Як живе український Івано-Франківськ у тилу, розповідає Альона Пономаренко – б’юті-редакторка Vogue UA.
"Сам ксьондз би їв", – каже Таня. Вона перевіряє на смак начинку для вареників з картоплею, які потім поїдуть на Київ, де люди застрягли в бомбосховищах; до тероборони Франківська; до біженців. У ці вареники (на Франківщині їх називають "пироги") Таня додає не тільки домашню картопельку, щедро присмачену шкварками, а, здається, ще й любов. До чого тут ксьондз? – здавна на Франківщині були дві головні дійові особи, два духовні лідери: ксьондз (священнослужитель) і вчитель. Так і повелося. Цікаво, що всі Таніні приказки – надбані. Сама вона з Криму, і, коли приїхала сюди 20 років тому, українською майже не говорила. Тепер мова ллється.
Над Танею головний – Тарас. Вже о сьомій ранку забирає свою гвардію – дівчат-поварів – по найближчих селах. І звозить на кухонний фронт, де на дев’яту має бути готовий сніданок для тероборони. "Двісті відбивних? – То я впораюсь, тут удвох нема чого робити", – мимохідь каже Таніна подруга і споборниця Леся. В обох – свіжий манікюр (Unistella реально відпочиває), нафарбовані вії. Обидві встали о шостій. О котрій вони лягли, не знає ніхто.
Вдвох дівчата здатні не те що нагодувати тероборону, а й звернути гори. Булькають на плиті здоровенні каструлі – "баняки". Швидко миється посуд. Вареники занурюються в окроп, потім вилітають на друшляк, охолоджуються, змащуються шкварочками, пакуються у відерця. Паралельно миється підлога, кружляє вир таць, поліруються величезні металеві жаровні. "Де жоржик?" – лунає поруч. Жоржик – це металевий скребок. Це моє нове улюблене слово, після "леліток". "Бачиш, куди не дійшла війна? – питає Тарас. – Туди, де є мова". В цьому немає сентенційності, просте – чи не побутове – спостереження. Але живим вразом вражає.
У сусідній залі (у мирні часи це шкільна столова) загін рішуче налаштованих жіночок – вчителів і волонтерів – ліпить вареники й пельмені. Працюють натхненно, схиляючись над дошками, присипаними борошном. "Здається, вже досить", – каже Таня. "Заморозимо, – рішуче відказує якась жіночка. – Раптом завтра не зможемо ліпити". "Це як – не зможемо?!" – обурюється Таня. Але відповідь чітка: "Може, треба буде взяти в руки зброю".
"Та, я ніколи не тримав в руках зброю, – каже Володимир, який відкрив для нас двері власного дому. – Але на YouTube є інструкції до всього. Подивився – і вперед". У Володимира сім'я, дві доньки, великий собака та затишний будинок. Він на своїй землі та має що боронити.
У Франківську, де я неочікувано затримуюсь під час спроби вивезти сина за кордон, вирує життя. Тут ще працюють якісь кав’ярні, можна купити запашний свіжий хліб; відкриті крамниці та аптеки. Лікарні, дитяча міська лікарня, перинатальний центр працюють цілодобово, поліклініки – у звичному режимі. Вчора в укритті пологового будинку народилася перша дитина.
Є навіть крамнички італійських продуктів. Я в повній прострації дивлюсь на каперси й прошуто – мозок більше не приймає, що у світі існують мирні, "надлишкові" продукти. То й нічого: першого ж дня мене навчили їсти шкварки з м’ятою картоплею. І я присягаюся, мало що може зрівнятися з божественним смаком цієї страви. Це справжній comfort food, їжа, що дає спокій.
Франківськ завзято готується до рішучих дій. Працює тероборона. Біженців приймають цілодобово в самому центрі міста, в ЦНАП на "стометрівці". Сюди ж люди звозять каремати, спальні мішки, теплий одяг, їжу. Триває виробництво протитанкових їжаків, бронежилетів, маскувальних сіток. Волонтери та соцпрацівники розвозять сотні продуктових пакунків тим, кому потрібно. В телеграм-каналі міського голови Руслана Марцінківа – 60 тисяч підписників. Там є все, від повідомлень про повітряну тривогу до телефонів волонтерів.
Багато закладів працюють для потреб воєнного часу. Марцінків наголошує на неприпустимості підняття цін в умовах воєнного часу – це прирівнюється до мародерства. А за мародерство обіцяє 20 буків "по голій с—ці".
Люди гуртуються, як звикли, як уміють. Підтримують одне одного, допомагають, створюють волонтерські центри. У Франківську тепер героїня останнього номера Vogue, єдина представниця України з бобслею на Олімпіаді в Пекіні, Лідія Гунько. Вона вже розгорнула бурхливу діяльність – кидається допомагати всюди, де є потреба.
Моя колега з відомого Дому (просить не називати її ім’я) теж тут. І це крихітне ком’юніті так підтримує. Вдвох ми сортуємо пакети з макаронами, рисом, гречкою, пшоном, які передають звичайні люди. Хтось прикладає мішечок борошна, зав’язаний вузликом. Коли я уявляю, що це якась бабуся, яка ділиться останнім, неможливо стримувати сліз. Але немає часу та сил на патетику, тому ми жартуємо: ось наші нові преспаки. І від них стільки радощів та оптимізму, що я не можу сказати словами. Ми разом, ми переможемо, ми – один за одного.
Вчора я натрапила на мем. Нецензурний, звісно, в дусі часів, що настали. Там було щось таке (censored):
90% запитів у соцмережах: "ТЕРМІНОВО! Потрібна шкура дракона, дупа єдинорога (багато), філософський камінь і ліве вухо вампіра"
UPD: Все знайшли, дупу єдинорога везуть з Німеччини. Вампіри, досить нести свої вуха, поки вистачає.
Отже, Франківськ. Хто бажає допомогти.
Кол-центр для допомоги військовим з-за кордону: 0342 53 58 32 та 099 06 18 327. Захисникам потрібна амуніція, яку в Україні придбати важко (каски, тепловізори, бронежилети, портативні цифрові станції, ліки).
Продуктові пакунки нужденним. Якщо знаєте тих, хто потребує допомоги – допоможіть і телефонуйте +38 050 010 15 80 або +38 067 010 15 80.
Благодійний фонд, що концентрує кошти на допомогу теробороні та військовим ЗСУ:
Гривневий рахунок: UA273366770000026003052570586
Код одержувача: 44028580 АТ КБ "ПриватБанк"
БО "Благодійний фонд "Моє місто Івано-Франківськ"
Валютний (євро) UA693366770000026007052561740
АТ "Приватбанк" ЄДРПОУ 14360570, код банку 336677