Катерина Осадча і українські зірки зробили різдвяне диво для тих, хто подарував дітям сімʼю. Історії трьох родин розповідає VOGUE UA
"Ми популяризуємо сімейні форми виховання, — каже Катерина Осадча, телеведуча, інфлюенсерка та філантропка. — Щоб люди, які хоча б раз у житті замислювалися взяти дитину в родину, все ж таки це зробили — попри упередження, страхи чи стереотипи".
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Катерина Осадча разом із волонтерами створила телеграм-канал "Пошук зниклих". "У процесі роботи стало очевидно, що багато людей хочуть прийняти знайдених дітей у родини, але майже ніхто не розуміє, як це зробити", — згадує вона.
Так у Фундації Катерини Осадчої народилася ідея розповісти про сімейні форми виховання широкому колу людей. Разом із UNICEF зняли мінісеріал "Родина для кожної дитини" — про усиновлення, опіку, прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу.
Також створили фотовиставку "Поговори зі мною", для якої фотографка Василіна Врублєвська зробила портрети молодих людей, які частину життя провели в інтернатах, але згодом знайшли турботливі родини. Записали й інтерв’ю, в яких вони розповідають, як змінилося їхнє життя, коли в ньому з’явився надійний дорослий.
Катерина мріє про Україну без інтернатів — країну, де кожна дитина зростає в родині й має дім, свята, власні речі та відчуття безпеки.
У п’яти містах України — від Одеси до Мукачева — відбулися великі заходи для родин. Згодом Фундація започаткувала там "майстерні турботи" — простори психологічної та організаційної підтримки для батьків, які виховують багато дітей і не повинні залишатися з цим наодинці. Також команда активно допомагає підліткам із цих родин визначитися з моделлю майбутнього життя.
"Минулого року в нас на ВДНГ була велика профорієнтаційна зона з VR, інтерактивним тестуванням, реальними зустрічами з HR-менеджерами компаній тощо. За три дні через неї пройшло чотири тисячі підлітків", — розповідає Катерина Осадча.
Перед Різдвом Катерина вирішила зібрати родини в Києві та відсвяткувати разом. Ось історії трьох із них.
Мама: Олена Фурдь, 31, Мукачево, Закарпатська обл., 3 дітей під опікою
Діана – 12. Софія – 10. Аделіна – 6 років
Мама народила мою старшу сестру у 18 років, тож я теж завжди хотіла бути молодою мамою: красивою, активною, на одній хвилі зі своїми дітьми. Так усе й сталося: старшій доньці — 12, мені — 31, тож теоретично я могла народити її в 19. Дітям легко зі мною спілкуватися й бути на одній хвилі.
У родині (я маю ще двох сестер) з дитинства я чула від батька розповіді про Першу та Другу світові війни, коли чужих дітей ростили поруч зі своїми — такі випадки були й серед наших далеких родичів. Коли ми з сестрами подорослішали, батьки теж думали про створення прийомної сім’ї, але це залишилося на рівні розмов. Коли я дізналася, що одинока людина теж може взяти дітей під опіку, одразу наважилася.
Іноді люди думають, що я марила материнством, але не могла народити з тих чи інших причин. Утім, я не та жінка, яка бачить сенс усього життя лише в дітях. Моя мотивація — зробити щось справді важливе, допомогти тим, хто цього потребує.
Коли я міркувала про прийомних дітей, свідомо не хотіла малюка, щоб не відмовлятися від звичного ритму життя. Я багато працюю: основна робота — в лікарні, менеджерка з адміністративної діяльності. Також працюю SMM-менеджеркою в комплексі відпочинку "Термальні води Косино", у благодійному фонді "Рідні". Проводжу тренінги для підлітків і молоді. Останнім часом активно розвиваю власний блог.
Тож я взяла дітей під опіку у 29 років, і тоді наймолодшій, Аделінці, було чотири. Вона ходила в садочок, старші дівчата — до школи. З часом усе ж довелося змінити графік: на основній роботі я тепер працюю лише до обіду, адже в дівчат багато додаткових занять — творчість, англійська, спорт. Моє завдання — допомогти їм, скерувати, підтримати, дати все необхідне й підготувати до дорослого життя.
Для дітей я не старша сестра й тим більше не подруга: я мама — надійний дорослий, який навчає, підтримує та опікується. Діти почали називати мене мамою з перших днів, ще тоді, коли були в дитячому будинку.
Допоки не було вирішено всі питання з документами, я не зізнавалася дітям про намір забрати їх додому. Вони думали, що я їхня нова вихователька або волонтерка. Коли все було готово, я нарешті спитала у старшої, Діани, чи не проти вона, якщо ми станемо родиною. Вона зраділа й розгубилася одночасно: "Ні, проти", — була її відповідь. До цього я не була готова, але перепитала: "То ти не хочеш?" — "Ні, хочу, хочу!" — вигукнула вона. Відтоді вони щодня чекали, коли ми всі разом житимемо вдома.
Я живу окремо від батьків, і для мене було дуже важливо не перекладати свою відповідальність на когось іншого. Це було моє рішення: я ні з ким не радилася, просто пройшла курси, зібрала всі необхідні документи. Батько, колишній військовий, дуже зрадів: "Клас, супер, бери більше дітей!" Мама ж, яка переважно нас виховувала (бо батька часто не бувало вдома), просила добре подумати. "Ма, все нормально", — відповідала я. Тож діти — цілком моя відповідальність. Звісно, інколи я прошу батьків допомогти, щоб встигнути щось по роботі, — вони не відмовляють. Щонеділі ми з дівчатами ходимо до них у гості, і всі дуже люблять одне одного.
З фондом Катерини Осадчої ми познайомилися влітку цього року, коли в нашому невеликому місті на Закарпатті влаштували свято для великих прийомних родин та людей, які замислюються над подібними формами виховання дітей.
Родинам потрібна підтримка — зокрема й психологічна. Я дуже стараюся, щоб дівчата мали все необхідне, але вдячна за будь-яку допомогу — від побутової хімії до канцтоварів. Єдине, чого не вистачає, — додаткових занять для дівчат. У середньої дівчинки, Софії, є певний комплекс синдромів, інклюзія третього рівня. Зовні це майже непомітно, але сильно відбивається на навчанні. Ми ходимо на заняття до психолога та нейропсихолога, плануємо звернутися до психіатра. Я дуже хочу знайти фахівця, який мав би підхід саме до таких дітей — не просто репетитора або викладача, а людину з відповідною підготовкою.
Взяття дітей під опіку відрізняється від класичного усиновлення. При усиновленні дитина втрачає будь-які пільги від держави. Прийомна сім’я — те, що створила я, — це форма, коли додому беруть до п’яти дітей. Тоді за ними зберігається статус дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, і пільги: від шкільних до вступу до вишів, а також фінансова допомога від держави.
Ще одна форма — велика прийомна родина або дитячий будинок сімейного типу, де на вихованні перебувають від п’яти до десяти дітей. За ними також зберігаються всі ці пільги.
Патронатна родина — це родина, яка бере дітей на тимчасове виховання, поки їхні біологічні батьки долають складні обставини або дітям шукають нову турботливу сім’ю. Її завдання — тимчасовий догляд і підтримка дитини з подальшим поверненням у біологічну родину або передачею прийомним батькам чи усиновлювачам. Також існує наставництво.
Якщо спрощувати, я допомагаю державі виховувати цих дітей як мама-вихователька — не в інтернаті, а в сімейному оточенні. Чи означає це, що в будь-який момент біологічні батьки можуть заявити про свої права на дитину і вилучити її з-під опіки? Усе не так просто. Це проблемне питання, адже багато дітей в інтернатах офіційно мають тата й маму, не позбавлених батьківських прав, але живуть у закладах. Таких дітей не можна всиновити й забрати з інтернату.
Якщо ж батьків позбавили батьківських прав, дитина може потрапити в іншу родину. Відновити ці права складно.
У моїх дітей різні батьки, а біологічна мама — одна, і вона живе в нашому місті. Це був, мабуть, мій найбільший страх — що в неї можуть прокинутися материнські почуття. Ми зустрічалися; вона сказала, що дуже любить своїх дітей і хоче їм щастя. Я вдячна їй за те, що вона їх народила і що вони є. Просто я можу дати їм те життя, на яке заслуговує кожна дитина.
Народити дитину я теж, мабуть, хотіла б, але для цього потрібен хороший, надійний партнер. Тож якщо на те буде Божа воля, я не проти мати біологічних дітей — у мене немає табу й упереджень, я можу бути мамою за станом здоров’я.
Дитячі будинки переповнені. У них багато дітей, які потребують родини й чекають на своїх тата і маму. Людям, які хоча б раз у житті задумувалися над опікою, я б радила вивчити це питання і подумати про дітей, які чекають, що колись хтось по них прийде, подарує сім’ю, тепло, підтримку і надію на краще життя. Жодна дитина у світі не була готова до того, що опиниться в дитячому будинку. І якщо є хоча б маленьке бажання допомогти цим дітям, варто це зробити.
Родина Гаврилюків, Сторожинець, Чернівецька обл., 15 дітей: 7 рідних і 8 прийомних
Мама: Катерина Гаврилюк, 52, Андрій Гаврилюк, 54,
Власні діти: Ольга, 31, лікарка, Юрій, 29, архітектор, захисник, Владислав, 26, інженер-програміст, працює у сфері яхтобудування, Олексій, 24, архітектор, Іван, 17, навчається на будівельника, Кирило, 15, навчається на архітектурному напрямі, Серафім, 11, п’ятикласник. Прийомні діти: Георгій, 15, навчається у 7 класі, Андріана, 14, Сашко, 12, спортивний, цікавиться військовою кар’єрою, Вася, 11, любить працювати в господарстві, Ілля, 9, Яна, 9, мріє бути співачкою, Ніна, 8, Серафім, 6
У 90-х ми з Андрієм познайомилися в сільському клубі, а за два роки одружилися. Перша дитина народилася рівно через дев’ять місяців. Про велику родину ми тоді точно не мріяли — життя просто йшло, і ми йшли разом із ним. Усе це — велика праця й шалене кохання. У нас семеро власних дітей: одна донька і шість синів. Донька навчалася в медичному, хлопці — архітектори, будівельники, інженери. Я часто кажу: це не я крута — це діти в мене круті.
У селі немає "я не хочу" або "я не вмію". У нас кожен при ділі: хто корову заганяє, хто виганяє, хто годує, хто косить, хто працює на городі. Навіть найменший — з нами, бо таке життя, і воно тримає родину вкупі. Нас зараз живе разом тринадцятеро, і є важливе правило — тільки одне: мамі перечити не можна (це стосується й тата).
Прийомні діти з’явилися в нашому житті шість з половиною років тому, коли четверо старших уже були дорослими й мали власне життя. І я чесно скажу: це рішення дозріло в мені через дуже важкий період. Наш син Олекусі у сімнадцять років тяжко захворів: одного дня він не зміг підвестися з ліжка. У нього так боліли ноги, що допомагало лише сильне знеболення. Ми носили його по лікарнях на плечах, а у відповідь чули різне — і страшне, і несправедливе. На третьому тижні його хвороби я пішла до церкви й проплакала цілу службу. Пообіцяла зробити все, щоб він знову зміг ходити. Не знала, кому й що обіцяю, але трималася за цю обіцянку, як за нитку.
Коли синові стало легше, мені почали снитися дві дівчинки — немов я вела їх за руки. Я пішла до служби опіки й сказала: хочу взяти під опіку двох дівчаток. "Дві дівчинки є, — відповіли мені, — але з ними ще два хлопчики, братики". Я зрозуміла: ми не будемо розлучати дітей. Так у нашому домі з’явилися перші четверо прийомних. Тато спочатку опирався, не хотів, але вийшло так, що діти до нього приліпилися, а він — до них. Я звикала важче — і вчилася їх любити.
За два роки мені почала снитися дівчинка: вона трималася за залізні прути ґрат і дивилася просто мені в очі. Невдовзі мені знову подзвонили зі служби: "Є діти. Можна взяти двох, а двох залишити". Я лише спитала: "Скільки їм років?" — п’ять, чотири, три й рік і сім місяців. Я розплакалася й подзвонила старшим дітям. І вони сказали те, що я й сама в душі знала: "Мам, якщо береш — бери всіх. Дітей не ділять".
Так у нас з’явилися ще четверо. І коли я зайшла до дитячого будинку, побачила ту саму дівчинку, яку колись бачила уві сні.
Тепер у нас п’ятнадцятеро дітей — семеро власних і восьмеро прийомних. Підлітків багато, клопоту теж, але діти розумні й наполегливо вчаться. Ми живемо в приватному будинку, маємо дві корови, двох собак і трьох котів. У нас буває тісно, буває шумно, але ніколи не порожньо. Я люблю їх — без зайвих ніжностей і "сюсі-пусі". Я хочу дати їм освіту, любов і вміння триматися на ногах. Бо доросле життя складне. До нього треба готуватися.
І ще одне. Ми відкриті до людей. У нас жив воїн, звільнений з полону; ми їздимо до хлопців у госпіталі, підтримуємо тих, хто повертається. Робимо все, що можемо: годуємо, підвозимо, ремонтуємо, говоримо. Усе — щоб людина відчула: вона повернулася не в порожнечу. Це і є наша сім’я. Не ідеальна, не тиха — але така, де дітей не поділяють і де для кожного знаходиться місце.
Надія Помогаєва, Харків, дитячий будинок сімейного типу, 10 дітей
Надія: Славік, 19, Ваня, 17, Діма 16, Данііл, 9. Віка, 10, Віка, 7, Саша, 9, Саша, 6 років, Настя, 7 років.
Я сьогодні така щаслива — нас із лікарні виписали з Сашею. Їй зробили операцію. І в такі моменти особливо розумієш, наскільки мало потрібно для щастя: щоб дитина була спокійна, поїла, поспала — і щоб мама теж могла перевести подих. Я завжди кажу: щастя іноді дуже просте. Коли дитина здорова, і тобі вже добре.
Коли мене питають, як я стала мамою для дітей, які потребували родини, я не люблю робити з цього пафос. У мене є відчуття, що я була до цього психологічно готова ще через власну сімейну історію. Мою бабусю Наташу колись, у часи Союзу, розкулачили: діда забрали на Соловки, прабабуся залишилася з купою дітей і віддала мою бабусю "в услужіння", аби та не померла з голоду. Там до неї ставилися жорстоко, але згодом одна сусідка відвела її до інших людей — і вже там бабуся отримала шанс: навчання, роботу, інше життя. Я не знаю, як це правильно назвати, але в мені це жило як розуміння: чужа дитина може стати своєю, якщо дати їй безпеку й людяне ставлення.
А почалося все дуже буденно. У 2006 році я народила Славіка, у 2008 — Ваню. Ми часто лежали в лікарнях, і там поруч були "соціальні ліжечка" — діти, яких забрали з родин, від яких відмовилися, діти без мами. Я тоді ще не знала жодних термінів і не будувала планів — просто бачила це і не могла пройти повз. У мене так улаштовано: жалості багато, і серце не дозволяє зробити вигляд, що "це не моє".
Ще раніше, у 90-х, я бачила приклад великої прийомної родини в нашому районі: жінка брала дітей з інтернату і вирощувала їх, не боялася. Я не спілкувалася з нею близько, але сам факт, що таке можливо, мене не лякав. У голові було просте уявлення: держава дає кошти на дитину — я зберу, дам освіту, забезпечу, а дитина стане рідною в душі. Це не була мрія — це була думка, яка просто жила десь поруч.
У 2020 році я побачила у фейсбуці допис від Центру соціальних служб Куп’янського району — шукали патронатну родину. Я подзвонила, зібрала документи, приїхала. Але патронат у нас не склався: чоловік тоді служив, мама перенесла другий інсульт і вже не могла допомагати. Я зрозуміла, що мені ближча прийомна сім’я, а не "перевалочний пункт", де діти приходять і йдуть. Мені було важливо дати дітям дім. Так у нашому житті з’явився Андрій.
Перша зустріч із дев’ятирічним Андрієм була, як у всіх: папірець, знайомство, ще один папірець. Він дуже швидко почав називати мене мамою. Я тоді подумала: "відчув". Чесно кажучи, я була в "рожевих окулярах": здавалося, що зараз поцілую — і ми станемо рідними. Але довелося звикати й притиратися. Андрію скоро чотирнадцять, він уже високий, із характером. Але він мені рідний. І головне, що я зрозуміла: прийомне батьківство — це не красива картинка, а щоденна робота, у якій ти змінюєшся разом із дитиною. Не дитина "вписується" у твою мрію — ти вчишся любити реальну людину з її болем, досвідом і звичками виживання.
Було й важке. У нього були проблеми зі здоров’ям, довелося лікувати. Дитині було простіше вкрасти їжу, ніж попросити, бо всередині сидів голод — не лише фізичний, а й психологічний. І тоді ти розумієш: вони добирають те, чого їм не додали роками. Добирають дивно, незручно, інколи боляче для всіх.
Зараз у нас десятеро дітей. Старшому — дев’ятнадцять, молодшому — сім. Восьмеро — "народжені серцем". У нас дві Саші — "велика" і "мала". Є Діма, Андрюша, Даня, Віка, Настя — і кожен прийшов зі своєю історією. Я не романтизую — просто знаю: їм потрібно в рази більше любові й уваги, ніж кровним дітям. Колись мені це сказала працівниця служби, а я тоді не зрозуміла. Тепер розумію. Іноді це дуже просто: обійми, поцілунки, "я з тобою", побут. А іноді — щоденне відновлення з нуля того, що в інших дітей "само складається".
У побуті я роблю всіх рівними: у кожного є обов’язки. А ще вчу дітей працювати головою: ми домовляємося про винагороду за навчання і зусилля, щоб вони відчули смак результату. Мені важливо, щоб вони розуміли: ти не просто живеш — ти щось будуєш у собі. Фінансова грамотність, відповідальність, звичка старатися. Я не дозволяю лінуватися, але завжди пояснюю: "я тебе люблю — тому й вимагаю".
Ми пережили окупацію. У якийсь момент я зрозуміла, що дітей потрібно вивозити. Я пішла туди, де були діти, яких нікому було забрати: Дімі було дванадцять, Саші — шість, Віці — чотири. Я запропонувала вивезти їх — Діма погодився. Ми написали якусь розписку, сфотографували паспорт; навколо стріляли, світла не було, зв’язку не було. І так вони опинилися зі мною. Згодом служба ініціювала позбавлення мами батьківських прав, у суді вона дала згоду — і ці діти залишилися в нашій родині.
Я не з тих, хто налаштовує дітей проти біологічних батьків. Я пояснюю просте: інколи мама не могла дати турботу не тому, що не любила, а тому, що сама була зламаною й "недолюбленою". Це не виправдання, але це контекст. Моє завдання — не судити, а виростити щасливу людину, яка згодом сама вирішить, як і з ким будувати стосунки.
Я дуже вірю, що дітям потрібна родина. Інтернатна система калічить — не лише побутом, а й тим, що там мало чоловіків, мало татової фігури, мало стабільної прив’язаності. Любов лікує присутністю: обіймами, поцілунками, звичним "ти вдома". Але я так само розумію: родинам потрібна підтримка — матеріальна, психологічна, системна. І особливо тим, хто бере дітей з інвалідністю. Бо ці діти найбільш незахищені, і їм теж потрібні мама й тато, які не злякаються.
І ще одне: заклади, які залишаються, мають бути відкритими й під контролем. Не "закриті стіни", де ніхто не бачить, що відбувається. Бо дитина — не статистика, а доля. І коли я думаю про все, що пережили мої діти до нас, я ще більше переконуюся: найбільше диво для дитини — не подарунок. Найбільше диво — щоб її забрали додому.
Як пройшло свято
Понад пів сотні родин, які подарували дітям батьківське тепло, зібралися на наймасштабнішу різдвяну вечерю в Україні: 100 ялинок, 2 кілометри вогників, понад 400 вишиванок у подарунок дітям. За 150-метровим святковим столом зібралися майже 500 учасників — опікунів, піклувальників та прийомні родини із Закарпаття, Одещини, Хмельниччини, Київщини, Миколаївщини та інших областей. Там Фундація Катерини Осадчої спільно з партнерами системно працює над розвитком сімейних форм виховання, підтримує родини, які вже прийняли дітей у сім’ю або лише готуються зробити цей крок.
Захід мав на меті підтримати прийомні родини та привернути увагу суспільства до сімейних форм виховання і до того, що кожна дитина потребує родини, любові та тепла. Його організували Фундація Катерини Осадчої за сприяння Міністерства соціальної політики України, Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) та Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.
Подія пройшла за підтримки генеральних партнерів: "2К", "Ukravit", "ACME", "Япіко". Партнерами стали: "Мафія", корпоративні обіди "Разом", "Metro", ТОВ "Аргопласт", "4В", "ВДНГ", павільйон "Кит", "Укрзалізниця". Генеральний медіапартнер — телеканал "1+1 Україна".
Фото: Анна Дворянець
