Хіджаб-революція спалахнула в мить, але дозрівала довгі 43 роки, від утворення злочинного режиму аятоли, який відібрав в іранських жінок права й свободи. Своїми відвертими історіями з нами поділилися мисткиня Махбубех Абсалан, яка мешкає в Ірані й зазвичай говорить через картини, та засновниця жіночої спільноти The Soulfuls Арам Остадян-Бінай, якій у дитинстві довелося з матір’ю й сестрою бігти з рідної країни й у такий спосіб вибороти собі шанс бути вільною.
Мене звуть Арам, що означає "тиха". У дитинстві я анітрохи не була такою, але що жіночнішим ставало моє тіло, то старанніше доводилося приховувати думки та виправдовувати своє ім’я. Коли ми переїхали до Данії, я знову була змушена стати тихою – але вже не тільки через стать, а й колір шкіри. У цьому травматичному досвіді відбувається певна трансформація – коли ти мовчиш, то слухаєш і спостерігаєш більше за інших, і, зрештою, стаєш експерткою в зчитуванні людей. Ти вже наперед знаєш, кого наступної миті проігнорують, а кого запросять до мікрофона. З часом і віком, бажання порушити мовчання через принизливу нерівність дозріває та сягає такої концентрації, що стає вибуховою силою – сумішшю мужності та відчайдушності.
16 вересня 2022 року іранська поліція моралі заарештувала 22-річну Махсу Аміні лише через те, що вона покрила не ВСЕ волосся. Хіджаб, який вона носила не з власної волі, виявився пов’язаним не за правилами, – ось і весь злочин, що коштував дівчині життя. Перебуваючи під вартою, Махса впала в кому, а за три дні померла в лікарні, так і не опритомнівши. Іранська журналістка, яка не стала замовчувати злочин влади й оприлюднила історію Махси, невдовзі теж опинилася за ґратами. Все це змусило навіть 14-річних школярок познімати хіджаби, які є обов’язковою формою, та, ризикуючи життям, вийти на вулиці своїх міст і щосили скандувати: "Ми всі – Махса", "Жінка, життя, свобода!". Після 43 років гноблення іранки нарешті порушили своє мовчання, а світ став свідком їхньої хоробрості: ці протести є першою контрреволюцією на чолі з жінками проти озброєної армії.
Сьогодні уряд Ірану й далі глушить інтернет, блокує облікові записи в Instagram та поширює наратив про те, що світу ці проблеми ні до чого, сподіваючись відбити в іранок бажання повернути собі свободу, гідність та самобутність. Ось чому така важлива підтримка кожного з нас – вона підсилює їхні голоси та помножує силу цього повстання.
Пам’ятаю свої 14, коли ми ще жили в Ірані. Цей рік для мене був особливим: я робила перші кроки в доросле життя, тільки-но знайшла своє коло друзів, вчилася гри на гітарі й помалу почала відчувати, що таке не мати свободи. Я була у віці тих іранських школярок, які сьогодні виходять на площі, щоб змінити своє життя. Втім, моя доля склалася іншим чином, бо моя відважна мама знайшла вихід – у свої неповні 30 років вона забрала мене й мою молодшу сестру та втекла до Данії. Перш ніж це зробити – як і будь-яка іранська жінка – вона мусила отримати письмовий дозвіл чоловіка, щоб оформити собі паспорт та придбати квитки на виїзд з країни. До тієї миті, скільки я себе пам’ятала, Іран був моєю затишною домівкою, але моя мати знала, що незабаром безтурботне дитинство скінчиться, а мою свободу, як колись і її, буде вкрадено.
Уявіть світ, у якому закон забороняє жінкам носити модний одяг, робити зачіски, макіяж та манікюр.
Уявіть світ, у якому вас усунули з класу гітари через те, що ви відрощуєте нігті на руці, якою не граєте.
Уявіть світ, у якому дівчат заарештовують за їзду на велосипеді.
Уявіть світ, у якому жінкам заборонено відвідувати стадіони.
Уявіть світ, у якому жінка не має права співати чи танцювати на людях.
Уявіть світ, у якому чоловіка заарештують і поголять, якщо його волосся буде задовгим.
Уявіть світ, у якому закон підтримує вбивство в ім’я честі.
Уявіть світ, у якому з шести років школярки зобов’язані обмотувати тканиною шкіру по лінії росту волосся.
Уявіть світ, у якому вас, народжену біля океану, з семи років позбавляють права плавати в громадських місцях.
Уявіть світ, у якому вас змушують вийти заміж у 13 років.
Що ж, я, як і мільйони інших людей, народилась і досі живу в такому світі. Мене чотири рази заарештовувала поліція моралі Ірану, але від сьогодні я перестала боятися їх переслідувань і, нарешті, відчула в собі сили порушити незручну тишу.
Я народилася в містечку з мальовничою природою, безліччю озер і річок та приголомшливими краєвидами. Я обожнювала все це, а з трьох років уже плавала. Але в семирічному віці, коли почалося статеве дозрівання, мені заборонили плавати на людях. Я відчувала себе зрадженою власним тілом за те, що росла занадто швидко. Я висувала наперед плечі та горбила спину, намагаючись приховати груди, тому що хотіла ще трошки побути маленькою – бавитись у воді з іншими дітьми та лазити по деревах – але мене заохочували поводитися, як доросла жінка.
Моя велика шкільна форма була в потворному сірому або коричневому відтінку, а постійне носіння закритого одягу ставало причиною браку вітаміну D. Стиль емо став викликом для нас, іранських підлітків: під обов’язковий хіджаб ми вдягали обтислі футболки та смугасті гольфи, і через це майже весь час проводили в кабінеті директора. Розплести волосся в школі вважалося злочином, але просто уявіть, як у спеку пріє та свербить шкіра під цим головним убором. У дівчат з’являлися висипи, а проблеми з волоссям залишалися на все життя. Пам’ятаю, як у семирічному віці ми з батьками на три дні поїхали до Дубая і я вперше побачила дорослу жінку, яка не носила хіджабу. Я була шокована цим відкриттям! Хлопчиків змушували голити голови весь навчальний рік. До речі, про хлопців: закоханість вважалася смертним гріхом. Тож уявіть собі почуття провини й розгубленості, які ми відчували під час статевого дозрівання. Одну з учениць нашої школи вбив власний батько через чутки, що в неї є хлопець.
У 17 років я ухилилася від одруження, а у 18 – вступила до університету й переїхала до Тегерана. На парах нас змушували носити не просто хустку, а маґхне (різновид навчального головного хіджабу, який покриває всю голову й шию), і це в художньому університеті! Нас не пускали на заняття, якщо замість маґхне ми носили різнобарвні шарфи, вдягали спідниці, короткі пальта чи строкаті шкарпетки. А якщо жінка виходить на пробіжку, то теж має бути в повністю традиційному одязі, який за мить стає важким від інтенсивного тренування.
Вперше мене заарештували, коли я вийшла на вулицю, але через гіпс не змогла ідеально вдягти хіджаб. Вдруге – за те, що я взимку вділа легінси. Втретє – за те, що куртка не закривала колін. Учетверте – за те, що не застебнула пальто на ґудзики, хоча під ним і була довга сорочка. А одного разу я йшла з пакунками у двох руках, коли вітерець на мить показав моє волосся – і двоє поліціянтів почали кричати на мене, поки я не втекла.
У моїй країні, якщо ти вживаєш алкоголь, наркотики або розважаєшся на вечірці, то отримаєш удари батогом. Коли мені був 21 рік, друг намагався мене зґвалтувати у моїй власній квартирі, і я не могла кричати або викликати поліцію, тому що перебувати під одним дахом з чоловіком, що не є родичем, – це вже незаконно, а я не хотіла неприємностей.
26 вересня 2022 року, збираючись вийти на протест, я на мить зустрілася поглядом зі своїм віддзеркаленням у дзеркалі, і вперше за 30 років свого життя усміхнулася й сказала: "Я, трясця її матері, ІРАНКА!". Я завжди соромилася своєї статі й своєї національності, я завжди відчувала, що жінка зобов’язана бути в тіні. Але цього разу я почувалася не безсилою жертвою гноблення, а частиною революції хоробрості!