RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Інтерв'ю з художницею Дашею Скорубською-Кандинською

20 вересня 2020

У музеї «Київська картинна галерея» триває робота над великою міжнародною виставкою KANDINSKY. ACTUAL INFINITY.

На ній уперше будуть представлені роботи художників трьох поколінь роду Кандинських: Василя Кандинського, Антона Скорубського-Кандинського і Даші Скорубської-Кандинської. Унікальну експозицію складуть роботи з приватних зібрань колекціонерів Києва та Нью-Йорка, а також з фондів Харківського та Одеського художніх музеїв. Після відкриття в Києві виставку покажуть у Нью-Йорку, Відні, Лозанні.

Представниця знаменитої династії художників Даша Скорубська-Кандинська, яка зараз живе і працює в Києві, розповідає Vogue.ua про майбутню виставку трьох поколінь Кандинських.
Даша Скорубська-Кандинська

Зараз, коли пандемія закрила кордони, як вам як космополіту бути прикутою до одного міста?

У сенсі ритму життя для мене не дуже щось змінилося. Ми ж затворники здебільшого. Засмучують тільки перекроєні плани і скасовані поїздки. А ідеї приходять, навпаки, швидше, і встигнути хочеться побільше. До речі, скоро, з жовтня по грудень, у Парижі в галереї Sonia Monti відкриється збірна виставка робіт європейських художників, серед яких будуть представлені і мої, так що навіть при закритих кордонах активні художники знаходять можливість презентувати свою творчість.

Які міста вам як художниці особливо близькі?

Мені особливо близькі мегаполіси. Вони — абсолютно автономна категорія. Нью-Йорк — не Америка, Париж — не Франція, Лондон — не Британія. Це абсолютно самостійні енергетичні клубки, цим вони схожі, цим і різняться. У кожного мегаполісу свій шарм і свої вади.

Як вас приймав Нью-Йорк, в якому ви жили і працювали, — місто, яке посідає особливе місце в біографії вашого батька Антона Скорубського-Кандинського і особливо важливе для розуміння спадщини Василя Кандинського?

Нью-Йорк — моє місце сили. Там я дихаю на повні груди. Може, саме тому мої роботи, за словами кураторів, «такі нью-йоркські». Причому, це не Америка, не голий Pop Art, не L.A., не Флорида, а саме Нью-Йорк. Такий собі Dark Pop. Саме те, як я відчуваю, проживаю в собі це місто. І я рада, що наша любов з ним взаємна. Можливо, це і тому, що мій тато прожив двадцять років і став великим художником саме в Нью-Йорку. Він навіть перестав їздити на відкриття своїх проєктів в інші країни. Казав: «Навіщо я кудись поїду? Всі сюди хочуть, тут епіцентр. А я вже тут». Нью-Йорк, Манхеттен його плекав. Він був на одних енергетичних хвилях з цим містом, завжди мені казав: «Дашо, я тут на кожному кроці бачу матеріал для роботи, інспірації». І я відчула на собі це дуже чітко, коли потрапила туди і почала там активно писати. Я щохвилини згадувала слова тата.

У Нью-Йорку мене поглинав потік, який я не встигала вихлюпувати на полотно. Я завела блокнот, куди просто записувала ідеї, щоб не забути їх, не упустити. Тому що такого зворотного зв'язку від світу, як там, більше немає ніде. І, відповідно, ніде в світі ти не відчуєш такого потужного feedback від глядача. А це мотивує. Я показувала в Нью-Йорку проєкт Body Language. Він був про консьюмеризм і нове ідолопоклонство, і, як мені здається, складно було б знайти відповідніше місце для проєкту про «релігію споживання».

Хто для вас у творчій сфері і в особистому вимірі ваш пращур Василь Кандинський?

Я намагаюся, якщо чесно, взагалі про це не думати. Інакше на мої плечі ляже непідйомний тягар відповідальності, який буде обмежувати. А мені дуже хочеться писати легко і вільно, не озираючись на прізвище. Василь Кандинський — це для мене перш за все філософія. Обожнюю його фразу: «Твір мистецтва є дитям свого часу, і часто він і мати наших почуттів». У ній вся суть мистецтва. Адже ми, художники, — провідники. Ми поглинаємо енергію, що нас оточує, і буття, переробляємо їх і виробляємо об'єкти, які формують нову енергію і нову реальність — за допомогою глядача і самих себе. Невипадково запланований на осінь у Києві проєкт покоління Кандинських «KANDINSKY. Actual infinity» якраз про те, що ми троє (Василь Кандинський, Антон Кандинський і я) жили в різних епохах, у різних реальностях, і, відповідно, наше мистецтво абсолютно різне. А спільне саме те, що воно — дзеркало сьогодення й інструмент формування майбутнього. Взагалі художники в моїй родині і близько один на одного не схожі, і це предмет моєї особливої ​​гордості. Я не розумію, як творчі люди в одній сім'ї можуть створювати схожі речі.

Проте ви якоюсь мірою продовжуєте арт-лінію свого батька, засновника нового напряму в мистецтві, GEMISMу. У чому його особливість?

GEMISM — це напрямок у сучасному мистецтві, який у 2004 році був заснований у Нью-Йорку Антоном Скорубським-Кандинським. Походить від англійського gemstone (дорогоцінний камінь). Роботи батька, як мозаїка, складалися з написаних дорогоцінних каменів у величезні полотна. Основною ідеєю було те, що камінь — це ключ до пізнання.

Одна з теоретичних основ GEMISMу — в тому, що людська душа як вічна субстанція після смерті фізичного тіла знаходить собі місце в матеріальному світі всередині найміцнішого «вічного» мінералу на планеті — алмазі. Найчистіші душі стають найчистішими діамантами. Саме ця ідея панує в «моєму» GEMISMі. І саме тому дорогоцінні камені прикрашають мої «модні ікони» з серії The HEAD, основним завданням якої є робота з терміном «лик». Лик ікони — це олюднення божественного образу, його антропоморфізація. Лик — похідне від «особистість».

Проте в модному глянці відбувається найчастіше зворотний процес. Людині завжди хочеться приміряти на себе «маску». Модель з обкладинки в сучасному світі консьюмеризму стає обожнюваним чином, замінює ікону. Вона вже збірний, знеособлений образ. Люди кроять себе за модою, тим самим стаючи однаковими. Втрачається спочатку лик, а потім особистість. І ці «голови» я всіваю дорогоцінними каменями, «збираю» на них людські душі.

Розкажіть про ваш проект Fashion Icon. Я знаю, що його заборонили показувати в багатьох містах, в тому числі в Парижі...

Цей проєкт був найбільш непростим у моїй кар'єрі. Але також  і найулюбленішим. Він провокативний, його двічі забороняли до показу і в Москві, і, як не дивно, в Парижі. Нарешті, мені вдалося його восени минулого року показати в Києві, у себе на батьківщині. І не де-небудь, а практично під куполами Києво-Печерської лаври.

Цей «заборонений» проєкт — про модну «релігію». У ньому ікони стилю, найяскравіші представники freak style — Анна Пьяджо, Вів'єн Вествуд, Айріс Апфель, Ізабелла Блоу, Леді Гага й інші — зображені в площині полотна з чітким дотриманням православного іконографічного канону. Це freak saints (потворні святі). Вони нарочито написані у фотонегативі, що вказує на суть клерикалізму.

Загалом я дуже люблю естетику негативу. І коли розмірковувала, чому ж мені вона так подобається, дійшла висновку, що ці блакитні, сині й індиго відтінки, швидше за все, — візуальне втілення зворотного боку плоті. Тобто світ душі. В іконографії червоний — колір плоті, синій — духу. Коли я пишу щось антропоморфне в холодній гамі, мені здається, що я можу вловити суть, справжнє обличчя.

Чому у вашій діяльності стільки уваги приділено моді?

Мода була присутня в моєму житті завжди. З дитинства я чітко собі уявляла, що художником бути непросто, тому після школи в мені прокинувся дух бунтарства і я вибрала економічну спеціальність, пов'язану з модою, де одним з курсів було моделювання. І з головою поринула в малювання ескізів. Проте чим далі, тим більше це заняття трансформувалося в самостійну графіку, а згодом — у живопис. І я зрозуміла, що нікуди від мистецтва не подінуся, кров і гени кличуть. Але моє прийняття мистецтва не було автоматичним, тільки тому що вся сім'я — художники. Воно було усвідомленим і зрілим вибором. І шлях мій лежав через моду. Мабуть, тому мої останні проєкти саме про моду.

Ви недавно представили свою першу капсульну колекцію. Як вона створювалася?

Мені дуже подобається, як живопис поводиться на живому рухомому полотні. І я з подивом виявила, що робота з лекалом такий же складний, творчий процес, що потребує розуміння композиції, як і робота з полотном. Потрібно впіймати гармонію, щоб живопис жив і дихав у предметі одягу. Моя перша капсульна колекція — це casual sport: топи, світшоти, бомбери. Практично все oversize.

На початку нашої розмови ви сказали, що художники — це провідники... Тоді на завершення бесіди — запитання про майбутнє, яке турбує всіх і кожного. Як, по-вашому, зміниться світ після пандемії?

Ми всі зараз проходимо природний відбір. Як на фізичному рівні, так і на економічному, а найголовніше — на ментальному. Це перевірка на адаптивність. А природний відбір — завжди добре: часто жорстоко, але очищає. Ми і самі станемо більш вибірковими, заново навчимося цінувати мале. Людству зараз змінюють фільтри, а то зовсім забилися — на профілактику давно пора. На мою думку, планета вибрала ще гуманний спосіб: на щось подібне я чекала вже останніх років з десять, але вважала, що буде жорсткіше.

ТЕКСТ: Мирослава Макаревич

Ще в розділі Арт

Популярне