Поділитися

Скарб нації: крихітна колекція вишитих сорочок, що дарує неймовірне натхнення

Власниця невеличкої, всього 17 екземплярів, колекції вишитих сорочок Аліна Божнюк почала збирати її на початку війни. На відміну від інших колекціонерів, Аліна не дає змоги своїм скарбам вкриватися пилом у шафі. Вона легко вписує вінтажні сорочки у свій повсякденний гардероб та дає їм нове – сучасне – життя.

Реклама.

Про колекціонерку

Аліна народилася на півдні України, але вже 15 років живе в Києві. Все життя працює в маркетингу й рекламі, останні 4,5 роки — в агенції Fedoriv. "Реклама й дизайн прищепили мені любов до краси, а також бажання розуміти людей краще, – розповідає вона. – Так мене почав захоплювати вінтаж, і я почала збирати вінтажні аксесуари — речі, через які можна вивчати історію, а ще відчувати попередні покоління. До того ж вони надзвичайно гарні".

Про те, як створювалася колекція

Збирати народний вінтажний одяг Аліна мріяла вже кілька років. "У домашніх архівах я змогла винайти лише два рушники, що їх вишили мої прабабусі 100 років тому. Я привела їх до ладу й повісила у власній кімнаті", – каже дівчина.

На дзеркалі — рушник з Миколаївської області, с. Пересадівка

На тумбочці — з Кіровоградської області, с. Ємилівка

А от можливості збирати народний одяг, роз’їжджаючи по селах, коли робота триває майже 24/7, вона не мала. В інстаграмі ж (власне, де вона й купує більшість вінтажних речей) сорочок не продавали. Тож мрія мати кілька вишитих сорочок була нереальною, і, на жаль, стала здійснюватися, лише коли розпочалася повномасштабна війна: через несподіваний спалах попиту з’явилося багато акаунтів, власники яких скуповують по селах вінтажні й антикварні сорочки, і продають їх в інстаграмі.

Центральна Україна (Чернігівщина),
1910 роки
Має ініціали першої власниці, повністю ручна робота

"Наразі моя колекція налічує 16 сорочок з центральної України, Гуцульщини та Поділля. І одна з Галичини (не змогла втриматися)", – розповідає Аліна.

Галичина (Львівщина),
1950–1960 роки
Дуже незвичне складне вишиття

Про підхід

"Коли довго мріяла й раптово дістала доступ до вінтажних сорочок, хочеться купити майже все вишите, – сміється дівчина. – Але не лише бюджет зупиняє, а й здоровий глузд. Тому на початку шляху я мала визначитися з уподобаннями й дотримуватися вибраної стратегії. Окрім того, мені відразу хотілося мати скарби, а для цього довелося розібратися, що радше буденне, а що – ні. До того ж смак розвивається в процесі й список бажаного змінюється. Наприклад, Подільські сорочки я взагалі відкрила не відразу".

Поділля – (Вінниччина, м. Гайсин),
1920–1930 роки
Повністю ручна робота, складна збірка манжетів, багата на вишивку

"Колекціонування – це вивчення історії, культури, моди й народного побуту через речі. Тримати в руках старовинні вишиті сорочки, порівнювати їх, носити на собі – це для мене цілий світ. Особливо мені подобається досліджувати регіональні особливості".

Сорочки з Верховини (Гуцульщина). Класика верховинського взору, різниця в 70 років. Ліворуч — початок XX століття. Праворуч — 1970-ті

Сорочки з центральної України. Притаманні регіону пишні рукави й зони вишиття (верхня частина рукава, поділ). Тамбурний шов, який часто-густо використовується в регіоні. Ліворуч — Полтавщина (Гадяч), 1920-ті—1930-ті, класика, праворуч — Сумщина, 1950-ті, художня інтерпретація класики

Сорочки з Вінниччини, 1950-ті. Традиційні крій, призбирування рукавів і комірця. Класичний для регіону майже монохромний ромбуватий взір у різних варіаціях. Різниться техніка вишиття (хрестик і низь)

Про реставрацію

Коли я отримую та вдягаю унікальні речі, це робить унікальною мене, і я обожнюю це відчуття. Але, звісно, це й велика відповідальність — я мушу не лише носити й милуватись, а і відновлювати та зберігати. Кожну сорочку, залежно від тканини та крою, я зберігаю так, щоб вона не псувалась, — не витягувались плечі на вішачках або ж навпаки — не утворювались складки від залежання. Час від часу я перекладаю сорочки, щоб тканина не звикала до одного положення і щоб "дихала".

Прання — це те, що я не любила раніше, а тепер стала в ньому профі. Я перу кожну сорочку руками у ванній з холодною водою. До ванної я наливаю рідкий засіб для прання та склянку оцту (він робить колір стійкішим — особливо без нього нікуди для вовняних ниток, адже ті линяють). Всю вільну від вишиття замочену тканину я перу господарським милом. Для того, щоб сорочка гарно відіпралась іноді потрібно прати 4-5 разів, тож на неї може піти літр оцту, пачка господарського мила та 2-3 години часу.

Є різні лайфхаки для відтискання й сушіння, для виведення плямок, зашиття дірочок, відновлення кольору. Пізнавати це все — це частина подорожі, в яку мене авантюрно затягли вишиті сорочки.

Про натхнення для пошуку нових скарбів

Аліна збирає колекцію тільки для власного користування: "Я нічого не продаю (навіть якби мала що, пожадувала б), лише захоплено купую й веду про це скромний інстаграм-блог. Багато людей пише, що їм цікаво спостерігати за моїми знахідками, і за тим, як я вдягаю свої скарби щодня. Також багато хто розпитує просто на вулиці. Це мене надихає — відчуваю, що показую іншим українську культуру й закохую в неї".

Про джерела

"Якщо хочеться навчитися розбиратися у вишитих сорочках, — каже Аліна, — я б не радила читати загальні порівняльні статті в Інтернеті, а радше — читати або дивитися про кожен регіон і намагатися самому відчути особливості та унікальність".

Галичина
Фотоальбом "Галичина XX ст. у світлинах Юліана Дороша", видавництво "Апріорі"