Любку, Оксану Забужко та інших.

У 2014-му я познайомив Ройтбурда й Жадана. Сергій сам мені нагадав про це нещодавно. Я й забув. Мені хотілося ділитися Ройтбурдом з усіма своїми друзями. Ми втрьох відразу заприятелювали — мистецтво, тонке почуття гумору та вино дуже об’єднують.

У 2015 році, під час чергового приїзду в Одесу на виступ, я із Сергієм запропонував Саші зробити ілюстрації до нової книжки віршів Жадана «Тамплієри». Саша відразу погодився. Це мала бути лінійна графіка. Ройтбурд блискуче впорався із завданням — зробив 18 графічних робіт спеціально для книжки. Ми були щасливі!

Наша дружба не обмежувалася Одесою. Ми втрьох і з різними компаніями тусили в Києві в Сашиній квартирі-майстерні, на Книжковому Арсеналі, у Чернівцях на фестивалі Meridian Czernowitz та в моєму будинку. На фестиваль я запросив Сашу як художника-ілюстратора. Але цієї якості мені було замало. Я бачив Роя повноцінним резидентом Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz. Для цього художникові треба було стати поетом.

Та, о Боги!, влітку 2020-го ми знову зустрілися втрьох в Одесі. Спочатку були в музеї, а потім Саша, як завжди, запросив нас із Сергієм до себе додому. Під легке вино Ройтбурд проголошував поетичні тости — власні вірші. Це було за рік до його шістдесятирічного ювілею. І раптом у мені спрацювали друг, видавець і колекціонер (17 графічних робіт Роя з «Тамплієрів» зберігаються в мене вдома).

«А видаймо-но на ювілей вірші Ройтбурда! — сказав я. — Але цього разу буде зміна позицій. Вірші Саші проілюструє Жадан!» Ще келих, ще тост, і вдарили по руках. Ідея всім сподобалася. На виході Рой мав книжку власних віршів на ювілей, Жадан — досвід у новому для себе мистецтві та гонорар ілюстратора, я мав усе: легалізацію Саші на моїх поетичних фестивалях як поета, оригінальну графіку Жадана в додаток до робіт Роя, можливість брати книжку в усі тури із Сергієм. Та головне — це продукт спільної дружби, інтелекту та відданості один одному.

На початку 2021 року Саша надіслав вірші. Сергій взявся малювати. Потім Рой попер назад: «Мені здається, не всі вірші можна публікувати. Я хотів би частину прибрати».

У мене є перший рукопис. Може, колись я порівняю його з книжкою та дізнаюся, які саме вірші викинув Рой. Може. Презентація книжки відбудеться, як і домовлялися — 14 жовтня 2021 року в Одесі на Сашин ювілей. На жаль, на сцені будуть двоє — видавець та ілюстратор. Автор теж буде, але лише глядачем. З неба.

...смерть неизбежна

жизнь ох.енна

что ж ты заводишь песню военную?

тише прохожий

меня не буди

О. Ройтбурд 2016

P. S. У липні 2021-го Ройтбурд затвердив макет майбутньої книжки…

Тіберій Сільваші, художник
Олександр Ройтбурд та Тіберій Сільваші

Саша мав чудову пам’ять. Багато хто говорив про неймовірну кількість віршів, які він пам’ятав і декламував. У моїй присутності він ніколи не читав поезії, але кількість цитат, якими оперував, підтверджувала цю здібність. Саша мав безліч талантів, і, мені здається, ця його риса зрештою не могла не позначитися на методі, який він виробив у своєму живописі. Для нього світ поставав як нескінченний текст, наповнений образами культури, і був інструментом, яким можна вибудувати безліч зв’язків. Зв’язків химерних, парадоксальних — але таких, які в кінцевому підсумку так багато говорили про світ, про людство, про окрему, грішну людину з її пристрастями й почуттями.

Ройтбурда жартівливо називали «дідусем українського постмодернізму», і тут була частка правди. Його вміння сплавляти різні пластичні мови, поєднувати непоєднувані події було частиною його методу, і тим інструментом, яким успішно користувалися постмодерністи. Та це і сутність самого Саші, механізму його пам’яті, — вбудовувати власний текст у текст світової культури. Факт крадіжки картини Караваджо перетворювався на подію зіткнення образів Караваджо з графікою ліній «хаосу», що вривалися у світ «священної історії». Для нас його текст — спокуса інтерпретацій і водночас відчуття трагічного, абсурдного. Навіть у «найвеселіших», найіронічніших роботах.

Єдиний раз, коли його пам’ять не спрацювала, пов’язаний зі спробою пригадати назву віскі — «найкраще віскі, яке я пив!». На відкритті виставки українського мистецтва в галереї Saatchi було неймовірно людно. Трохи поштовхавшись серед відвідувачів, ми з колегами пішли на свіже повітря. Потім Саша, Маколкіна і я гуляли нічним Лондоном, заходячи в бари й паби в пошуках «найкращого віскі». Десь опівночі, поблизу Тауерського мосту, ми здалися і в першому-ліпшому барі випили скотчу. Тепер я ніколи не дізнаюся назви «найкращого» віскі. Лише в пам’яті залишиться, як під захоплене прицмокування й закочування очей, Ройтбурд вимовляв — «прекрасне».

Уперше я побачив Сашу на зборах виставкому «молодіжки» у 1987 році. На виставку прийняли всі його роботи, і відразу внесли у списки для групи в Седнів. А він збуджено бігав залом, не розуміючи, що сталося, тому що досі ці роботи не проходили на жодну виставку в Києві. Потім Саша розповідав, що в Київ він заїхав проїздом, прямуючи до Москви, де його роботи діставали схвалення виставкомів. Ось такою була моя перша зустріч із Ройтбурдом.

Потім був перший пленер у Седневі, і мені розповідали, як Саші збирали гроші на цю подорож. І я не здивувався, пам’ятаючи, як Т. Н. Яблонська позичала мені гроші, щоб я міг поїхати на нашу велику виставку в Москві «8 українських художників» у ЦДХ. Перший «Седнів» був складним, але, як назвали його молоді митці, — проривним. Багато в чому так і було. Перебудова. Художники створюють роботи, які кардинально відрізняються від того, що робилося досі в Україні. А з майстерні Ройтбурда долинає спів. Репертуар був кумедним — піонерські пісні й усілякі марші — і повністю протилежний тому, що народжувалося на полотнах. Інструмент іронії. 

Та сама робота, яку Ройтбурд подарував Сільваші

І ось моя улюблена історія про мастихін. Чи не в перший день «Седнева» Саша прийшов до мене й попросив позичити йому мастихін. «Перша робота, зроблена цим мастихіном, — Ваша». Тоді ми були ще на Ви. За пів години Саша приніс мені полотно, і це була взагалі перша робота, зроблена під час першого пленеру в Седневі. А я щороку, на його День народження, вітав його світлиною цього полотна. До кінця заїзду мастихін зламався. Але робіт було написано багато, і ми ледве вмістили їх до вантажівки. Художники їхали в автобусі за машиною, і, з тривогою спостерігаючи за тим, як вона нахилялася на поворотах, сперечалися: доїде вона до Києва чи ні, що можна буде виставити, і в якому вигляді. Потім була виставка в Будинку художника і скандальне обговорення. Звітна виставка другого седнівського пленеру відбулася вже в Національному музеї.

Востаннє я бачив Сашу в себе в майстерні. Він відібрав роботу для свого музею…

Людина культури — він умів пов’язувати людей, мови, події, віскі, спів, менеджмент.

Лізавета Герман, кураторка

Значення Саші Ройтбурда насправді куди об'ємніше, ніж наша колективна пам'ять здатна перетравити. Ми всі зараз багато говоримо про досягнення Саші як директора: як установу із дірявим дахом він перетворив на наймодніший і найвідвідуваніший музей, куди ходять усі, від гіпстерів до місцевих меценатів.

Трохи менше говорять про Ройтбурда-художника, хоча він дуже значущий художник, у практиці якого було безліч періодів — те, що він писав останніми роками, дуже відрізнялося від того, що було створено ним у 1990-ті, до прикладу. Широка аудиторія цього просто не знає, тому що ці роботи ніде побачити — немає ані музею сучасного мистецтва, ані якихось достойних порталів, де все це було б зібрано. Забуто й про те, що він був учасником Венеційської бієнале в 2001 році — він і Віктор Марущенко тоді були єдиними українськими художниками, які брали участь у виставці, і не в Національному павільйоні, а в основній програмі. Тим більше забуто, що він робив у 1990-х як куратор і менеджер: тоді Ройтбурд фактично відбудовував усю інституційну систему в Одесі. Відкрив багато виставок, був головою Центру Сороса в Одесі й куратором безлічі виставок в одеському центрі ТИРС — тоді це був найперший і головний в Україні центр сучасного мистецтва, який збирав свою колекцію одеських художників, влаштовував власні виставки та фінансувався повністю на кошти двох небайдужих меценатів, залюблених у мистецтво. В Одесі відбувалося багато чого важливого, і у всіх цих бурхливих подіях 1990-х Ройтбурд відігравав величезну роль.

Коли відходять такі постаті, як Саша Ройтбурд, я завжди думаю про те, що так, треба зберегти його спадщину, його пам'ять, показувати його роботи. Але друге, що важливо, — є безліч його сучасників, його колег, які за життя потребують визнання. Нам не слід чекати, щоб велика людина пішла з цього світу, аби влаштувати їй виставку або написати про неї книгу. Така воістину народна хвиля жалоби й вшанування художника, як з Ройтбурдом, повинна нас навчити уважніше ставитися до тих, хто з нами.

Марина Щербенко, кураторка

Ми легко впізнаємо живопис Ройтбурда за великими мазками мастихіном, вохристо-коричневою гамою, насиченістю деталями, сенсами й символами. В пам’яті залишаються фігури людей, часто не пропорційні в масштабі одна до одної та до предметів навколо, з дивними позами в складних сюжетах, затиснені темним фактурним тлом у своєму важкому світі, що його вигадав художник. Як і в житті, адже ми такі різні і за своїм світоглядом, і за відкритістю, і за людяністю тощо. У його роботах ніби заховано виклик: знайди себе чи когось іншого на полотні…

«Вправи на розкутість» у ЩАЦ — остання виставка, зроблена за життя художника, — дещо вирізнялася мінімалістичністю композиції. Та знову відсилала нас до історії мистецтва, адже звернення до класичних творів — один з улюблених художніх прийомів Ройтбурда. І в цих «вправах» він «переказував» відомі скульптури, перебуваючи в умисному діалозі з класиками, буквально, з притаманною йому самоіронією розмістивши свій виконаний у відповідному стилі автопортрет серед відомих робіт. Це була виставка-прощання, як я тепер розумію. Я пропонувала перенести її, коли зустрічалася з Олександром в Одесі, до часів, коли він краще почуватиметься. Він наполіг на виставці, хоча не мав сил їхати на відкриття через хворобливий стан. Але, попри все, був на вернісажі й до останнього зустрічав своїх гостей.

Виставка «Вправи на розкутість» у Щербенко Арт Центрі

Це не вперше художник цитував класиків, одні з найяскравіших його серій — «Ройтбурд vs Караваджо» 2009 року та «Сад земних радощів» 2016 року, відсилання до роботи Ієроніма Босха. А ще колажі! Один з відомих циклів художника — «Життя короля (Людвіг)» та моя улюблена серія «Портрет Дами в білому», зроблена з репродукцій однойменної картини Тіціана. Ройтбурд нашарував нескінченну кількість складок з одягу дами в білому, вирізавши з її ж сукні деталі, він сконструював дивні форми замість її голови. Зникла людина, її поглинула абстрактна маса статусу й важко придавила до землі. Йому притаманне дещо сюрреалістичне перенаповнення композицій робіт образами та змістами.

Цей прийом він використовує і в своїй відомій відеороботі «Психоделічне вторгнення панцерника „Потьомкін“ у тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна», а саме Іоор — часте повторення вибраних кадрів. Цю роботу придбали для своєї колекції МоМА, а 2001 року в основному проєкті 49-ї Венеційської бієнале її виставив відомий куратор Гарольд Зеєман. Чому Ройтбурд не залишився тоді в Нью-Йорку? На це запитання він завжди усміхався, не даючи конкретної відповіді… А ми мали щастя жити разом із цією інтелектуальною, ерудованою, неймовірної сили і волі людиною в одній країні. І, як часто буває, тепер, після смерті художника, гостро усвідомлюємо нескінченність його особистості та впливу. У 2017 році Олександр Ройтбурд став директором Одеського художнього музею. Він не тільки розбудував і відновив музей, розвинув і сформував кілька його напрямів, а й намагався започаткувати музейну реформу. Своєю активною діяльністю Ройтбурд надихав всіх нас, був яскравим прикладом ініціативи однієї людини, яка змогла так різнобічно й масштабно вплинути на зміни й розвиток українського культурного середовища.

Марія Куліковська, художниця

Познайомилася я із Сашею за дивних обставин: він десь роздобув мій номер телефону, а потім узяв і зателефонував — щоб сказати, як йому сподобалося те, що я зробила на Гогольфест-2010, а саме «Армія Клонів», мій перший масштабний публічний проєкт. Після щедрої похвали він запросив до себе в гості. Чесно сказати, така відкритість, уміння приймати й хвалити мистецтво інших художників мене зворушили до глибини душі. Один з головних художників України ось так просто взяв і зателефонував на той час нікому не відомій і зовсім юній художниці, яка живе на трьох квадратних метрах у художньому гуртожитку. Чи треба казати, наскільки я була приголомшена й натхненна: мене похвалила й запросила дружити сама людина-легенда!

За кілька років ми зустрілися вже як повноцінні колеги-художники, і не абиде, а в галереї Saatchi, на одній з перших і найгучніших виставок українського мистецтва в Лондоні. Саша познайомив мене зі своєю дружиною і музою, Ганною Маколкіною, просто космічною жінкою. Ми тусувалися без упину разом, і саме тоді, в один з найскладніших моментів для нашої країни, Саша, Аня і я не соромилися вигукувати всюди «Слава Україні — Героям і героїням слава!»

Перформанс Марії Куліковської в Одеському художньому музеї

Саша ніколи не робив реверансів і не був обережним у своїх політичних висловлюваннях, а, по суті, став одним з голосів революції і європеїзації України. Йому була чужою позиція багатьох художників, які прикриваються тим, що нібито «мистецтво — поза політикою» і має бути «поетичним». Думаю, та ми й так усі знаємо, що Саша мав чимало «опонентів» і «доброзичливців». Може, тому я завжди почувалася максимально захищеною в його компанії, адже ми поділяли цю загальну пристрасть до справедливості й рівності, але не прикривалися мистецтвом, щоб залишатися нейтральними в країні у вогні. Мені завжди здавалося, що для нього немає нічого неможливого. До нього завжди тягнулися люди, іноді з абсолютно різними поглядами, а він ніколи не відганяв.

Коли ж Саша став директором Одеського художнього музею, всередині команди просто — Директор, я почала приїжджати до Одеси щороку. І не тільки тому, що Директор запрошував, а тому, що в Одесі з’явився великий культурний центр, куди хотілося приходити. Одеса перетворилася на магнетичний культурний центр з найкрутішим і живим художнім музеєм, де стало почесно й круто відкрити виставку.

Мені завжди дуже бракуватиме доброго друга, майже земляка, неймовірного художника й філософа, та й просто котика-Директора — Саші Ройтбурда. Благо, в моїй колекції є його робота, яку він написав спеціально для мене й ніжно подарував перед великою сольною виставкою два роки тому — шматочок енергії й душі дорогого друга завжди зі мною, в моєму домі. Люблю тебе, мій любий друже.

Ще в розділі Арт

Популярне