Венеційський кінофестиваль 2025: чому всім варто подивитися мюзикл "Заповіт Енн Лі" з Амандою Сейфрід
На Венеційському кінофестивалі показали "Заповіт Енн Лі" – приголомшливий сюрреалістичний мюзикл, що розповідає про жіночу релігійну секту XVIII століття, з блискучою грою Аманди Сейфрід.
Повернення режисера Брейді Корбета та сценаристки Мони Фаствольд до конкурсної програми Венеційського кінофестивалю було цілком очікуваним: лише рік тому дует показав тут епічну драму "Бруталіст" з Едріаном Броуді, яка принесла приз за найкращу режисуру, а згодом і три "Оскари". Тож було зрозуміло, що нова робота також не залишиться непоміченою.
Між "Заповітом Енн Лі" та "Бруталістом" справді багато спільного. Обидві стрічки — історичні біографічні драми, структуровані на розділи з пишними заголовками. Обидві мають потужні акторські склади, музику, що викликає мурахи завдяки володарю "Оскара" Деніелу Блумбергу, а також вражаючі декорації. Обидві йдуть занадто довго, хоча "Енн Лі", що цікаво, майже на півтори години коротша за "Бруталіста", чия тривалість перевищує три з половиною години. Обидві починаються потужно, перш ніж зрештою збитися з пантелику у своєму фінальному акті.
"Заповіт Енн Лі" розповідає історію життя Аманди Сейфрід у ролі Енн Лі — засновниці мілленаристської релігійної секти Шейкерів, створеної в Англії XVIII століття. Її послідовники практикували екстатичні танці й піснеспіви під час богослужінь, пропагуючи целібат і жіноче лідерство. До створення Шейкерів Лі народила чотирьох дітей, які померли в дитинстві.
Оповідачкою у фільмі виступає Томасін Маккензі ("Не залишай слідів", "Ейлін") — зів’яла, з пов’язкою на одному оці послідовниця Енн. Стрічка починається сценою в лісі: шейкери в чорних сукнях і білих капелюшках виходять з-за дерев, створюючи моторошну атмосферу відьомського шабашу, від якої волосся стає дибки. Зрозуміло, що це фінальна точка історії, а далі дія переноситься у 1736 рік — до народження Енн.
Ми дізнаємося, що вона росла в задимленому Манчестері, з дитинства тяжко працювала на бавовняних фабриках і жила під суворою владою батька. Його контроль слабшає лише тоді, коли Енн дорослішає і починає працювати кухаркою в лазареті. Саме в цей час вона разом із братом (Льюїс Пулман) відвідує зібрання групи, яку називають шейкерами. Там вона стає свідком того, як віряни сповідуються, а потім занурюються в шалений танець із оглушливими криками та неконтрольованим трясінням. Для Енн ця спільнота стає новою родиною.
Танцювальні сцени, якими насичений фільм, справді мають трансцендентний ефект. Сейфрід та її партнери по знімальному майданчику віддаються їм цілком — тілом і душею, рухаючись із одержимою цілеспрямованістю, люттю та самовіддачею. Здається, ніби персонажі виходять з екрану, хапають глядача за шию і тягнуть за собою.
Музика теж створює особливу магію. Варто уточнити для тих, хто насторожено ставиться до жанру мюзиклу: це радше фільм із піснями, ніж класичний мюзикл. Композиції здебільшого народні, химерні й нав’язливі — традиційні шейкерські спірічуелс, які Деніел Блумберг майстерно переосмислив. Один-два гімни у виконанні Сейфрід з її "ангельським" голосом справді нагадують діснеївські (у когось, можливо, навіть виникнуть флешбеки з Mamma Mia!), але водночас саме ці сцени стають найсильнішими у стрічці.
Невдовзі Енн знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком — задумливим ковалем (Крістофер Ебботт), таким самим суворим і непохитним, як і її батько. Вона народжує від нього чотирьох дітей, але всі вони помирають, залишаючи по собі розбите серце й найтемніший період у житті Енн. Лише віра допомагає їй піднятися з цієї прірви й досягти своєрідної святості.
Далі Енн разом із послідовниками вирушає до Америки, щоб знайти нових прихильників. На екрані ми бачимо, як вона впевнено поширює свою віру й знаходить дедалі більше фанатів у складний для Британії та світу історичний час.
Ця стрічка безсумнівно розділить аудиторію, і буде цікаво побачити, як на неї відреагують інституції, що присуджують кінопремії. "Бруталіст", попри свою специфіку, був доволі традиційним оскароносцем — класично вибудуваним гімном "великій людині". "Заповіт Енн Лі" — значно дивніший і складніший фільм, з його експериментами у магічному реалізмі, тривожними танцювальними сценами та фокусом на культових жіночих постатях. Попри це, музика, операторська робота, костюми та художнє оформлення заслуговують на окрему увагу. І, звісно, Аманда Сейфрід — акторка, яка завжди була сильною, але саме тут отримує головну роль на великому екрані, цілком гідну її масштабу. Як би не склалося, "Заповіт Енн Лі" вже зараз можна назвати релізом, що неодмінно пожвавить оскарівську гонитву 2026 року.
