Мене звати Олена і 21 березня мені вдалося евакуювати рідних з Чернігова. Це був найстрашніший і найщасливіший день у моєму житті.
Війна всіх заскочила зненацька. Не те щоб ми були поза новинами. Але вірити в реальність повномасштабної війни було складно. Вона здавалася абсолютно алогічною. А ми були по-щасливому наївні. 24 лютого ми з хлопцем зустріли в Ірпені; прокинулися під вибухи в Гостомелі. Погано пам’ятаю наступні два дні. Ми постійно тікали. Втікали з Ірпеня. Ночували в підвалі в Нових Петрівцях. Втікали з Києва під вибухи зусібіч. Пам’ятаю, як писала повідомлення всім важливим людям, що люблю їх. На той момент було абсолютно незрозуміло, що відбувається. Це тепер ми можемо оцінювати ситуації реалістичніше. А тоді ми не були впевнені, що доїдемо кудись. Пам’ятаю, як зустріли перед собою 6 ракет по аеродрому на Хмельниччині, куди їхали до друзів переночувати. Ми були за 15 хвилин від аеродрому, і я ніколи не забуду цього червоного неба. Далі все було порівняно спокійно, наскільки це можливо у воєнний час. Чого не можу сказати про Чернігів.
Чернігів – моє рідне місто. Моя сім’я живе в Чернігові, і перші дні війна не торкнулася міста безпосередньо. Серйозність ситуації оцінити об’єктивно нам не вдалося. Поки ми тікали від вибухів у Гостомелі та Києві, на Чернігівщині розпочалися активні бої. З географією місту не пощастило: кордон з росією та білоруссю. Місцеві підрозділи героїчно відбивали (і далі відбивають) усі атаки, не даючи ворогові пройти до Києва. Ми читали новини й жили оманливою надією, що все обійдеться. Вірили, що піхота не пройде, а в найгіршому разі ми встигнемо зорієнтуватися та вивезти рідних. Уявити варварські обстріли мирного міста з неба було неможливо. Ми навіть не припускали таких методів. Це виходить за межі нашого розуміння життя. Тоді ми ще не знали, що наші вороги – жорстокі тварини, які не мають нічого святого.
Ситуація в Чернігові погіршувалася щодня. Коли вперше обстріляли з градів житловий район, стало остаточно очевидним, що рідних треба вивозити. Але було страшно зробити неправильний вибір.
Виїзди з міста на той момент уже замінували. Крім цього, почалися обстріли машин, що виїжджають. Місцева влада попереджала, що виїзд небезпечний. У новинах уже повідомляли про випадки, коли ті, хто виїжджав, підривалися або потрапляли під обстріл. Такі самі історії я вже почала отримувати від місцевих друзів.
У такій ситуації, як я, було і є багато людей. Ця ситуація має ім’я "безсилля". Ти не можеш самостійно ухвалити рішення за інших дорослих людей і силою посадити їх у машину, коли можливість виїхати з міста – 50/50, можливість вижити в дорозі – 50/50.
Почалися нескінченні страшні дні сімейних розмов. І я досі докоряю собі, що не наполягла раніше, не знайшла потрібних слів. Батькам і бабусі, безумовно, було складно покинути дім (не саму будівлю, а рідне місце, де вони провели все життя). Абсолютно не вірилося в реальність того, що відбувається. Плюс до всього, в ті дні вже розпочалися офіційні переговори. Надія та віра грали проти людей.
А далі – щоденні бомбардування. Помста місту за те, що стоїть. Що героїчно не здається, не впускає ворога, не дає пройти далі до центральної частини України.
У будинку моєї бабусі вилетіли вікна. Просто навколо її будинку впало кілька снарядів, і вона дивом уціліла. Бабуся живе на Старій Подусівці, яку почали активно бомбити літаки. Розбомбили кілька будинків поряд. Знищили дві школи зовсім недалеко. Зникли світло, вода та газ, яким бабуся топила будинок. Температура в приміщенні впала до 3 °С, і дядько перевіз її до батьків. Тоді в них ще були всі комунікації, і якийсь час був зв’язок, нехай і поганий. Згодом пропало світло.
14 березня моїй сестрі вдалося вирватися з Чернігова з друзями на машині. Це був страшний вибір, якого я б не побажала нікому в житті: залишитися з батьками в небезпечному місті або виїхати, залишивши їх. Залишитися – ілюзія допомоги, від якої дуже боляче відмовлятися. Їхати – нескінченне почуття провини.
Тим часом у будинку батьків почали зникати тепло й вода. В аптеках майже не залишилося медикаментів. Зв’язок ставав дедалі гіршим. У деякі дні ми не могли зв’язатися зовсім. Пізніше – навмисне телефонували раз на два дні, щоб не розряджувати телефона. Це була остання ниточка зв’язку з рідними, можливість дізнатися, чи живі. На довгі розмови заряду бракувало.
Холод у квартирі та незабезпеченість ліками зробили свою справу. Бабуся й тато у зв’язку з нюансами здоров’я майже перестали ходити. У цей час із Чернігова вже почали вивозити людей зусиллями волонтерів. Складність такої евакуації полягає в тому, що треба самостійно дістатися точки виїзду, постояти в живій черзі й повернутися додому, якщо не вліз в автобус.
Мої тато й бабуся потрапили до тієї категорії людей, яких називають "тихими жертвами війни". Без можливості дійти до місця евакуації та шансу врятуватися. Без можливості лікуватися. Таких у місті – десятки тисяч, і ми про них просто не знаємо.
Коли мене запитували, чи працюють у Чернігові кафе чи Нова пошта, ставало зрозуміло, що про ситуацію в місті ніхто нічого не знає. Про Чернігів дуже мало говорять у новинах. А місто перебуває на межі гуманітарної катастрофи, працює кілька аптек, у яких багатьох ліків немає. Люди пересуваються тільки пішки або велосипедом, під постійними обстрілами. Автомобіль – велика рідкість. Бензину в місті немає. Таксі та громадський транспорт не працюють. Крамниці й лікарні залишилися без світла; людей оперують у підвалах від генераторів.
Після невдалих пошуків ліків по всіх волонтерах Чернігова, я передала ліки до Чернігова зі Львова через знайомий мені ланцюжок волонтерів. Забігаючи наперед, скажу, що вони так і не встигли доїхати. План був такий: татові й бабусі треба підлікуватися до можливості спуститися з 10 поверху на перший, а я тим часом шукаю, хто зможе забрати їх під будинком.
Весь наступний тиждень або півтора (мозок перестав адекватно сприймати час) я нескінченно переписувалася й зідзвонювалася з усіма волонтерами, які вивозили людей. У моїй телефонній книзі тепер приблизно 40 контактів цих святих людей. Я стукалася до всіх логічних для такого завдання і нелогічних людей. Писала до єврейських громад, писала священникам. Писала всім друзям. Друзям друзів. Усім, хто зміг виїхати. Варіантів забрати моїх під будинком не було. Пересуватися містом було просто небезпечно. Мені стало очевидним, що нас врятує лише хтось із знайомих. Потрібен був особистий контакт, емпатія, щоб людина погодилася під’їхати до під’їзду. Зі мною була лише віра та 24 години на добу.
Весь цей час у мене було передчуття, що станеться щось страшне. Я не могла ні спати, ні їсти. Мені треба було якнайшвидше вивезти їх. Уперше в моєму житті DEADline набув того сенсу, який закладено в це слово буквально. Все моє життя обмежувалося тільки одним завданням, яке було в прямому сенсі смертельно важливим.
Цей період ми вже майже не спілкувалися через проблеми зі зв’язком. Незнання вбиває. Як батьки з бабусею пережили ці дні, я дізналася вже після їхньої евакуації, зі слів мами. Вони жили в повній інформаційній ізоляції. Не було світла, радіо, відповідно – новин і навіть сирен. Вони не знали, що відбувається в місті, у який бік "рухається" війна. Чи є надія. Вони знали лише те, що розповідали сусіди або чули від людей у чергах. Так, наприклад, вони дізнавалися, що завтра привезуть хліб або що на сусідній вулиці можна набрати воду. Так само дізнавалися, де і що розбомбили.
Коли мама виходила з дому, думала лише про одне: щоб повернутися додому, щоб було до кого повернутися і щоб було куди повернутися. Небо завжди було червоне, а місто – завжди у вогні. Бої за містом не вщухали. Літаки літали над містом щоночі, з 4 години. І це було найстрашніше: ти не знаєш, скільки це триватиме, не знаєш, чи потраплять у твій будинок. І єдине, про що просиш, – вижити. А якщо не вийде, то щоб смерть була швидкою, щоб не дивитися, як поряд вмирає рідна людина. Та щоб рідна людина не дивилася, як вмираєш ти.
У нашому районі багато чого постраждало: школа, гуртожиток, приватні будинки, дитячий садок... Тим часом мене розривало почуття безсилля та провини. Це таке персональне пекло, про яке навіть соромно зізнаватись. Я ненавиділа себе за те, що вони там, а я тут, у теплі та в умовній безпеці, не можу нічим допомогти.
Я й далі шукала варіанти вивезти своїх. Не знаю, звідки, але я вірила, що татові й бабусі неодмінно стане краще. Я забороняла собі думати інакше. Та з кожним днем можливостей виїхати ставало менше навіть для тих, хто пересувався добре. І все ж після сорока зачинених дверей одні відчинилися. З’явився шанс, надія: знайшлася людина, яка була готова забрати моїх під будинком. І вивезти з Чернігова у вантажному бусі.
Наша розмова з мамою була приблизно такою:
– Мамо, світла не буде, Атрошенко (мер міста) сказав, що надії майже немає. Незабаром телефон сяде, і ми втратимо зв’язок. Місто збираються брати в кільце. Я боюся, що може бути другий Маріуполь. Далі буде гірше. Треба терміново виїжджати, є варіант. На завтра.
– Ми готові. Ми будемо повзти!
"Ми будемо повзти". Слова, які тепер назавжди в моєму серці як декларація надії, декларація бажання жити.
Далі була найстрашніша доба в житті нашої сім’ї. Я миттю виїжджаю зі Львова до Києва назустріч. Не сплю ні я, ні батьки. Час виїзду переноситься, водій не може заїхати до міста вчасно через небезпечну дорогу. Ми дуже боїмося, щоб нічого не зірвалося. У Чернігові ситуація змінюється щохвилини; більше немає таких понять, як "гарантія" чи "точний план". Мої все ж виїхали з Чернігова о 8:30. А далі – небезпечна дорога й тиша. Зв’язку немає. Тільки ти і твій страх.
У моїй голові нескінченно прокручувалися всі новини про машини, що підірвались або потрапили під обстріл. Про десятки невинних жертв. Про людей, сім’ї, дітей, які також, як мої батьки й бабуся, намагалися втекти від війни. Об 11:30 я отримала повідомлення: вони на середині дороги. Це означало, що все найнебезпечніше позаду. Колона машин, з якою мав їхати наш водій, але не дочекався, потрапила під обстріл. Слава Богу, всі цілі.
Нарешті, о 15:10 до входу Центрального вокзалу в Києві під’їхав бус. Я хотіла його обіймати кожною клітинкою свого серця та впасти перед ним на коліна. Всередині були мої три рідні налякані людини, які "доповзли". Ось так моїм батькам і бабусі вдалося евакуюватися з Чернігова. І далі роз’їхатися до безпечніших міст.
Мої рідні живі завдяки добрим людям – нашим ангелам. Ангелам зі звичайними земними іменами. Олю та Гено, ви врятували мою родину. Це неможливо оцінити. Ми пам’ятатимемо це завжди. Спасибі. Дякую всім, хто допоміг нам на подальшому шляху. Віро, Яшо та Юро, ви навіть не уявляєте, наскільки ваша допомога та підтримка важлива. Спасибі вам.
Наприкінці я хотіла б додати.
Будь ласка, ніколи не опускайте рук, не зупиняйтеся та не втрачайте віри: в людей, у себе та щасливий кінець. Про нашу силу духу вже знає весь світ. І нам не можна про неї забувати, особливо у важкі хвилини. Я дуже вірю й молюся щодня, щоб із Чернігова відновили евакуацію, знайшли шлях (23 березня російські окупанти підірвали міст через Десну, який сполучав Чернігів з Києвом і яким виїжджали люди). У Чернігові лишилося ще так багато людей. Героїчних людей. Ми всі маємо вижити. Маємо жити.
І обов’язково переможемо.
Все буде Україна.