Українські матері – у пронизливому фотопроєкті мисткині Елени Субач
У новому фотопроєкті, присвяченому матерям, львівська фотохудожниця Елена Субач переосмислює хрестоматійний мистецький сюжет у реаліях сьогодення.
Героїні фантасмагоричної й життєствердної серії Елени Субач – мами хлопчиків, які народилися під час повномасштабної війни. Вони годують малюків грудьми, грають із ними у Спайдермена, милуються абрикосовими деревами в саду біля дому. Більшість зазнімковані цього літа у Львові й Києві, але нагадують героїнь "райського саду" – традиційного мотиву італійського ренесансного живопису. "На полотнах Рафаеля, Перуджіно чи Белліні, якими я надихалася, на дальньому плані можна побачити hortus conclusus (з латини – "замкнений сад") – із муром, фонтаном, деревами, квітами, птахами, – розповідає Субач. – Ідеалізований пейзаж виконував роль символічного простору Богородиці. Мені захотілося, щоб героїні також перебували у "просторі мами"".
Цей проєкт 44-річна Субач реалізувала на запрошення Vogue як лауреатка премії FUTURESPECTIVE 2025 – спільної ініціативи видання та глобальної платформи PhotoVogue. Авторка називає це портфоліо класичним, адже мати й дитя – наскрізний сюжет в історії культури. Проте зізнається: нові часи потребують нових символів. На одній зі світлин білявка у яскраво-синьому вбранні тримає в одній руці маля, а в іншій – синє пташине перо. Це перо папуги ара, який для художниці є символом безпечного простору й допомоги. Цей кадр із 37-річною Юлею та її однорічним сином Євгеном було зроблено в центрі реабілітації диких птахів "Вільні крила" на Львівщині. Тут приймають травмованих пернатих і після лікування повертають у природу. Героїня знімка та її чоловік Віктор – засновники організації, яка опікується здебільшого птахами з прифронтових і деокупованих територій.
Економістка й дизайнерка за освітою, Субач почала знімати 2011 року у Львові. На формування творчого стилю вплинув дідусь, іконописець Петро Литвин. Наприкінці 1980-х родина мешкала в містечку Червоноград (нині Шептицький) на Львівщині: тоді дідусь отримував багато замовлень від церков і найчастіше писав саме Діву Марію з немовлям. "Найбільшим щастям для мене шестирічної було, коли дід казав: "Бери пензлик, можеш замалювати скло позаду Богородиці"", – з усмішкою згадує вона.
Новий проєкт Елени продовжує теми, до яких вона звертається в попередніх серіях: "Сховане" (2022) про захист українських пам’яток під час війни, "Бабусі на межі раю" (2019), де досліджує тему крихкості людського існування й розриву поколінь, та "Діва у вежі" (2018) про суспільні стереотипи, що формують образ сучасної жінки. Натхненням для нового портфоліо стала її подруга, мисткиня Наталя Віслоцька, мати чотиримісячного Юліана. Завітавши до неї в гості, Субач застала кількох молодих мам: "Мені захотілося передати цю ніжність і любов, що існують попри все". Фотографка намагається досягти такого рівня інтимності, щоб жінки "забули про моє існування, про камеру – і просто жили на світлинах".
Героїні Субач – близькі подруги й незнайомки, про яких вона дізнається завдяки черезтинному радіо. У світлинах мисткиня прагне передати історії, приховані за усмішками чи сльозами: більшість героїнь – дружини військових; їхні чоловіки місяцями бачать своїх дітей лише крізь камеру смартфона. Одна з них – акторка львівського Театру імені Марії Заньковецької, зірка фільму "Памфір" Соломія Кирилова із сином Лукою. Її чоловік, відомий український хореограф, засновник колективу Apache Crew Анатолій Сачівко, зараз на фронті.
Елена називає цей проєкт міфологічним, посилаючись на феномен, досліджений британським біологом Сатоші Каназавою в нульових, – "ефект солдата, що повернувся". Статистика свідчить: під час воєн і невдовзі після них на світ з’являється більше хлопчиків, ніж дівчат. "Я бачу в цьому містичний колообіг життя", – каже Субач і згадує історію своєї подруги, чий брат-військовослужбовець зник безвісти два роки тому. У день, коли вона народила сина, родині прийшла звістка від командування: знайшли тіло брата.
"Мені передусім хотілося дослідити таємницю вітальності, що проростає крізь важкі часи", – каже авторка. Упродовж кількох років Елена намагалася стати мамою і називає роботу над серією світлин терапевтичною й для себе – нарешті вона дозволила собі торкнутися забороненої теми.
