На Венеційському кінофестивалі показали чарівну трагікомедію Ноа Баумбаха із Джорджем Клуні в головній ролі. Фільм подивилася кінокритикиня Соня Вселюбська.
Головний герой фільму Джей Келлі — суперзірка масштабу самого Джорджа Клуні, який грає цю роль. За понад 35 років кар’єри Келлі знявся у численних фільмах, здобув світове визнання й дивом не втратив ані доброзичливості, ані працелюбності. На майданчику Джей завжди ввічливий, відданий роботі й намагається дати максимум, часто благаючи режисера про другий дубль. Власне, так і починається фільм: великий знімальний майданчик, над яким левітує камера, фіксуючи підготовку до фінальної сцени — смерті героя Джея Келлі. Зробивши відмінний дубль, група вибухає оплесками, але ж Джей — перфекціоніст і просить ще одну спробу. Найважливіший в його великій команді — Рон (Адам Сендлер), відданий менеджер, який підтримує Келлі від перших кроків кар’єри. Як справжній професіонал, він здатен вирішити будь-яку проблему, а як друг — бути поруч у важкі моменти.
Та за такий успіх Джей заплатив велику особисту ціну. Низка розлучень, дві дорослі доньки: старша травмована його постійною відсутністю, а молодша, замість того щоб провести відпустку з батьком, вирушає зі своїм хлопцем до Європи. Його друг та колега Рон також майже відсутній у житті дітей.
Одного ранку Джей скасовує всі плану та вирішує помандрувати до Європи: отримати нагороду за внесок у кінематограф (яку раніше ігнорував) і водночас наздогнати доньку, застрибнувши прямо до її поїзда у Франції. Приголомшена такою витівкою, команда квапиться за ним услід, а піар-агентка (Лора Дерн) у відчаї вигукує: "Я не можу посадити Джея Келлі на звичайний потяг!"
Американський режисер Ноа Баумбах повертається на Лідо з новою стрічкою, знятою у партнерстві з Netflix. У 2022-му він відкрив фестиваль фільмом "Білий шум" — сюрреалістичною історією про кінець світу, яка, втім, розчарувала публіку, провалилася в прокаті й не здобула захопливих рецензій. Нарешті Баумбах повертається до того, що в нього виходить найкраще — широкоформатної голлівудської драми з проникливим сценарієм та блискучими акторами. Саме за це ми полюбили його гітову "Шлюбну історію", і "Джей Келлі" має всі шанси здобути не менше визнання.
"Джей Келлі" — це насамперед втілення величі голлівудської машини, фільм, який дає змогу підгледіти, що відбувається на кінознімальних майданчиках у самому серці Лос-Анджелеса — місті злетів і падінь, добре знайомому самому Баумбаху та його дружині Ґреті Ґервіґ, котра також з’являється у фільмі. Непохитна довіра Netflix і щедрі бюджети дозволили режисеру візуально відтворити казку Голлівуду — зі студіями, трейлерами та розкішними апартаментами. Але головна заслуга Баумбаха тут — те, як завдяки сценарному таланту він розбив цю казку на друзки, перетворивши її на гірку, стару, як саме кіно, притчу про непросту сутність акторської професії.
Може здатися, що "Джей Келлі" — чергова пафосна історія про проблеми багатих і знаменитих. І так воно й могло бути, якби не щедра доза гумору щодо акторського бізнесу. Постійні самоіронічні жарти про статус зірки, взаємні кепкування та абсурдні пригодницькі сцени перетворюють драму на трагікомедію, не гублячи емпатію до переживань героя. Криза Джея Келлі вказує в саме серце екзистенційних питань: ким він є насправді після всіх цих зіграних особистостей та чи були вони варті такої поразки на сімейному фронті? Його компульсивні спроби втекти від себе, минулого й теперішнього штовхають його до зустрічей зі звичайними людьми, в яких він шукає не лише реакції на свою персону, а й патерни емоцій та поведінки, простоту яких він давно втратив.
Водночас він озирається назад — на свій шлях у кіно, сповнений випадковостей, удач і зухвалості. Баумбах не вдається до флешбеків, а монтує ці ретроспективи в єдину мізансцену. Джей Келлі може вийти з туалету в поїзді — і потрапити у власне минуле, на перші великі проби, які він, приміром, колись "відбив" у друга, і тепер згадує про це зі сльозами на очах.
Дуже цікаво спостерігати за динамікою тандему Джорджа Клуні та Адама Сендлера, які мають різний акторський бекграунд. Сендлер додає стрічці свій авторський комізм, але й свій свіжий інтерес до комплексних ліричних персонажів у кризі, чим він вразив у "Негранованих коштовностях" братів Сефді. Але найбільш очевидно, що без Джорджа Клуні цей фільм просто б не вийшов, адже його гра тут по-особливому магнетична: щирість, відданість, природний шарм його зовнішності додають вигаданому образові метафоричної переконливості. Цей зв’язок із реальністю лише підкреслюється у фіналі, коли герой нарешті отримує свою нагороду за внесок у кінематограф, а на екрані демонструють монтаж справжніх ролей Клуні — від "Одинадцяти друзів Оушена" і "Після прочитання спалити" до "Тонкої червоної лінії" та "Від заходу до світанку" — справжній гімн багатогранності його акторського обдарування.
І нехай історія Джея Келлі не повторює колізії особистого життя Клуні, та саме його сміливість зробити власну постать метафорою для головного героя переконує глядача у головній дилемі фільму: залишатися собою — це "пекельний виклик", як зазначає цитата Сильвії Плат на початку картини. Зрештою ця проблема виходить далеко за межі життя голлівудських зірок.
