Леся Литвинова, доброволиця, саперка, засновниця благодійного фонду "Свої", 46 років
Напрочуд вродлива жінка тримає на руках дитину. Дівчинка не спить — мовчки втискається в маму крихітним тільцем. Очі в обох — наче з фресок в Кирилівській церкві. Старша — Леся Литвинова, благодійниця, військова, мати п'ятьох дітей. Молодша — Соля, їй 2,5 роки. Коли почалася війна, мама ще годувала її грудьми.
У день нашої зустрічі до Києва з візитом завітав Джо Байден. Місто перекрите. Надворі сонячний морозний ранок. На Литвиновій — лише форма, жодного верхнього одягу. Навіть шарфа або шапки немає. На поясі — ніж, на руці — татуювання: червоно-чорний "вишитий" орнамент. Дивно визнавати, але все це Лесі пасує.
8-річна Варя під час нашої розмови грає в телефоні, проте не випускає маму з поля зору. 13-річний Віталик, який на час війни замінив батьків маленькій Солі, теж приїхав би, але травмував ногу на футболі. У них надто мало часу разом; Леся вирвалася з фронту на 23-й день народження доньки Поліни. Офіційна відпустка військових — лише 10 діб на рік. У невідкладних випадках доводиться домовлятися. Щоразу потім розлучатися з дітьми — мука. "Відриваєте від серця?" — "Відриваю із серцем". Дорослі доньки, 23-річна Поліна і 26-річна Анастасія, переживають розлуку важче за менших — вони вже цілком усвідомлюють, як ризикує мама.
24 лютого Леся зібрала молодших дітей і своїх батьків за містом, в будинку в Литвинівці — вважала, так безпечніше. Це рішення ледве не стало для них фатальним. Леся залишила своїх до вечора, щоб хоч якось налагодити процеси у власному благодійному фонді "Свої", — і виявилася відрізана від них на довгі два тижні: територію окупували. Весь цей час Леся намагалася не збожеволіти від хвилювання — і зберегти лактацію. Врешті рідні евакуювалися розбомбленим в Демидові мостом.
Востаннє Леся приклала Солю до грудей на київському вокзалі, коли в березні відправляла молодших в безпеку, в Луцьк. Її ж чекало повернення на фронт, куди вони з чоловіком записалися добровольцями вже 25 лютого.
Я намагаюся дослідити, як вона опинилася в цій точці свого життя: маючи п'ятьох дітей і надпотужний благодійний фонд, який потребує її присутності 24/7, Литвинова мінує та розміновує території, щоденно стикаючись із небезпекою. "Я ніколи в житті нічого не планувала, — каже вона. — Бралася до якоїсь справи, вона набувала нових сенсів і переростала в щось масштабне".
Для прикладу: фонд "Свої", який вона заснувала 2014-го, щоб допомагати постраждалим від російської агресії, за чотири роки надав матеріальну підтримку понад 35 000 внутрішньо переміщених осіб. Адресу "Своїх" на вулиці Фролівській у Києві знали всі: сюди звозили речі першої необхідності, медикаменти, іграшки. Леся ж організовувала решту: їжу, проживання, підтримку, медичне супроводження тощо.
З 2019-го фонд допомагає людям з невиліковними хворобами. Парадоксально — важка робота з паліативними хворими дає Литвиновій відчуття щастя. "Коли людину, яка пережила нестерпні муки, знеболюють, і вона знову відчуває щось, крім фізичного страждання, — це ні з чим не порівняти. Все, що я роблю, — це про життя", — каже вона.
Коли почалася пандемія, фонд Литвинової став єдиною надією для тисяч людей в Україні: "Свої" безкоштовно постачали людям кисневі концентратори, що підтримували дихання. Закуповувати їх допомагали всім світом; Леся не вилазила з боргів, проте їй і на думку не спало капітулювати.
Окрім всіх своїх здобутків, Литвинова ще й інфлюєнсерка: в її фейсбуку — понад 56 тисяч підписників. Як людина, що має потребу щоденно рефлексувати, вона пише; частіше — "в стіл": через специфіку служби не можна розповідати багатьох деталей. Крім того, каже, події, які наразі відбуваються, настільки величні та складні, що майже неможливо передати їх об'ємно — "це все одно що схематично намалювати Всесвіт". А інакше вона, за першою освітою режисерка-документалістка, яка працювала на телебаченні, — не згодна.
Її громадська діяльність почалася з часів Майдану. Тоді Литвинова була вагітна вчетверте — Варею. Возила дрова, прихищала поранених у себе вдома, відбивши їх у "беркутівців". Непросто далася їй і Соля: незадовго до вагітності вона перенесла операцію на хребті, і лікар не встиг поставити пластину. Їй загрожувала інвалідність. Проте Литвинова далі опікувалася справами Фонду, і лише останні два місяці провела в колісному кріслі.
Сьогодні Леся буденно каже, що знешкоджує "пеемки" (протитанкові міни. — Прим. ред.). Зізнається, що страх подолати неможливо, і цитує свого наставника, який учив поважати міни, а не боятися їх. Він казав: "Мінер — це професія насамперед творча. І лише потім — героїчна".
Разом з тим Литвинова живе з постійним почуттям провини. Її син, що так рано подорослішав, може часом тверезо і чітко сказати: "У тебе обов’язки не лише перед країною, а й перед нами". Вона відповідає чесно: "Якщо зараз усі батьки, яких чекають вдома, повернуться, то далі воювати доведеться дітям". Але обіцяє собі за пів року піти з військової служби.
"Війна не скінчиться цьогоріч, — каже вона. — Якщо ми будемо щомога старатися і багато працювати — всі разом — є шанс закінчити активну фазу за чотири роки". Тому найближчий час найкраще присвятити підготовці — тренуванням навичок стріляти та надавати медичну допомогу.
На вулиці їй тисне руку військовий. "Ми впізнаємо своїх, — каже Леся, — не за формою, а за виразом очей. Так ще з часів Майдану". Поки чекаємо таксі, Соля засинає на руках. Варі холодно, вона притуляється до мами поближче. Та пригортає доньку, цілує в очі. Добре, що вітер, — можна вдавати, що сльози від нього. Завтра Лесі знову на фронт.