Леся Литвинова, доброволиця, саперка, засновниця благодійного фонду "Свої", демобілізувалась із ЗСУ через поранення та знову опікується справами Фонду.
Щоб поговорити з Литвиновою, я їду на Велику Кільцеву. Був би офіс Лесиного БФ "Свої" десь в іншому місті — поїхала б теж. Це магія її особистості — ця жінка випромінює таку силу і спокій, що неможливо набутися поруч, — цей ефект чудово знайомий всьому її оточенню, підопічним, побратимам тощо.
"Свої" знаходяться в підвалі старого гуртожитку — після 24 лютого 2022 він слугував бомбосховищем для всіх мешканців. У вбиральні є душ і зубні щітки. "Це Максима, — буденно пояснює 24-річна Поліна, одна зі старших Лесиних дочок, найвідданіша волонтерка "Своїх". — Він з Чернігівщини, працював у Фонді, пішов на війну. Загинув. Урна з його прахом стоїть у нас в сейфі".
В день інтерв'ю Київ зранку обстрілюють, тому Леся приїздить не на 8:00, як зазвичай, а ближче до десятої: Варю і Віталіка, середніх дітей, треба безпечно доправити до школи. Її вже чекають — якийсь чоловік привіз концентратор, стійку для крапельниць, що "Свої" видали йому раніше. Це звична практика Фонду — він безкоштовно допомагає обладнанням для догляду за важкими хворими. Спочатку це були паліативні пацієнти; з початком пандемії додались ковідні. Зараз Фонд опікується ще й пораненими. "Держава покриває багато чого, — каже Леся, — але велика проблема — титанові пластини, наявність яких ніколи неможливо передбачити. Поранення і травми завжди різні: сьогодні потрібні великі "латки" на голову, а завтра — крихітні рідкісні з'єднання для суглобів. В непередбачуваній кількості".
Окрім Поліни, з Лесею — 3,5-річна Соля, яка торік причарувала всю команду Vogue. У Солі в руці — Happy Meal з Макдональдса — Леся каже, у них особливий день, зарплата. Єдине джерело існування фонду — приватні пожертви (які здебільшого генерують Лесині пости в фейсбуку). Держава дозволяє залишати 20% донатів на операційні витрати — оренду, зарплати працівників тощо. Литвинова вважає, що кожна копійка має йти на потреби підопічних, тому зарплати мініатюрні, назвемо це так. Коли їй знадобилася операція через проблеми зі спиною, після яких вона могла залишитися прикутою до колісного крісла, титанові пластини їй купували друзі — фінансувати їх із Фонду за законом вважалось би корупційним діянням.
У невеликих підвальних кімнатах — контрольований хаос, як в епіцентрі сніжного шару. Дзвінки, візитери, співробітники. Букети квітів, книги, крісло з іграшкою — на ньому спить Соля. Вона ходить з мамою на роботу — після довгої розлуки не бажає розлучатися ані на хвилину. Солі 3,5, і вона вже настільки розслаблена, що може сидіти за пару метрів від мами, не намагаючись втиснутися в неї, як торік. Рівно рік тому ми зустрічалися з Лесею в Києві. Вихопили її, коли вона приїхала з фронту в Київ на день народження Поліни. Тоді казала, що обіцяє дітям мобілізуватися максимум за пів року. Чи дотрималась би вона своєї обіцянки, якби не поранення, яке трапилось у травні 2023-го під Бахмутом? Питання риторичне.
Лесі не надто затишно в "цивільному" житті. "Де моя зона комфорту? — Вдома, з дітьми", — говорить вона. Не вилазить з пікселя; не носить верхнього одягу — каже, форма тепла. Втім, зі сміхом коментує Поліна, у Лесі вже були спроби приміряти сукню — "щоправда, з-під низу було видно камуфляжні штани".
Діти змогли пробачити їй найбільшу драму свого життя — те, що страшні дні, тижні, місяці після початку повномасштабного вторгнення їм довелося бути без мами, бути за старших. Поліна розривалась між маленькою Солею, яка сонна плакала вночі, та бабусею, у якої на фоні стресу постійно траплялись гіпертонічні кризи. Віталік, який подорослішав в один день, отримав звичку брати відповідальність на себе. Коли Лесі знадобилася складна операція на спині і було зрозуміло, що її чекає місяць у ліжку, 15-річний Віталік сказав: "Я в школі домовився, що цей час вчитимусь і здаватиму все дистанційно".
Чоловік зміг побути поруч лише тиждень — ледве відновившись після поранення, він знов повернувся на службу. Їх обох поранило торік в 20-х числах травня. Тоді Леся, заходячи на позиції (в одній групі з нею був письменник, доброволець Артем Чех), взяла з собою все саперне обладнання, але каже, що краще б взяла більше такмеду. Потреба в ньому була такою, що турнікети знімали з загиблих.
Ворог атакував – "танчики, арта, ПТУРи (протитанкові керовані ракети. — Прим. ред.), дрони". Вони дивом вибрались живі. "І гадки не маю, скільки контузій за цей день ми отримали".
В лікарні, куди її доправили, вона ділила палату ще з сімома цивільними жінками. Каже, що поруч з військовими знаходитися легше. Цивільні могли без жодної рефлексії питати: "А правда, що вам платять по 100 тисяч?" Сьогодні вона носить шеврон з написом "Ви мене туди не посилали".
Їй досі сняться "прильоти". Сняться поранені, яким не можна було допомогти. І вона знову і знову прокручує це в голові, думаючи: "А якби за хвилину до прильоту відправити його по каву чи ще кудись... А якби він сидів в іншій позі… А якби був трошечки лівіше чи трошечки правіше…".
"Бісить, що ти можеш бути достобіса навченим рексом, а тобі прилітає якийсь уламочок, і нічого з цим зробити неможливо, — гірко каже Леся. І миттєво додає: — Але треба до мінімуму заводити всі ризики. Тобто контролювати те, що контролюється хоч якось, і вчитися надавати медичну допомогу". Вона, яка постійно вчилася саперній справі, каже, що в її службі вирішальну роль зіграла медицина. Вона пройшла курс бойового медика і, поки був час до ротації, до автоматизму відпрацьовувала нові навички, навчала побратимів. Каже, це багато разів потім рятувало і її, і бійців, і тих, кому вона надавала допомогу.
Вона спокійно говорить про свій ПТСР, психіатра і призначені ліки, обіцяє собі ходити до психотерапевта, але часу на це все ще немає. Їй важко знаходитися в натовпі та серед людей, Конвертувати свою медійність в те, щоб полегшити роботу Фонду, їй складно — саме через це. Навіть в магазин вона намагається виходити, коли там нікого немає.
Вибити її з колії здатні цілком, здавалось би, буденні речі. Вона згадує, як опинилась в метро — і зрозуміла, що не знає, як ним користуватися: жетонів більше немає. І вона, досвідчена саперка, ветеранка війни, стояла розгублена, не маючи гадки, що робити, допоки якась жіночка не провела її, "пікнувши" власну карту. "Це вже потім я подумала, що у мене в кишені — посвідчення УБД, за яким в метро можна пройти безкоштовно", — каже Леся.
Вона більше не вміє паркуватися в центрі: "Востаннє, коли я тут була на машині, всім заправляли паркувальники". Втім, діти встановили їй додаток "Київ цифровий" — і цей рівень теж було подолано.
Її найбільше дратує в цивільному житті те, що не всі усвідомили ризики і ступінь загрози: "Те, що ми маємо змогу прокидатися вранці, — це справжнє диво". Вона радить кожну вільну хвилину приділяти навчанню: вчитися управляти дроном, стріляти, надавати медичну допомогу. Все це зможе врятувати життя. "Хтось може думати, що в разі перемоги росії можна буде здатися на милість переможця. Але правда в тому, що жодної милості не буде. Будуть криваві репресії, тюрми, страти та заслання".
Вона живе на каві, кефірі та електронних сигаретах. Каже, що з війною переоцінила безліч речей. "Я завжди була шалено ревнивою, — каже Леся. — Зараз мені не важливо, буде мій чоловік зі мною чи з кимось іншим. Головне, щоб людина, яку я кохаю, була жива".
Поліна йде в магазин, щоб купити мамі її кефір, Соля моститься поближче, щоб дивитися мультики та бути поруч, телефон та месенджер розриваються. Життя несеться далі. Литвинова потрібна всім.
Реквізити Фонду "Свої":
Отримувач: БО "БФ "СВОЇ"
Код ЄДРПОУ: 39293651
BAN: UA883052990000026004015002735 в АТ КБ "ПРИВАТБАНК"
Для допомоги пораненим:
Картка Visa: 4246001030029122
Картка MasterCard: 5169330530364303
https://send.monobank.ua/jar/AeRQaCwEt2
