Як сталося, що в головну дитячу лікарню країни почали навідуватися найкращі beauty-спеціалісти країни, навіщо пацієнтам і лікарям дні краси, та чи справді добрі емоції рятують, – у матеріалі Vogue.ua
"У перший же день повномасштабного вторгнення я схопила свій ніс, костюм та прибігла в „Охматдит"", – каже Оля Булкіна. В перший же день вторгнення, коли ніхто не розумів, що треба робити, Оля діяла інтуїтивно, бо знала напевне: її допомога точно знадобиться. Оля Булкіна – дипломована лікарняна клоунеса, професія якої – надання емоційної підтримки пацієнтам та їхнім близьким. Вона працює за спеціальністю вже 3,5 роки, освіту здобула в професійній італійський школі Soccorso Clown, а після повномасштабного вторгнення – і звання почесної членкині цієї організації. Оля – засновниця й тренерка першої київської школи лікарняної клоунади на базі благодійного фонду "Таблеточки". Вони з командою – зазвичай там, де найскладніше: в онкологічному відділенні, у відділенні трансплантації кісткового мозку, в нейрохірургії, з паліативними пацієнтами (діти, яким лікування не допомогло, і яким залишився певний термін життя). Оля залишилася в "Охматдиті" – разом з лікарями, медсестрами, їхніми сім’ями, та, звісно, з пацієнтами, які гуртом перетворилися на мешканців лікарні: "Ми з дітьми сиділи в бомбосховищі. Грали, танцювали, розважили, щоб якось уберегти їх від жаху. Але я розуміла, що потрібна допомога не тільки дітям, а й дорослим, і лікарям".
Її бажання допомогти поширювалося далеко за межі звичного. І раптом прийшла ідея привести красу в "Охматдит", просто щоб підтримати лікарів, які жили поряд з пацієнтами. Оля опублікувала звернення через власні соцмережі: "Хто зараз в Києві й може прийти, щоб зробити красу резидентам лікарні?". Інформація поширилася миттєво, зрештою її перепостила Даша Астаф’єва – і почався шквал повідомлень. Майстри, які лишилися в Києві, хотіли чимось допомогти. Оля розуміла, що це подвійна терапія: люди, які на той момент не мали роботи, зможуть відчути себе корисними – а відтак допоможуть і собі: "Знайти свою нішу, робити те, що вмієш найкраще, – це важлива тилова зброя, джерело емоційної підтримки".
Далі було нескладно, каже Оля: адміністрація лікарні надала актову залу, яку перетворили на імпровізований beauty-хаб, в "Оматдиті" розповсюдили оголошення про подію, – і все закрутилося.
Те, що починалося як разова акція для персоналу, швидко перетворилося на регулярну подію, якої чекали і майстри, і персонал, і пацієнти. Так, і пацієнти також. З досвіду Оля знала, що, коли дитина довго перебуває в лікарні, мама починає навмисне уникати догляду. Мовляв, "Як я можу бути гарною, коли в мене хвора дитина". Оля з колегами переконували мам, що подобатися собі – важливо. "Дитина все помічає. Коли мама гарна та усміхається, її емоційний стан покращується. Дитина це зчитує – і теж починає почуватися комфортніше".
Але лікарня, а дитяча й поготів, – це завжди певною мірою консервативна, формалізована установа. Десятиліттями живе в наших головах міф, що не можна просто так взяти й прийти в лікарню, та ще й робити якісь там зачіски. Як сталося, що "Охматдит" урешті зруйнував цей міф? Керівниця пресофісу "Охматдит" Анастасія Магеррамова каже, що завдячувати варто підходу керівництва, яке змінилося всього кілька років тому. "Володимир Жовнір (директор НДСЛ "Охматдит". – Ред.) вважає, що соціальна, емоційна, психологічна реабілітація – вкрай важлива", – зазначає вона. Звісно, під час організації намагалися максимально дотримуватися найвищих гігієнічних стандартів – окреме приміщення, прибирання, дезінфекція тощо.
"Дні краси дали змогу трохи абстрагуватися від щоденних страхіть, – каже Оля. – Можна було деякий час не говорити про війну, а говорити про манікюр чи колір волосся, щось таке абсолютно життєве. Музика, купа людей, нетипові для лікарні запахи – засобів для укладання, шампунів, пудри, – це дуже вирізнялося з цього контексту, в якому перебували люди". Щасливі були всі: і майстри, і пацієнти, і персонал, який з лікарів тимчасово перетворився на клієнтів. Фонд "Таблеточки" доставляв у лікарню обіди й годував усіх волонтерів.
Анастасія Магеррамова каже, що в кожного, хто бере участь у Днях краси, є якась щемка особиста історія – втрати житла або близьких. "Мені робив макіяж хлопець, – згадує вона, – будинок якого зруйнували під час бойових дій. Він жив у чужих людей, які його прихистили, і однаково прийшов безплатно робити макіяж, щоб подарувати радість іншим".
Дні краси засвідчили: турбота про себе цілюще впливає на емоційний та психологічний стан пацієнтів, лікарів і команди. Згодом команда психологів "Охматдиту" систематизувала цей досвід і почала говорити про нього на міжнародних спеціалізованих подіях (семінарах, конференціях та симпозіумах). Цей досвід почали переймати інші лікарні: в Києві, Івано-Франківську, Рівному тощо.
"Я навіть не думала пропонувати „Охматдитові" послуги Clipse, бо не підозрювала, що це доречно", – каже засновниця мережі салонів Clipse Алла Барановська, яка багато співпрацювала з лікарнею з інших питань – від евакуації дітей до пошуку рідкісних ліків, які було складно дістати (Барановська, зокрема, опікувалася збором на укол zolgensma, який уперше вдалося закрити зусиллями українців. – Ред.). Але виявилося, що потреба в послугах краси в пацієнтів величезна, тож Clipse вирішили підтримати Дні краси у власний спосіб: запросити до власних салонів маленьких пацієнтів разом з мамами, щоб вони мали змогу змінити оточення. "Ми закрили запис і зробили святкові дні з аніматорами для діток і подарунками у вигляді Clipse Beauty Box. Робили зачіски, фарбування, манікюр, макіяж, догляд для діток – аквагрим, кольорові пасма для волосся".
"Скажу чесно, не думала, що це справжня терапія, – додає Алла. – Але це працює. Були дітки, які готувалися до складних операцій. Вони робили зачіски з трубочками в носі. Це мене вразило. Жінки спершу були трохи насторожені, але наша команда зробила все, щоб їм було максимально комфортно, і врешті всі почувалися затишно". Алла каже, що Clipse підтримує не тільки пацієнтів, а й персонал: "Лікарі – це окремі герої великого фронту, і ми завжди робимо для них такі ініціативи, даруємо сертифікати на послуги тощо".
Проте чи справді підтверджений зв’язок між самопочуттям людини і тим, який вона має вигляд?
Оля каже, що так, і є відповідні дослідження. "В дитячих лікарнях Канади й США наявні цілі програми постійної підтримки, лікарняні клуби тощо, де професійно та системно працюють не лише з тілом, а й емоціями. Грубо кажучи, лікар може зашити тобі руку, але якщо в тебе немає бажання жити, це не принесе полегшення. Адже людина потрапляє в лікарню не лише з власним тілом, а й емоціями. Тож і лікуватися треба комплексно".
Дні краси надихали не лише резидентів "Охматдиту" та волонтерів, а й тих людей, що перебували за сотні кілометрів від Києва. "Мені багато хто писав, – згадує Оля, – що їм було страшно: адже в перші тижні війни в інфопростір просочувалася лише інформація про дефіцит їжі, ліків тощо. А світлини з наших Днів краси давали віру: життя насправді триває, і в ньому є місце щасливим моментам".
"Згадую жінку з Чернігівщини: в неї поранення ніг через обстріли, вона лежить. Але хоче собі війки, – з усмішкою згадує Анастасія. – Це означає, людина хоче жити далі, в неї є мрії – хай це навіть вії, манікюр або укладка. І якщо хоч таким чином нормальність прийде в наше життя, – то хай так і буде".
Кожен День краси документувала фотографка-волонтерка. "І коли посеред усього того жаху з’являлися такі яскраві, жваві фото з усміхненими людьми, з блискітками, мильними бульбашками, це надихало й давало зрозуміти: у нас тут є життя – навіть у середині катастрофи".
Насправді, в "Охматдиті" вирує соціальне життя: окрім Днів краси, тут навчають сальси, бачати, заняття айкідо тривають під проводом президента Федерації Айкідо України. "Це профілактика емоційного вигоряння для пацієнтів і персоналу, – каже Анастасія. – Такі події дають надію на краще і відвертають увагу від страшних новин". Чекаємо, коли Андрій Шевченко й Девід Бекхем даватимуть у лікарні майстер-клас із футболу. Принаймні Джессіка Честейн до "Охматдиту" вже навідувалася.
З концертами приїздять українські зірки. Перший концерт у лікарні організували 8 березня, менш як за два тижні після початку повномасштабного вторгнення. Тоді до "Охматдиту" завітав Олег Скрипка. "Я тоді думала: справді, які концерти? – У нас загиблі й поранені діти. Але директор (Володимир Жовнір. – Ред.) казав: "Насте, людям це потрібно. Треба створювати почуття нормальності". Він тоді мав рацію: прийшло дуже багато людей – персонал, мамочки, всі плакали й підспівували. Сьогодні важко сказати, хто із зірок не співав пісень для пацієнтів лікарні: тут перебували всі, від Вакарчука до гурту „Без обмежень"".
"Це дуже важливо для дітей, – каже Анастасія. – Вони всі чекають на п’ятницю, а потім виходять, підспівують, танцюють. І це дає надію на життя".
"Завжди в наших головах живе міф, що лікарня – це найстрашніше, – каже Оля, яка в дитинстві багато часу провела в лікарні. – Ці стіни суворі, ти просто лежиш і нічого не можеш робити. А ми намагаємося наповнити їх життям". Дівчата вірять: навіть якщо людина опинилася в лікарні, – це життя, і його треба жити, а дитинство має тривати.
Вони кажуть: навіть якщо пацієнти перебувають у лікарні весь час, вони не мають бути позбавлені базових емоційних потреб. "Людина має бути щасливою. Їсти смачну їжу, носити гарний одяг, подобатися собі й сміятися, жартувати, говорити з тим, хто поруч, – і не лише про роботу, а про якісь інші речі. Ми би хотіли, щоб в кожній дитячій лікарні було так само. Щоб лікарні брали приклад з „Охматдиту", міняли свій підхід і щоб це все було про життя. Адже життя – це головне".