Новий креативний директор Дому Chanel Матьє Блазі в дебютній колекції декларує амбіції космічних масштабів.
Жовтневого вечора за лаштунками паризького Гран-Пале – неокласичного шедевра французької архітектури на березі Сени – панує хаос. Моделі в халатах і з приколками у волоссі метушаться залами. За сорок хвилин до початку дебютного шоу в Chanel з’являється новоспечений креативний директор Дому Матьє Блазі – блідий і напружений. "Чесно кажучи, я розгублений… піду викурю сигарету", – каже він і знову зникає.
В антверпенській студії Raf Simons Блазі здобув репутацію майстра складного крою; у паризькому ательє Maison Margiela, де багато років працював інкогніто, створив маски з характерним декором, що стали новою візитівкою бренду. У міланській студії Bottega Veneta, яку очолив після двох десятиріч роботи поза кадром, він продемонстрував глибоке знання ремісничих технік і вміння гармонійно поєднувати суперечливі ідеї.
Паризьке шоу Chanel транслюють на чотирьох робочих екранах: інтер’єр ісполінської зали під скляним куполом, прибуття гостей, червона доріжка та кадри з дрона, на яких видно натовпи шанувальників за огорожею. Усі шукають Блазі. Моделі шикуються в чергу, техніки перешіптуються в навушниках. Дизайнер нарешті з’являється: швидко обходить команду, широко усміхається колегам і знову поринає у свої думки. "Це наче ведеш дитину в перший клас: знаєш, що все буде добре, але все одно хвилюєшся", – зізнається він, міцно обхоплюючи себе руками.
Кількома місяцями раніше, у липні, ми з Блазі зустрічаємося на сходах церкви Сен-Жермен-де-Пре в Латинському кварталі. "Я мешкаю неподалік, – повідомляє франко-бельгійський дизайнер, підводячись мені назустріч. – У батька тут була галерея, тож я провів у цьому районі багато часу". Він середнього зросту, вдягений в базову білу футболку, потерті джинси та чорні шкіряні лофери власного дизайну. На плечі накинутий бежевий светр. Уперше ми зустрілися кілька років тому на бенкеті в Італії, коли Блазі було 37 років. Для сором’язливого та щирого чоловіка посада креативного директора, яку він обіймав у Bottega Veneta, здавалася надто грандіозною. Тепер дизайнеру 41 – з уявною діадемою Chanel на голові він здається більш впевненим і зрілим. У світлому волоссі видніються срібні пасма, риси обличчя загострилися, погляд став рішучішим. І все ж збереглося щось юнацьке – уважність, скромність і допитливість.
"Деякі дизайнери прагнуть тримати весь процес у власних руках, але є й ті, хто вміє відступити й вислухати", – розповідає американський художник Тістер Ґейтс, який торік співпрацював із Блазі у Bottega Veneta: для виставки Afro-Mingei у токійському музеї Морі він створив серію скульптур із керамограніту та шкіри, поєднавши японські ремісничі традиції та сучасну афроамериканську естетику. У вимогливій модній індустрії Блазі зробив імʼя завдяки рідкісному таланту довести творчий задум до успішного продукту – і водночас лишається "одним із найприємніших людей".
Він веде мене вниз вулицею л’Аббе до найнепримітнішого кафе району. Решта закладів у 6-му арондисмані гуде від гостей із келихами, а цей, обшитий зеленою решіткою й зі штучною травою на підвіконнях, стоїть майже порожній. "Це місце не дуже популярне серед туристів, – усміхається мій супутник, – та й серед французів теж". Проте йому тут затишно. Ми сідаємо на терасі, за столиком із букетом лаванди; Блазі замовляє rosé piscine – келих рожевого вина з льодом.
"Ідеї та творчість – це не математика. У питаннях смаку немає правильних відповідей чи помилок"
На запитання, яким він бачить Дім, який тепер очолює, Матьє відповідає без паузи: "Chanel – це сучасність". І здалося, навіть злякався, що прозвучав наївно. А от що стоїть за цим визначенням – залишається читати між рядків. Великий стиль його зіркового попередника Карла Лагерфельда в Chanel іскрився, наче келих шампанського. Натомість Блазі – концептуаліст, схильний до виразної геометрії та стриманої палітри земних відтінків. У Парижі Лагерфельд мав два будинки: один для обідів, інший для життя. Він наповнив їх книжками й трофеями свого – як висловився модний журналіст Андре Леон Теллі – "версальського комплексу". Смаки Блазі скромніші. Він часто гуляє пішки, любить пиво більше за ігристе та подорожує наодинці. Приїхавши до Парижа, щоб обійняти найпрестижнішу посаду у світі моди, перевіз свої найкращі меблі в офіс, а сам оселився у квартирі, яку ділить із сестрою-близнючкою.
"Chanel зробили дивовижний вибір – з огляду на особистість Матьє й на те, як вона проявляється в його роботах, – каже Ендрю Болтон, куратор Інституту костюма Метрополітен-музею, який два роки тому організував у Нью-Йорку грандіозну ретроспективу творчості Лагерфельда. – У колекціях Карла велич завжди була синонімом розкіші. У Матьє відчуття величі тихе, врівноважене. Він надзвичайно чутливий до естетики буденного".
Накрапає дощ, але нам подобається ця мжичка. Блазі вкотре запалює Marlboro Gold і замовляє ще один келих. Розповідаючи про свій шлях до Chanel, дизайнер згадує, як отримав перший дзвінок від рекрутера: "Я одразу зрозумів: це щось серйозне, навіть інтуїтивно відчув: "Чорт, а раптом це Chanel?" – але не наважився запитати".
Брюно Павловський, президент модного напряму Chanel, запевняє: у Домі мали чітке уявлення про того, кого шукали – генія, здатного "оселитися в ньому". Блазі отримав пропозицію про посаду в поїзді дорогою до Венеції – не встиг оговтатися, як у його розкладі зʼявилася купа зустрічей. Співбесіда з керівниками Дому тривала чотири години. "Я був вражений їхньою відкритістю, – згадує дизайнер. – Коли вийшов після зустрічі, подумав… – він зітхає, як закоханий: – "я міг би бути тут щасливий"".
Далі була подорож до Лондона й зустріч із генеральною директоркою Дому Ліною Наїр. Потім – Нормандія та інтерв’ю зі співвласником компанії Аленом Вертгеймером. "Ми майже не говорили про Chanel, – згадує Блазі. – Він сказав: "Якщо ти сидиш переді мною, значить, ти хороший дизайнер. Тож не будемо про роботу"". Розмовляли про дитинство, сім’ю, спільні інтереси в мистецтві. Лише насамкінець бесіди Вертгеймер повернувся до справи – саме тоді Блазі й озвучив свою думку про сучасність. "Він запитав мене: "Ти вважаєш Chanel сучасним брендом?" Я відповів: "У своїй суті – так. І ми можемо це розвинути"". Той усміхнувся. У машині дорогою назад водій увімкнув французький реп на повну – Блазі дозволив собі хвилину спокою.
Дощ посилюється. Ми ховаємося в ресторані з оригінальним інтер’єром у стилі ар-нуво. Матьє замовляє слабо просмажений стейк Шатобріан під соусом беарнез, зелену квасолю та кухоль пива. Приносять страви – він не приховує захоплення.
Блазі задоволений тим, як будується перша колекція – розповідає, що студія працює над кількома дуже сильними ідеями. "Усі кажуть, що нетерпляче чекають цього показу. Я теж чекаю! Хоча сам не знаю, яким він буде. Є загальна ідея – тепер потрібно, щоб сталося диво, – каже він. – Погляд Карла на Chanel був дуже своєрідним, але якщо звернутися до ранніх років Ґабріель Шанель, можна знайти багато речей, про які ще ніхто не розповів, – хоч вони й складають канон Дому". Потрапивши в кімнату примірювань Лагерфельда у паризькому ательє, Блазі одразу відчув, що не зможе там працювати, – "занадто насичене спадщиною й тиском" місце. Він облаштував власну студію на іншому боці будівлі – простору, світлу, сучасну. Замість того, щоб рухатися шляхом Лагерфельда чи його наступниці Віржині Віар, Блазі вирішив орієнтуватися на спадщину самої Коко Шанель.
Працюючи над колекцією, він занурився в архіви Дому. Творчі пошуки привели його до Жан-Клода й Анн-Марі Колбан – брата і сестри, які керують легендарною сорочковою майстернею Charvet. "Вони розповіли мені те, чого я не знав, – каже дизайнер. – Наприклад, що Коко купувала там подарунки для свого коханого".
У Шанель був роман із англійським гравцем у поло Артуром "Боєм" Кейпелом з 1909 року й до його загибелі десять років по тому. Саме в цей період склалися її стиль, кар’єра й той загадковий образ, що згодом став частиною легенди. Блазі уявляв, як Коко замовляє сорочки в Charvet, уважно вивчаючи чоловічий крій плеча та планки. Він також знав, що Кейпел, типовий аристократ, любив твід.
На початку 1910-х Коко з’явилася на костюмованій вечірці в чоловічому вбранні. На відміну від більшості гостей, наступного ранку вона знову вдягла той самий костюм – і так перетворила його з маскарадного на повсякденний. "Усі мої подруги носять одяг своїх хлопців, – каже Блазі. – Я теж позичаю речі свого коханого – щоб відчувати близькість до нього". Для Шанель запозичення чоловічого було не примхою, а символічним шляхом до свободи.
"Вона не просто хотіла бути жінкою, вдягненою за чоловічим смаком, – каже Матьє. – Стиль Мадемуазель визначався способом життя: вона любила верхову їзду, завжди була в русі". У створенні своїх колекцій керувалася передусім практичними рішеннями і здоровим глуздом. Зокрема, бежева гамма у фірмовій палітрі бренду з’явився тому, що постачальник трикотажу Rodier мав надлишок тканини цього кольору, яку інші кутюр’є не хотіли брати. А підкладку сумки зробила бордовою, бо на цьому фоні було легше знайти прикраси. Для Блазі Коко Шанель – не міфічна геніальна візіонерка, а жінка, яка створювала речі, зважаючи на власні потреби та принципи розумного споживання, на пристрасть і свободу, що додавали барв її життю, передусім поруч із Кейпелом. "Швидко розумієш: якби Коко не була закохана в цього чоловіка, то Chanel мав би зовсім іншу естетику", – зауважує Блазі.
Він захоплюється властивим Chanel особливим, легким підходом до кутюру: "Мода не має бути важкою чи громіздкою. Усе визначає, як річ створена, як вона лягає на тіло". У бельгійській манері він любить працювати "наживо" – з ножицями в руках: "Я можу почати з моделі костюма, а наприкінці дня він здатен перетворитися на сукню".
Під час нашої другої зустрічі у студії Chanel лунає джаз. Блазі порається поруч із дизайнером аксесуарів Кшиштофом Юзефом Лукасіком й очільницею напрямку досліджень Марі-Валентін Жирбаль – своєю правицею. Разом вони переглядають прототипи сумок. Від початку Блазі вбачав у колекції алюзії на "Маленького принца" Сент-Екзюпері. Тож команда експериментує зі сферичними металевими сумками, вкритими подвійним шаром емалі й інкрустованими камінням-зірками: вони нагадують йому про планетарій, де майбутній дизайнер бував у дитинстві. Розглядаючи одну з блискучих куль, дизайнер просить дозволу лишити її в себе в офісі.
Переходять до обговорення матеріалів. Одна з працівниць ательє пропонує використати фактуру, що цитує дизайн вечірньої сумки Chanel Mini Flap Bag. Оздоблена блискучими лелітками кольору баклажана, ця модель свого часу мала великий успіх. Блазі відмовляється: йому не до вподоби відтінок, а дрібні лелітки він терпіти не може: "Це особиста травма". Якось на Геловін, коли Матьє жив у Нью-Йорку й працював разом із Рафом Сімонсом у Calvin Klein, друзі вмовили його вбратися в жіночу сукню з блискітками. Дорогою на вечірку він застряг у ліфті на дві години й мусив пролазити повз ноги пожежників, поки ті його визволяли. "Коли я нарешті вийшов із готелю, не зміг упіймати таксі, – сміється він. – Тож відтоді жодних леліток".
Погляд Карла на Chanel був дуже своєрідним, але якщо звернутися до ранніх років Ґабріель Шанель, можна знайти багато речей, про які ще ніхто не розповів
Між робочими сесіями Блазі часто виходить на балкон покурити – це дає простору "перезапуститися" і дозволяє колегам обговорити щось чи трохи поскаржитися без нього. "Усе потрібно робити з повагою, адже йдеться про ідеї та творчість – це не математика, у питаннях смаку немає правильних відповідей чи помилок, – каже він. – Думаю, з мене міг би вийти непоганий дипломат".
За кілька днів після нашої вечері я йду з Блазі на каву в парк Монсурі на півдні Парижа. Він виріс неподалік, підлітком пробирався на вечірки до місцевого студмістечка. Учнем був не надто старанним – після курсу мариністів у таборі в лісистому Ардеші на півдні Франції його відправили до військової школи у Британію. Згодом вивчав моду, музику та мистецтво у брюссельській академії дизайну La Cambre. Сьогодні Блазі – вибагливий колекціонер арт- і фешн-об’єктів.
Він веде мене вгору мальовничою Рю-де-Сквер Монсурi – вузькою мощеною вуличкою, де фасади щільних будинків обплітають троянди. Зупиняємось помилуватися білим модерністським домом, спроєктованим Ле Корбюзьє. "Усі ці садиби – або ар-нуво, або буржуазні маєтки 1880-х, і раптом – бац! – Ле Корбюзьє, – захоплено каже він. І додає: – Може, коли покину моду, водитиму екскурсії". Кількома кварталами далі ми минаємо ще один зразок модернізму. Матьє йде мовчки, не спиняючись, а потім озирається й сором’язливо каже: "Нещодавно купив цю будівлю".
Це друга велика паризька нерухомість Блазі. Працюючи в Bottega Veneta, він придбав оселю французької скульпторки Валентін Шлегель – місце, до якого відчував особливу прихильність. Нині реставрує її, щоб відкрити артпростір. Дизайнер планує працювати там у вихідні, без офісного тиску. "У тому будинку я можу приймати гостей, бо не люблю робити це вдома – надто приватно. З такою роботою, – ніяково додає він, – іноді доводиться розважати публіку". Дизайнер знов озирається: "Дивне відчуття – знати, що цей дім тепер мій. Раніше я про це й мріяти не міг". На мить стає незрозуміло, говорить він про свою власність чи про Chanel.
Напередодні жовтневого показу дизайнер сидить за кавовим столиком у студії Дому – лунає You Don’t Know Me Рея Чарльза й Даяни Кролл. Постійно доставляють квіти – серед них велетенський букет від його ексбоса Рафа Сімонса. Цього тижня Блазі майже не спав, але нарешті почувається задоволеним. Каже, останніми днями все склалося: образи, речі, шоу. "Я дуже щасливий, – запевняє він – У нас готово 77 образів. Можливо, це трохи забагато, але ж ми Chanel. Для мене це не просто дефіле – це жест. Я хочу тестувати ідеї. І не вважаю, що все обовʼязково має бути ідеальним – це ж дебют".
Блазі принципово не ділиться деталями сценографії та оздоблення показу, навіть із найближчими помічниками, – прагне зберегти ефект новизни. 6 жовтня гості шоу, щойно потрапивши до Гран-Пале, підводять очі догори. Під стелею висять п’ятнадцять гігантських макетів планет, що віддзеркалюються на подіумі з чорної смоли з кольоровими мазками. Місцями поверхню присипано піском задля фактурності. Це ще одна алюзія на "Маленького принца". Тему ж колекції дизайнер визначив ще влітку: "Ґабріель Шанель – суцільний парадокс: удень вона змагається з чоловіками, а вночі стає звабницею".
Він розділив колекцію на три частини. Перша – Le Paradoxe – про силу та спокусу: на подіум виходить модель у костюмі-двійці у стилі 1920-х, оздобленому червоними лелітками. "Я передумав, – усміхається Блазі. – Зробив їх майже непомітними". Інша манекенниця у маленькій чорній сукні тримає сумку-клатч у формі яйця. "Мені подобається – це символ початку", – пояснює дизайнер. Далі з’являється комплект із чоловічої білої сорочки та вечірньої спідниці – "найвища суперечність", як каже Матьє. Сорочка пошита з тканини Charvet за їхньою технологією; проста й елегантна – нагадування про Коко та її коханця.
Друга частина, Le Jour ("День"), – данина буденності. "Силуети стають жіночнішими, ближчими до тіла", – пояснює Блазі. Він випускає на подіум кілька білих суконь, натякаючи на своє "одруження" з Chanel: "Щось старе, щось нове, щось позичене, щось блакитне – мені подобається ця формула".
Останній розділ, L’Universel ("Універсальність"), – жест пошани до мультикультурної спадщини Chanel. У візерунках упізнаються мотиви тканин з різних країн світу. Є майже прозорі варіації твіду. Є костюми. Є класичні сукні, розшиті яскравими квітами з рафії. Кольори – від білого й сірого до насичено-помаранчевого та червоного – взяті безпосередньо з архівів Chanel.
У фіналі шоу канадська модель Авар Одьянг з’являється в білій шовковій футболці та спідниці до підлоги, розшитій різнокольоровим фактурним пір’ям. На її створення пішли сотні годин ручної роботи. "Я хотів чогось дуже радісного, справжнього вибуху кольорів, майже як на полотнах фламандців". Коли модель закружляла подіумом під сяйвом планет, зал вибухнув оплесками – і нарешті з’явився Блазі. Міцно обійняв Одьянг, пробіг подіумом й знову зник. Того вечора він дозволив собі піти додому найдовшою дорогою.
Портрет: Annie Leibovitz
Фото: Rafael Pavarotti
Стиль: Amanda Harlech
Текст: Натан Геллер