Як Vogue воював у Другій світовій війні

На одній із найвідоміших модних світлин часів Другої світової зображена жінка, яка стоїть перед завалами розбомбленої будівлі. Вона вдягнена в бездоганний костюм, капелюх і рукавички — її вбрання якнайкраще демонструє шик 1940-х років. Підписом до цього фото стали слова: "Мода незнищенна". Автор знімка — легендарний фотограф-сноб Сесіл Бітон, який проявив себе як проникливий репортер. Цим фото він зумів продемонструвати, що життя жінок триває, хоча й, безперечно, під гнітом обставин навколишнього світу.

Друга світова війна стала маркером змін у суспільному, технологічному, економічному, політичному й модному житті. Безпосередньо для Vogue ті жахливі воєнні часи стали своєрідним відкриттям — війна дала змогу зрозуміти, що видання має мету, яка виходить далеко за межі моди. І це сталося не лише тому, що до 1941 року одяг потрохи перетворювався на екзистенційну проблему індустрії, заснованої на жадібному бажанні нового та красивого.

У вересні 1940 року — того ж місяця, коли розпочався "Бліц", — головним редактором британського Vogue стала Одрі Візерс. Упродовж 57 ночей 35-річна Візерс жила у своєму новому офісі на Бонд-стріт, поки німецькі війська агресивно бомбили Лондон, а співробітники видання переміщувалися працювати до підвалу щоразу, коли лунала повітряна тривога. "Попри все, Vogue існує!" — писала Візерс і публікувала в журналі "кратер" на тротуарі під вікнами її офісу. Від самого початку свого редакторства Візерс була налаштована рішуче: Vogue триватиме і Vogue не лише формуватиме життя жінок, а й висвітлюватиме результати війни.

Варто зауважити, що це взагалі диво, що Vogue тоді продовжували друкувати. З 1940 року папір потрапляв під нормування, а логістичні можливості були вкрай обмежені. Гаррі Йоксалл, тодішній директор британського Vogue, звернувся до Міністерства інформації з проханням дозволити їм розповсюдження журналу. Британський уряд надав Vogue можливість заохочувати жінок бути корисними в тилу. Сталося це через те, що Міністерство фінансів та Міністерство інформації вважали журнали кращим каналом, ніж газети, для спілкування з жінками щодо того, на які жертви їм доведеться піти заради перемоги. Vogue вважали особливо важливим інструментом у цій комунікації, позаяк серед його читачів були впливові жінки, які встановлювали тенденції.

Жінка керує машиною в інженерній майстерні на консервному заводі в Англії під час Другої світової війни, 20 березня 1940 рокуЖінка керує машиною в інженерній майстерні на консервному заводі в Англії під час Другої світової війни, 20 березня 1940 року

Звісно, писати про хоч якусь моду на тлі такої трагедії та руйнування здавалося не надто доречним, але збереження привабливої зовнішності на внутрішньому фронті розглядалося як важливий акт непокори нацистам. Втім, невдовзі з'ясувалося, що Vogue відігравав не останню роль і в більш прикладних питаннях.

Поки нацистські сили маршували Європою, Одрі Візерс розпочала трансформацію сторінок Vogue, перетворивши їх на посібник про те, як підтримати справу союзників. Згідно з британським Міністерством інформації, Vogue почав випускати контент, який допомагав військовим зусиллям — до прикладу, писав про короткі зачіски, щоб переконати жінок, яких призначали працювати на фабриках, що короткі стрижки прийшли в моду, а не лише були необхідною умовою, щоб не зачепити довгі коси на заводському обладнанні. За підтримки та заохочення Vogue жінки працювали на фабриках з виготовлення зброї чи радіоприймачів; були волонтерами у Червоному Хресті, водіями лондонських карет швидкої допомоги; керували польовими кухнями.

Дві працівниці швейної справи здійснюють останню перевірку двох нових утилітарних суконь, виготовлених на фабриці одягу Berkers у Лондоні під час Другої світової війни 17 травня 1940 рокуДві працівниці швейної справи здійснюють останню перевірку двох нових утилітарних суконь, виготовлених на фабриці одягу Berkers у Лондоні під час Другої світової війни 17 травня 1940 року

Запровадження нормування одягу з 1941 року, здавалося, звільнило журнал. Бути модним вийшло з моди, і Vogue, підтримуваний урядом, виступив за мінімалістичний гардероб як міру високого класу. Позаяк "мати заможний вигляд було неправильно", Vogue розповідав про новий утилітарний стиль одягу, виготовлений за усіма встановленими обмеженнями воєнного часу. А що фабрики з пошиття одягу виготовляли переважно військову форму – жінок закликали берегти й лагодити старий одяг. Сама Візерс нескінченно переодягала одні й ті самі речі: її гардероб складався з трьох костюмів і кількох блузок для роботи, однієї вовняної сукні на вечір, а також штанів і джемпера.

Змінене ставлення до світу пронизало кожну сторінку Vogue. Читачів закликали бути практичнішими й улітку ходити босоніж, а взимку обходитися без панчіх; закликали й вирощувати та їсти незнайомі раніше продукти, як от баклажани, кабачки, щавель і гриби; давали поради, як боротися з наслідками війни на шкірі. "Міс Лілі Еренфельд працює з восьмої до восьмої п’ять днів на тиждень на заводі зброї, — пише в редакційній статті автор, перш ніж перерахувати косметичні рішення для проблем рук, які "цілий день покриваються жиром і брудом. — Вночі вона фарбує нігті білим йодом, щоб зміцнити їх…". У 1943 році Vogue запросив молодих архітекторів Ентоні та Сьюзен Кокс написати про відбудову післявоєнної Британії, адже потрібно було планувати майбутнє на благо всіх.

Лі МіллерЛі Міллер

Проте Одрі Візерс не обмежилася простим провадженням пропаганди. Вона хотіла, щоб її читачі дійсно зрозуміли війну. Ось тоді й з’явилася легендарна Лі Міллер — модель, яка стала військовим фотографом і репортеркою. Міллер була американкою, що дозволило їй отримати акредитацію через американську армію (британські війська не приймали жінок-фотографів). Одне з перших знімань Міллер для Vogue було з Сен-Мало на узбережжі Бретані, де вона опинилася у вирі битви, захопивши у кадр напади з використанням напалму — військова цензура не дозволила Vogue використати ці фото. Після "Дня Д" Міллер була у Франції, де зробила свої перші світлини з польового госпіталю в Нормандії.

В цілому Міллер тонко підмічала речі, які чоловік міг пропустити. Вона зображувала паризьких жінок у їхніх вбраннях років окупації; перукарні, де маленькі хлопчики запускали сушарки, шалено крутячи педалі на велосипедах; й водночас — капітуляцію німців біля зруйнованих мостів Луари. У Мюнхені вона потрапила в приватну квартиру Гітлера, після його втечі, і сфотографувалася в його ванні, поки її брудні армійські чоботи стояли на його світлому килимку.

Вона також писала для Vogue про масові вбивства жінок і дітей в окупованій Франції й надсилала просочені жахом зображення скелетних тіл з визволення концтабору Бухенвальд. Водночас Одрі Візерс мучилася ваганнями й намагалася зрозуміти, чи зможуть її втомлені війною читачі впоратися з цим. Хоча Міллер не часто фотографувала акти насильства, вона непохитно документувала їхні результати. Так, вона зняла бордель у концентраційному таборі Дахау. Коли Міллер надсилала ці зображення британському Vogue, вона написала: "Я благаю вас повірити, що це правда". Журнал опублікував деякі з її найжахливіших зображень — наприклад, насип мертвих тіл на всю сторінку — із коротким повідомленням: "Повірте".

На Західному фронті паралельно з британським Vogue існувало й французьке видання. Редактор Мішель де Брюнхофф евакуював свою команду, коли німці увійшли в Париж у 1940 році. Його співробітники різними маршрутами прямували до Бордо, сподіваючись дістатися прихистку в Лондоні чи Нью-Йорку. Німці, заздривши світовій перевазі Франції у сфері моди та предметів розкоші, планували перенести дизайн і виробництво паризької моди до Берліну та Відня, тому окупаційні війська обстрілювали ательє за їхні рекорди експортної торгівлі. Деякі кутюр'є, як-от Ельза Скіапареллі, стали вигнанцями; деякі, зокрема, Коко Шанель (яка співпрацювала з німцями), закрили свої Доми; невеликому осередку вдалося залишитися відкритим, щоб їхні працівники зберігали роботу. Та й моду в цілому француженки намагалися тримати на високому рівні.

Жінка розглядає одяг у вітрині модного магазину в Парижі, Франція, після його звільнення від німецької окупації під час Другої світової війни 12 вересня 1944 рокуЖінка розглядає одяг у вітрині модного магазину в Парижі, Франція, після його звільнення від німецької окупації під час Другої світової війни 12 вересня 1944 року

Француженкам було важко пояснити про організоване нормування одягу у Британії та стандартизований утилітарний дизайн, позаяк вони діяли зовсім інакше — одягалися та зачісувалися якомога помпезніше, щоб висміяти та порушити німецькі обмеження. Ще важче було пояснити англійцям, що така легковажність була предметом гордості Франції. Проте кожен боровся з ворогом своїми методами та на своїх фронтах. Де Брунхофф відчував, що "не існує почесного способу публікації без компромісу та співпраці", тому, попри тиск Німеччини, який залишив журнал ізольованим і зубоженим, французький Vogue залишився закритим майже на весь час війни. Союзники настільки цінували французький Vogue як символ національної ідентичності, що нагородили його спеціальним папером, щоб він міг знову вийти друком в лютому 1945 року.

До моменту перемир'я 2 вересня 1945 року Vogue допоміг виховати покоління незалежних жінок. На обкладинці жовтневого випуску британського видання 1945 року, присвяченого "миру та відбудові", з’явилося блакитне небо. Відтоді Vogue ніколи не складав зброї, особливо, коли йшлося про права та можливості жінок, яким вдалося виштовхнути патріархальні настрої в часи Другої світової війни.

Не следуй за модой — ощущай её

Подписаться

Еще в разделе

Популярное на VOGUE

Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.