Це страшні й водночас світлі книги, які дають надію. І нагадують: людяність – понад усе, а свобода – найвища цінність.
Австрійський психолог та психіатр Віктор Франкл написав цю книгу в 1946 на підставі власного досвіду: йому довелося пережити концтабори: Терезієнштадт, в 1942 р., під час Другої Світової війни. Попри екстремально трагічні обставини, що передували написанню, книга стала однією з найцитованіших психотерапевтичних книг в історії.
"Після того, як нам відкрився сенс страждань, ми перестали применшувати, прикрашати їх, тобто "витісняти" їх та приховувати від себе, наприклад, шляхом дешевого, нав’язливого оптимізму. Сенс страждання відкрився нам, воно стало завданням, покриви з нього було знято, і ми побачили, що страждання може стати моральною працею, подвигом у тому сенсі, який пролунав у вигуку Рільке: "Скільки треба ще перестраждати!" Рільке сказав тут "перестраждати", подібно до того, як кажуть: скільки справ треба ще переробити.
Так, нам довелося багато перетерпіти. Тому слід дивитися в обличчя стражданням, ризикуючи не витримати, ризикуючи не стримати сліз. Та й не треба було соромитися таких сліз – вони свідчили про те, що людина має найвищу мужність – мужність страждати. Втім, таке розуміння було в небагатьох, більшість зі зніяковілістю зізнавалися в тому, що "знов плакали". Один мій товариш на запитання, як йому вдалося позбутися голодних набряків, відповів: Я їх виплакав ..."
"Наші страждання засновані ще й на безнадійності. На постійній фізичній та психічній пригніченості. Начебто весь час переживаєш втрату когось близького. І начебто весь час тобі в обличчя плюють. І начебто все це відбувається одночасно".
Крістіна Живульська. "Я пережила Освенцим"
Крістіна Живульська (справжнє ім’я – Соня Ландау) народилася 1 вересня 1914 року у Лодзі. Закінчила єврейську гімназію, вивчала юриспруденцію у Варшаві. У вересні 1939 фашисти окупували Польщу, а за два роки Соня потрапила до гетто, звідки згодом втекла, щоб боротися в польському підпіллі. Проте в 1943 жінку заарештували й згодом доправили до концтабору Освенцим. Писати вона почала саме там. Її вірші ставали "вірусними" серед в’язнів та допомагали людям долати щоденні страхіття в концтаборі.
Крістіні вдається дотримуватися документального стилю у викладенні подій, і це лише додає книзі драматизму. Чесна, пряма мова викриває злочини нацистів. Один з яких (чи не найм’якший) – жорстоке поводження з в’язнями та примусове гоління голови.
"Переді мною сиділа Зося, зовсім гола, одна половина її голови вже була обрита, на другій волосся ще лежало хвилями. У руках молодої дівчини, що схилилася над нею, виблискувала машинка.
— Не дивись, — попросила Зося.
Незабаром прийшла моя черга, і волосся моє посипалося на плечі.
Зося стояла біля мене.
— А знаєш, тобі навіть дуже пасує, тільки ніс став удвічі довшим.
Ми намагалися жартувати, але виглядали справжніми потворами. І всі стали схожі одна на одну. Ніколи я не думала, що волосся надає стільки індивідуальності. Насилу можна було дізнатися знайомі обличчя. Коли я ввійшла до зали, мене зустріли сміхом. Я відчула себе скривдженою".
Книжка має щасливий фінал: авторка втекла з табору й вижила. Вона народила синів і згодом перебралася до них у Німеччину, де й померла у віці 78 років.
Рут Маєр, яка народилася у Відні, називають австрійською Анною Франк. Її батько мав докторський ступінь з філософії, обіймав високу посаду. З початком Голокосту мати й сестра Анни вирушили до Британії, щоб врятуватися від переслідувань нацистів, проте сама Рут вирішила їхати до Норвегії. Тоді їй ледве виповнилося 18. Трагедії життя не позбавили дівчину жаги до творчості: вона вчилася в художній школі, писала прозу та вірші, позувала скульптору, мріяла стати художницею, дружила з Ґунвор Гофмо, яка мала велике майбутнє в норвезькій поезії. Ось тільки в самої Рут майбутнього не було: в листопаді 1942 вона потрапила до Освенцима, а 1 грудня її стратили в газовій камері. До цього часу дівчина вела щоденник, який почала ще в підлітковому віці, у 12 років. Ґунвор намагалася видати записи подруги, проте їй це не вдалося. Тривалі роки, аж до 2007 року, вони чекали свого часу. Зрештою вони вийшли друком разом із записами, нарисами, листами, фото у 2007-му. Щоденники Рут занесені до програми ЮНЕСКО "Пам’ять миру", а три роки тому, у 2019, в Нью-Йорку відкрили виставку, присвячену Рут.
Ще один факт, який рве серце. Прем’єр-міністр Норвегії публічно вибачився за роль країни в депортації євреїв лише у 2014 році. На це пішло 72 роки.
"Я маю розказати" – це щоденник. Класичний щоденник дівчинки, якій ось-ось виповниться 14. Вона вестиме його впродовж наступних майже чотирьох років, поки триватиме війна. Початок війни, окупація, Литовське гетто. Смерть матері, сестри та брата в таборі смерті. Потім життя самої Марії в концтаборах Кайзервальд і Страсденгоф поблизу Риги, Латвія. Далі – переведення до табору смерті Штутгоф поблизу Гданська. Страшні картини геноциду та війни з вуст дитини, підлітка, сьогодні сприймаються знайомо – та від того особливо боляче. Ще один моторошний факт – свої записи дівчинка завчала напам’ять, як молитви або як свідчення. Відновити його з пам’яті їй вдалося в 1946 році. Книжку видали лише під час "хрущовської відлиги", в 1963 році, литовською мовою.