Піарниця, культурна журналістка, експертка з комунікацій Валентина Клименко мріяла пожити у Львові. Та навіть не уявляла, що мрія здійсниться за трагічних обставин.
Ще в грудні я мріяла, покінчивши зі справами до кінця року, мати вільний січень і прожити два-три тижні у Львові – зняти гарні апартаменти в центрі, вдень ходити в музеї, галереї, театри, майстерні художників, ввечері писати при вікні, як Керрі Бредшоу.
Мрія здійснилася в дуже химерний спосіб. Я третій тиждень – біженка, а в Україні – двадцять третій день війни. Я сплю на розкладному дивані у квартирі моїх друзів у Львові, тоді як сотні тисяч людей в окупованих містах, у містах під ракетними й бомбовими ударами третій тиждень ночують у сирих підвалах чи в метро. Мій син залишився в Києві – в територіальній обороні поки немає місць, тому вони з другом волонтерять скрізь, де є потреба у фізичній силі й автоперевезеннях. Учора зателефонувала подруга-журналістка й капітанка парусної яхти, яка вчила сина яхтингу: нехай Рома приїздить у район N – тут відкрили набір у територіальну оборону й видають зброю. А в моїй першій у Києві квартирі вчора ударною хвилею вибило вікна. Від цих новин, здається, я вкриваюся зморшками всередині й ззовні. Не можу усміхнутися – фізично не можу, щелепи не розсуваються, і зморшка між бровами вже хронічна.
Я знала Львів святково-туристичний, переважно в період Форуму видавців, коли в усіх кнайпах і ресторанах сидять знайомі письменники, журналісти, видавці, піарники, і всі з усіма радісно гомонять, випивають, читають вірші. Завдяки Форуму видавців я відкривала для себе Порохову вежу, книгарні, готель "Жорж", філармонію, музеї, концептуальні ресторани, Ратушу – там відбувалися книжкові презентації, перформанси, офіційні прийоми. Завдяки війні – відкриваю Галицький базар і крамницю камуфляжу "Козак" (ходила шукати форму 58-го розміру для мужнього бійця на прохання журналістки Ярослави Тимощук); адреси аптек, щоб переконатися – кровоспинних препаратів ніде немає; недорогі місцеві крамнички, щоб закупитися потрібним. Інколи ходжу в гарнізонний храм Петра і Павла, в якому моляться за українських воїнів, а священники збирають волонтерську допомогу.
Львівські музеї познімали експозиції – адже є і така ймовірність, що можуть бомбити й головне місто на Заході України. Музейники тримають у секреті місце зберігання їхніх колекцій. Іноземні журналісти, яким не дозволяють знімати процес пакування й евакуації експонатів, виходять в ефір із площі Ринок, де скульптури Адоніса, Нептуна, Діани й Амфітрити вже вкутані ізоляційними матеріалами, а вітражі Латинського кафедрального собору забиті бляхою.
З Києва я постійно бачила, що не встигаю за всіма львівськими культурними ініціативами – і те відкрили, й інше; тепер я відкриваю їх для себе з іншого боку. Музей "Територія терору", що працює з 2009 року і досліджує історію репресій і депортацій у Львові та на Заході Україні, став штабом Музейного кризового центру – ініціативи, яка фандрейзить кошти на підтримку малих регіональних музеїв і розсилає гроші музейним працівникам, які залишилися на місцях стерегти чи евакуйовувати свої колекції.
Директорка музею Ольга Гончар спільно з франківською ГО "Інша освіта" та львівською ГО "Новий музей", за підтримки PinchukArtCenter, меценатів, фондів дуже оперативно відреагували на кризу в музейній мережі. "Поки держава рятує фонди насамперед великих національних музеїв, локальні музейні установи, що є судинною сіткою культури, часто опиняються поза увагою. Музейний кризовий центр вбачає цінність у кожній локальній музейній інституції і в людях, які бережуть ці знання й колекції", – кажуть організатори. Я рада, що можу допомагати цій команді з комунікаціями. Так само я працюю зі своїми друзями й партнерами з ГО МСМ, які спільно з галереєю The Naked Room, Мистецьким арсеналом і онлайн-виданням "Заборона" створили Український Мистецький Фонд Екстреної Допомоги, який допомагає митцям, дослідникам, кураторам, людям з культурної сфери жити й працювати за фахом.
Крім того, працюю в "інформаційних військах". І маю синдром недостатньої допомоги, тому щодня пишу знайомим і друзям про те, що готова допомагати, де є потреба. У мене самої є потреба працювати руками, бо коли тіло стомлюється, нервова система розпружується, тому написала усім знайомим, зайнятим у волонтерському секторі.
Три роки тому дизайнерка Марія Костельна відкрила у Львові Lviv Fashion School – Львівська Школа Моди, яку я хотіла побачити на власні очі. Побачила в нетрадиційний спосіб – у класах і кабінетах тепер плетуть сітки для ЗСУ, на восьмий рік російсько-української війни нарешті і я опанувала цю хендмейд-техніку. "Цю зелену двонитку купила для нової колекції, – каже Марія, розрізаючи відріз на вузькі смужки. – Нічого, купимо нову". Маша з Києва, яка вже домовилася про жовто-блакитну весільну сукню з Марією, Оля – директорка школи, Олеся – викладачка fashion-ілюстрації – опанували сіткоплетіння на найвищому рівні, я стажувалася. Але потрапила на найприємніше – закінчили 20-метрову сітку-замовлення для конкретного підрозділу ЗСУ.
А ще смішно вийшло: я приїхала до них із сумкою Kostelni, якій років 12 і зносу немає. Не спеціально, просто вона міцна і зручна, її і вибрала, виїжджаючи з Києва. Марія і її чоловік Руслан Костельний робили дуже круті шкіряні сумки, могли стати як Fendi чи Prada.
А ще вчора я згадувала допис Дзвенислави Новаківської про вміння приймати допомогу: Марія відкрила склад із залишками другої лінії свого бренду, тому ще й маю обновки: теплий кардиган – це функціонально, а спідниця вище від колін – то оптимістичне. "О, в тебе є ноги!", – сміється Марія, поки я міряю спідницю. А потім підвозить додому на машині, щоб встигнути до комендантської години, і віддає половину буханки домашнього хліба.
"Я-Галерея" у Львові працює понад два роки, але вперше я потрапила сюди лише під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Галерист, куратор, дизайнер, музикант Павло Гудімов написав у месенджері: "Ти у Львові? Приходь до нас, маємо тут штаб". Розкішна чотирикімнатна квартира зі старими кахляними печами в кожній кімнаті, дбайливо відреставровані двері й вікна, але від графіки чудового львівського художника й сценографа Євгена Лисика, розвішаної на стінах, очі постійно ковзають на ліжка й матраци під стінами і людей, які там лежать, – у галереї знайшли прихисток знайомі Павла. За великим столом весь час гарячий чай і нові люди. Розмова за столом перестрибує від війни до мистецтва і назад до війни, ми по черзі читаємо новини, дивимося виступи в Youtube, Павло показує мені новий кліп гурту "Рамштайн" що має вигляд концептуального відео, прив’язаного до нашої війни. Аня Гудімова приносить велику каструлю із запашним гречаним супом.
А я, поки інші переговорюються про потреби армії, евакуацію колекції, запитую дослідницю творчості прекрасного українського художника Олександра Мурашка Дарію Добріян про те, що давно мучило: звідки взявся в історії українського мистецтва поголос, що до смерті Мурашка причетний інший великий український художник Михайло Бойчук, якого я люблю й трохи досліджую. Дарія каже, що теж вважає цю інформацію недостовірною, вона взялася зі спогадів Миколи Прахова, а історики мистецтва повторюють її автоматично, переносячи з однієї статті до іншої. Справедливість має торжествувати – і в науці, і у війні.
Слава Богу, жодна людина серед сотень, з якими я говорю, ні на секунду не сумнівається, що Україна вистоїть і переможе у війні світла з мороком. А львівська "Я-галерея" вже відновила свою роботу…