Історикиня мистецтва Оксана Семенік — про власну історію Чорнобиля, що триває
26 квітня увесь світ вшановує пам'ять про одну з найбільш катастроф в історії людства — аварію на Чорнобильській АЕС, що сталася рівно 40 років тому. У цей день власною історією, пов'язаною з Чорнобильською трагедією, ділиться постійна авторка Vogue Ukraine Оксана Семенік — історикиня мистецтва, дослідниця українського мистецтва ХХ століття та Чорнобильської катастрофи, співкураторка виставки "Чорнобиль. Обʼєкт укриття", що 24 квітня відкрилась в Українському домі.
Для мене аварія на ЧАЕС — це історія, з якою я народилася. Мій батько походить з села Новосілки Київської області, що за річкою Уж, в кількох кілометрах від Чорнобиля. Після трагедії воно потрапило в Зону відчуження, і його родину відселили в селище Здвижівка на Київщині, звідки родом моя мама. Там вони і познайомилися, а в 1997 році народилась я.
У віці, коли я ще себе не памʼятаю, ми вже їздили в "чорнобильську" лікарню (Національний центр радіаційної медицини у Києві), де ми з сестрою проходили повний медичний огляд. Там, зокрема, нам заміряли рівень цезію-137 в організмі. Це було настільки нормальним для мене, що я дивуюся, коли дізнаюся, що в людей немає цезію в організмі. Для мене знання про аварію на ЧАЕС – це так само нормально, як усвідомлювати, що після літа настає осінь.
Про те, що сталося на ЧАЕС, чи що значить радіація, чи чому нас перевіряють в лікарнях, чи чому ми "діти Чорнобиля", ми в родині не говорили. Я тільки згодом, уже в середній школі, напевно, зрозуміла, що це щось особливе. Бо коли в селі, звідки моя родина, де жила моя бабуся, одна половина "з Чорнобиля", а інша – з "старого села", то нікому це дивним не здається.
З тими, хто постраждав, теж ніхто нормально не говорив 1986 року: що саме сталося на ЧАЕС, як діє радіація, наскільки забрудненою є земля. Часто ці наративи змінювалися від крайності до крайності: можна було почути, що дарма відселили людей, дивіться, там же самосели якось живуть. Багато хто дізнався, що сталося насправді тільки після серіалу HBO 2019 року, як би це парадоксально не звучало, бо серіал зміг легко пояснити, що насправді сталося з реактором. Хоча я його не дуже люблю, там багато гіперболізації – його не можна сприймати, як документалістику. Тому з усіма причинами і історією, я розбираюся й досі. Символічно, що моя прабабуся ніколи не хотіла згадувати і розповідати про Голодомор та Другу світову війну, моя бабуся та мама не дуже хоче розповідати про Чорнобиль, а я вже розумію, що не захочу розповідати своїм дітям про російсько-українську війну.
Я вперше потрапила в Зону відчуження в 13 років. Взагалі відвідувати Зону до 18 років заборонено, але в поминальні дні можна було брати дітей і їздити з ними на могили предків. Я добре памʼятаю першу поїздку, як на КПП "Дитятки" ми дуже довго стояли в черзі, бо було багато легкових автомобілів, які теж хотіли проїхати на кладовища. Село Новосілки розташоване за річкою Уж, перед містом Чорнобиль. Я памʼятаю, що тоді, у 2000му, мене вразила краса природи, яке все зелене і квітуче.
Моя прабабуся ніколи не хотіла згадувати про Голодомор та Другу світову війну, моя бабуся та мама не дуже хоче розповідати про Чорнобиль, а я вже розумію, що не захочу розповідати своїм дітям про російсько-українську війну
Коли ми їхали вперше, чомусь я думала, що мені там має бути сумно і страшно — а мені, навпаки, все було цікаво, і не хотілося їхати додому. Ми заходили в будинки родичів, в школу, на кладовище, в магазин, в медпункт, потім поїхали у Чорнобиль їсти морозиво і в музей "Зірка полин", ходили до річкового порту Спускались до річки Уж, коли вже вечоріло. Ми дуже довго гуляли, здається, ледь не останні тоді виїхали.
Я часто згадую хату батька. Вона доволі непогано зберіглась на той час. На неї, на відміну від багатьох інших, не впали дерева, хата не розвалився від старості, і всередині було навіть безпечно передбувати. Але, звичайно, надовго там ніхто не затримувався — у нас не було дозиметра, щоб дізнатись, які предмети там чисті, а які брудні. Потім ми йшли на кладовище, адже у поліщуків, як і в багатьох українців, є традиція гробків, могалок або дідів — помильної трапези на кладовищі. Коли виїзжаєш з Зони відчуження, то обовʼязково проходиш перевірку, чи не "забруднився" ти десь. У мене дозиметр ніколи не показував "брудно", але я чула, що людям доводилося мити брудне взуття або взагалі викидати його.
Моє рідне Полісся — неймовірно красивий регіон. Я настільки люблю цей ландшафт, що навіть лише погляд на нього заспокоює мене і надихає. Памʼятаю, коли в 2022 році ми виїхали з окупації в Бучі і їхали до батьків чоловіка у Вінницю, як тільки зникли хвойні ліси і знайомий мені ландшафт, я заплакала, бо мені було страшно більше їх не побачити. Я не знала, коли ми повернемося.
Важко пояснити людям, що я люблю їздити в Зону відчуження не за екстримом чи аби сфотографувати види Припʼяті чи ЧАЕС, а тому, що я люблю цю природу. Весну на Поліссі — за квітучі дерева, зелень, співи пташок. Вліткутеж неймовірно гарно, і вітер якось особливо шумить. Таких зірок вночі ніде не побачиш – там же зовсім немає світлового забруднення. Десь пробігають коні Пржевальського, десь косулі, якось нам дорогу перебіг кабан. Восени листочки на деревах переливаються різними кольорами. Коли я їду з закордону до Києва і ми починаємо їхати серед хвойного лісу — я знаю, що вдома.
Приблизно пʼять років я досліджую Чорнобильську катастрофу та українське мистецтво цього періоду.. Я стежила за тим, як ця тема присутня в культурному просторі, через які образи, історії, теми. З часом я почала помічати, що розмова про історію Чорнобиля завжди відбувається лише навколо аварії на ЧАЕС та, максимум, ліквідації. Про сучасність говорять, у кращому разі, через відновлення природи. А ще дуже багато міфів навколо теми — наприклад, мене досі питають, чи є в зоні відчуження мутанти. Якось я говорила з науковицею Оленою Бурдо про ці міфи, і вона сказала, що любить саме питання про мутантів. Бо на нього можна відповісти: "Звичайно, в зоні відчуження є мутанти. Ви ж зараз тут". Бо з точки зору біології, у нас у всіх присутні ті чи інші мутації тіла.
Моє рідне Полісся – неймовірно красивий регіон. Я настільки люблю цей ландшафт, що навіть лише погляд на нього заспокоює мене і надихає
Ще мене дуже турбує тема етичності. Часто розмови про Чорнобиль і памʼять відбуваються без тих, для кого це не просто тема, а особистий досвід. А виявляється, що пересічні люди сприймають це так: "А що, не всі померли?". Коли ми іронізуємо над чутливими темами, потрібно не забувати, що для когось це може стати тригером. Бо Чорнобиль – це трагедія для мільйонів людей.
Чому неправильно говорити лише про аварію на ЧАЕС чи згадувати лише перші роки ліквідації? Бо, по-перше, окрім Припʼяті і ЧАЕС, люди століттями жили на цій землі. Вони не обирали життя поруч із погано сконструйованим реактором — вони жили на цій землі поколіннями. І вирвати з корінням, розселити людей часом у зовсім інший ландшафт – це травматично.
Розмови про ліквідацію також часто не продовжують: а що було потім? Як далі працювали станція та зона відчуження? Як вшановувалася памʼять ліквідаторів? І про те, що ліквідатори були дуже різних професій: від кухарів до будівельників, від медсестер до водіїв.
Чорнобиль для мене був не чимось далеким — я бачила і відчувала це зовсім інакше. І маючи це знання, мені хотілося щось змінити в цьому дискурсі навколо Чорнобильської катастрофи. Як історикиня мистецтва, я багато читала про те, що Чорнобиль не відобразився в українському мистецтві, але мені в це не дуже вірилося — і вирішила зробити власне дослідження.
В 2022 році, на момент початку російського вторгнення, я жила в Бучі. 3 березня лютого ми з моїм хлопцем Сашею, а тепер чоловіком, потрапили в окупацію. Десь там, в підвалі дитячого садочку в Бучі, на початку березня, коли у дворі стояли російські танки, я прийняла рішення, що напишу книгу про Марію Примаченко, і що обов'язково дороблю дослідження про Чорнобиль у мистецтві. Відчувала, що моє дослідження набуло ще більшого сенсу та важливості. Я тоді ще не розуміла чому і як цей досвід окупації вплине на історію Чорнобиля, і що взагалі станеться. Але чомусь відчула, що якщо історія трагедій і цих нашарувань повторюється – і я маю продовжувати з цим працювати.
Для мене історія Чорнобиля триває.
Для мене історія Чорнобиля триває. Історія катастрофи мала би закінчитись з побудовою нового безпечного конфайменту (не плутати з Саркофагом) – і ми на сто років мали би забути про зруйнований реактор. Але удар російського дрона 2025 року по НБК зруйнував захисний шар. Тепер ця історія почалася знову. Можна сперечатися про те, що це продовження саме Чорнобильської катастрофи. Мовляв, це нова історія – російської агресії. Але небезпеку становлять ті самі радіонукліди, що й 1986 року, і розпадатися вони будуть ще тисячі років. Чорнобиль – це історія великої сили, героїзму, наукової думки, відродження, повернення, памʼяті, травми, культури… Чи вдасться нам колись розповісти повну історію того, що сталося і того, що було потім? Це риторичне питання, але я скоріше схильна вважати, що багато чого втрачено, розпорошено, незаписано і незаархівовано. Ще є багато досвідів Чорнобиля, про які варто поговорити й дослідити.
24 квітня в Українському домі відкрилась виставка "Чорнобиль. Обʼєкт укриття", співкураторкою якої я є. На ній ми багато говоримо про ландшафт Полісся і звʼязок з цією землею. Зона відчуження – це ніби така аномалія, яка попри все притягує різних людей: науковців, самоселів, сталкерів, дослідників. Ті, хто якось були повʼязані з цією землею, постійно повертаються. Утворюється якийсь звʼязок, який важко пояснити. Через травму? Можливо. Через любов? Теж можливо. Наша історія на виставці – це насамперед історія про сорок років потому, але і задовго до. Нам важливо було показати народну культуру Полісся, монументальне мистецтво Припʼяті, ліквідацію наслідків, різних людей, мистецькі рефлексії та життя Зони відчуження зараз.
Чорнобиль – це історія людей та ландшафту, що впливають одне на одного. Для одних людей Чорнобиль – це минуле, яке неможливо забути. Для інших – частина сучасного життя.
Два важливих особисто для мене моменти – це єврейська історія Чорнобиля, яка майже не згадується у подібних публічних проєктах і історія окупації Чорнобиля. Особливо, історія про ротацію змін на ЧАЕС. 20 березня відбулася ротація зміни, що чергувала на ЧАЕС; міст, що сполучав Білорусь та Україну через річку Дніпро, був підірваний. Евакуйовуватись довелося на човнах. На тому боці Дніпра чекала нова зміна — працівники станції, які добровільно зголосилися їхати в окупацію, щоби змінити своїх виснажених колег. Двоє місцевих рибалок із села Мньова погодилися переправляти працівників станції з одного берега на інший у деревʼяному човні власного виробництва… Історія, яка вражає. Історія, про яку майже не говорять публічно.
Чорнобиль – це історія людей та ландшафту, що впливають одне на одного. Для одних людей Чорнобиль – це минуле, яке неможливо забути. Для інших – частина сучасного життя. Для одних — реальність, для інших — міф. Це одночасно втрачений і віднайдений дім. Це унікальний досвід, який жодна країна не хотіла би отримати, але з яким ми живемо та з якому даємо раду вже сорок років.
