Напередодні Дня Незалежності Vogue.ua публікує історії молодих українок та українців, які популяризують нашу культуру, науку, моду й спорт. Сміливі, амбітні і принципові – вони щодня творять нову історію країни і її майбутнє. Новому поколінню талантів присвячене наше літнє число. Наш новий герой – художник Нікіта Кадан.
Приміщення столичної Voloshyn Gallery розташовано в підвалі старого семиповерхового будинку з колонами та помпезною ліпниною, в центрі міста. Навпроти — парк Шевченка, поруч за стінкою — Музей Ханенків. Перші місяці повномасштабної війни київський художник Нікіта Кадан використовував білі зали галереї як бомбосховище, пересуваючись між підвалом Волошиних та домівкою. 24-го страшно не було, але ввечері Нікіта загадав: якщо передивитись повну фільмографію Бергмана, то війна скінчиться. Він це зробив, але, реальність його задуму не підкорилась. Через кілька днів художник залишився в галереї на самоті та почав облаштовувати галерейний простір, оркеструючи там невеликі виставки: діставав зі сховища та розставляв навколо свого матраса роботи Давіда Бурлюка, Констянтина-Вадима Ігнатова та Олега Голосія.
Після деокупації Бучі Кадан вирушив туди. Перебуваючи в місті, звернувся до документальних матеріалів — фотографічних зображень вбитих на Вокзальній вулиці людей, які намалював, переводячи тіла у вертикальне положення. У цьому, каже художник, є жест воскресіння й одночасно — відсилання до дискурсу російської пропаганди, яка досі видає події в Бучі за гігантську постановку. Чотири роботи з цієї серії було показано взимку у груповому шоу в Празі з назвою "Біль інших", за програмним твором Сьюзен Зонтаґ.
Квартира, яку Нікіта орендував в Бучі, стала тимчасовим продовженням його студії. Художник приїздив туди і вирушав у прогулянки, щоб у різні способи прочитати міський ландшафт та вжитися у місто та його пам’ять. Каже: "Я розумію розмежування між тими, хто пережив окупацію, та хто приїхав потім; між тими, хто перебуває постійно, і тими, хто приїздить тимчасово. Ці досвіди не є тотожними один одному". Для Нікіти цей ландшафт — частина значно складнішого орнаменту історичних травм та пам’яті, теми, з якою художник працює вже багато років.
Мистецтво завжди шукає ті способи говорити про спільний біль, яких ще не було, якими ще не говорили. Цю розмову треба постійно... повторювати — і завжди по-різному, уникаючи баналізації
Восени 2022-го на ярмарку Art Basel у Майамі Кадан представив кілька малюнків вугіллям, у яких слова "Дети" та "Люди" (саме так, російською — як звернені до окупантів написи на парканах та стінах окупованих сіл та місті) накладені на зображення сірого неба та чорної зораної землі. Були там і роботи з текстами із серії Repeated Speech, в яких Кадан цитує антивоєнні гасла з акцій протесту проти війни в Україні, повторюючи кожне багато разів на єдиному аркуші паперу. У хаотичному мереживі ліній подекуди можна розібрати окремі літери і навіть з великим зусиллям прочитати фразу. "Тут йдеться про магічно-ритуальний характер "політики слів" під час реальної війни, — каже художник. — Про те, скільки насправді безсилля в кожному гаслі, але акт його повторення — і повторення багатьма голосами — навіть слова перетворює на зброю".
Ми говоримо про відповідальність митця та громадянина. "Як художник я намагаюсь знайти ті точки, з яких катастрофу видно інакше, — каже про свою роль Нікіта. — Визначити ті місця, з яких ще не дивилися, та прояснити те, що можу прояснити лише я. Як людина намагаюсь, коли є можливість, переспрямовувати гроші на спільні потреби". Він розповідає, як кошти, виручені від продажу робіт, можуть перетворюватись на машини для парамедиків та шелтери для біженців. А ще каже, що публічність — це культурний капітал, який художник напрацьовує роками, і який потім можна спрямувати на спільну мету. "Якщо твоя виставка може викликати якісь десятки публікацій в центральних медіа на Заході і в них чітко прозвучать вимоги санкцій та ембарго на російські енергоносії і заклики підтримати України зброєю — це вже щось, це немало. Публікації в La Stampa чи Le Monde — це цілком реальні інструменти боротьби".
Цієї весни Нікіта бере участь у груповій виставці, присвяченій, зрозуміло, війні, у музеї Кастелло ді Ріволі в Турині. Експозиція розпочинається з канонічних офортів із серії "Лихоліття війни" Франсіско Гої і далі прямує роботами сучасних художників з Ізраїля, Афганістану та України. Торкаючись Гої, який створив одні з найпотужніших образів війни в історії культури, питаю, чи можуть люди чогось навчитись завдяки мистецтву? "Воно завжди шукає ті способи говорити про спільний біль, яких ще не було, якими ще не говорили, — каже Кадан. — Цю розмову треба постійно відтворювати і повторювати — і завжди по-різному, уникаючи баналізації".
Наприкінці січня цього року в рамках фестивалю "Погляд на війну" Нікіту запросили з лекцією в центр сучасного мистецтва Жоржа Помпіду в Парижі. Свій виступ Кадан побудував навколо демонстрації світлин та відеоматеріалу, відзнятих їм в Україні з початку повномасштабного вторгнення: "Я просто використав свій телефон як протез власної пам’яті". У цьому слайд-шоу було багато знімків бігбордів, зроблених в українських містах та на узбіччі автотрас, — художник давав короткі коментарі українською з паралельним перекладом французькою, пояснюючи іноземним глядачам термінологію написів про російський військовий корабель — гасла, яке стало символом українського спротиву та частиною національного фольклору. Ця акція здалась мені дуже доречною — та майже хуліганською. В залі на –1 поверсі, де проходила лекція-перформанс, немає стелі, тому пояснення художника стосовно того, куди і яким чином відправлятися загарбникам, вільно мандрували музеєм, — мабуть, їх почув кожен, хто тоді перебував там.
У фіналі виступу Нікіта показав коротке відео, на якому дівчинка з України намагається голосом відтворити звуки повітряної тривоги. "Чистий експромт", — каже художник. Подвійна авторська вдача, — вважаю я. Цієї весни Кадан підготував нову роботу у співпраці з музеєм Albertinum у Дрездені та In Flanders Fields у бельгійському Іпрі, де її було вперше представлено на початку липня. Частина проєкту — запис жіночого оперного співу, який відтворює звуки повітряної сирени. Партитуру для двох голосів (ії виконали українські співачки, що зараз перебувають у Відні) написали композитори Ілля Разумейко та Роман Григорів, а кураторкою виступила Альона Каравай з Івано-Франківська. У проєкті йдеться про сирен з гомерівської Одіссеї, які своїм співом спокушали античних мореплавців, тож частину нової роботи Кадана складає коментар психоаналітика — про зв’язок між небезпекою та бажанням.
У 2014-му Нікіта почав вперше подорожувати на Донбас. Саме там народилась серія "доказових скульптур", Forensic Sculptures, які художник створює з матеріалів, знайдених серед руїн: з розплавленого скла зі згорілих будинків чи розірваного шрапнеллю заліза з дахів, надаючи цим уламкам новий контекст. Ці роботи навесні показують в рамках сольної експозиції Кадана в артфундації Lewben, що у Вільнюсі. Цікавлюся, як ставляться до таких художніх інтервенцій в їхню реальність українці, що на собі переживають втрату та розруху війни.
Кадан згадує сім’ю, яку зустрів у Гостомелі влітку минулого року: їхній будинок було зруйновано, вони жили на подвір’ї просто неба, чекаючи на переселення: "Я сказав їм, що я художник і що я роблю скульптури зі знайдених матеріалів. Це їх не здивувало, вони лише відповіли: "Так, показуйте, що ви бачили, що тут відбулося". Не лишитись невидимими — це конкретне побажання цих людей, і в цьому сенсі я виконую його тими засобами, які маю". Після паузи Кадан додає: "Має це сенс чи ні, але сьогодні зробити це можу саме я. Розуміння цього для мене важливіше за моральний комфорт і відчуття, що я підстрахував себе з усіх боків. Можливо, я просто надто вірю в те, що роблю".
Більше про молоде покоління українських талантів – дизайнерів, фотографів, моделей, артистів, спортсменів та науковців, за якими спостерігає весь світ, – читайте в літньому числі Vogue Ukraine Edition. Замовляйте в офіційному онлайн-магазині українського Vogue.
Текст: Веня Брикалін
Фото: Vic Bakin
