Вже п’ять днів минуло з моменту несподіваного та підлого вторгнення Росії на українську землю. Майже вся наша редакція на цей момент була в країні. Нарешті ми знайшли в собі сили розповісти, хто з нас і як пережив ці найжахливіші дні в житті, що почалися зі слів: "На нас напали".
24 лютого о 6-й ранку мене розбудив дзвінок сусідки. "На нас напали. Бомблять аеропорт „Бориспіль". Якщо ви з нами – збирайте речі. Виїжджаємо". На збори в мене було щонайбільше хвилин 15 – взяли документи, гроші, кинули одяг за погодою, воду. Зачиняючи двері квартири, тільки попросила Бога, щоб я ще сюди повернулася. Ми вирішили їхати до заміського будинку – 50 кілометрів від столиці. Діставалися близько п’яти годин. Сподівалися відсидітися тут і за кілька днів повернутися. Надвечір стало зрозуміло, що поряд військовий аеродром, який намагаються захопити російські солдати. Вранці 25-го лютого ми вирішили вибиратися звідти будь-якими способами – гул від вибухів дедалі ближчав, було зрозуміло, що окупант іде на Київ. Наш будинок у нього по дорозі.
Вирішили їхати на Західну Україну, де живе сім’я мого хлопця. На відстань 800 кілометрів у нас пішло 29 годин. Ми не спали майже дві доби, не зупинялися ні на мить, їли на ходу, намагалися підтримувати дітей. У дорозі встигли забуксувати в багнюці, намагаючись об’їхати затор полями, мало не потрапили під ракетний обстріл, який зазнав аеродром у Старокостянтинові 25 лютого ввечері, стояли в заторах на КПП між областями. Та головне – ми рухалися в потрібному напрямку. Окремий квест був у тому, щоб знайти паливо та дозаправитися. На кожну машину можна було придбати лише 20 літрів – черги могли доходити до 50 автомобілів. З боку це може звучати як захоплива подорож, але це було дуже страшно.
Завдяки якійсь неймовірній силі волі та адреналіну ми дісталися точки призначення. Нині я перебуваю за кілька кілометрів від кордону зі Словаччиною – активно роблю свою роботу на сайті vogue.ua, зв’язуюсь із міжнародною пресою. Паралельно допомагаємо тим, хто тільки їде до Закарпаття та шукає тут житло.
Я стала іншою, начебто подорослішала на ціле життя. Cьогодні навіть зрозуміла, що за ці п’ять днів ніколи не плакала, адже холоднокровність і тверезий розум нам тепер потрібні як ніколи.
Коли почалася війна, я спала. Прокинулася, бо задзвонив телефон мого чоловіка. "Почалося", – сказала його колега-медсестра. Це було 5.37 ранку. За хвилину ми почули вибухи – як дізналися пізніше, це спрацювало наше ППО. Пам’ятаю, як я до останнього не вірила, що це війна, і думала – а чи піду я сьогодні на роботу? А потім ще вибух, і ще (це було влучання ракет по військовій базі в Броварах). На роботу я так і не пішла. Ми відразу ж розуміли, що залишимося в Києві. Мій чоловік лікар, і нині працює за сумісництвом у військовому шпиталі в Києві. О 7 годині ранку його викликали за військовою тривогою на роботу – і тепер він має перебувати там майже увесь час. Кожного дня він розповідає мені, що поранених у шпиталі небагато – і це найкраще, що я чула за останні дні.
У мене є риса – у кризових ситуаціях я дуже швидко мобілізуюся, головне – придумати собі діло. А під час війни справ багато. Тож о 8 годині ранку я написала колегам по сайту, що залишаюся в Києві й готова писати для Vogue новини про війну. Ніколи не подумала б, що сайт модного журналу матиме такий вигляд, але це реалії нашого часу: замість оглядів трендів та інтерв’ю із селебриті нині пишемо про те, як зупинити кровотечу та як допомогти українській армії. Багато хто пише, що пишається нами, бо ми залишилися в Києві. Але я не бачу в цьому нічого особливого – в мене немає дітей, за яких я відповідаю, натомість є комфортний паркінг, який ми з сусідами використовуємо як укриття; є машина, в якій можу спати, зігнувшись навпіл. Ми не вибирали їхати чи ні, ми просто тут, і все. Я намагаюся робити все, що можу: варю гречку для місцевої Тероборони, закуповую ліки для військового шпиталю, допомагаю IT-армії, яку створило наше Міністерство цифрових трансформацій. Ми з сусідами будуємо барикади біля дому та пильнуємо район – це мінімум, який я можу зробити. Я дуже сподіваюся, що зможу ще більше – наприклад, відвести їжу в Охматдит чи інші лікарні, в яких, за словами волонтерів, нині багато пацієнтів і лікарів потребують допомоги. Але це якщо сирена не волатиме в Києві так часто, бо поки моє життя – це хвилини від сирени до сирени.
Ми провели 4 ночі в укритті. Скільки їх ще попереду? Сирени лунають у Києві щонайменше 5 разів на ніч. Першої ночі все навкруги дрижало – я знаю, це йшла битва за базу Нацгвардії поруч із нами. Я не хочу думати про те, що буде, коли її вирішать обстріляти з неба.
Замість думати про смерть, я думаю про прості речі. Про нормальну каву, яку я вип’ю на Подолі, коли ми переможемо. Про те, як нормально помию волосся. Поки я просто боюся мити голову – постійно думаю про те, що через шум води не почую сигнал тривоги.
Кожного ранку о 8-й я прокидаюся в укритті від дзвінка батька, який мешкає в Одесі – я знаю, для нас це найважливіші телефонні дзвінки на світі. Чи було мені у ці дні страшно по-справжньому? Гадаю, ні. Я постійно думаю, про тих, хто на передовій і кому по-справжньому важко. Ярослав, колега мого чоловіка, який захищає нас просто зараз, чи Ваня, мій 20-літній родич, який тепер воює під Черніговом, чи лікарі у швидких, яких обстрілюють російські терористи, чи журналісти, які ведуть прямі репортажі з по-справжньому гарячих точок. Чи наш президент. Чи тисячі інших людей, яким не все одно. Війна зробила нас неймовірно близькими одне одному – це цінний урок життя, але його ціна занадто дорога.
Впевнена, я запам’ятаю цей холодний страх назавжди: 24.02.22, на вулиці сутінки, на всю квартиру звук дзвінка, телефон мого хлопця. Звісно, ніхто не телефонує просто так о такій годині. В ту ж секунду, затамувавши дух, я беру свій телефон, уже на 100% певна, що зараз побачу в новинах. Тим часом чую як з іншого телефона доноситься: "Прокидайтеся, почалось".
Всі ці дні я живу в укритті в Києві, бо постійні повідомлення в телеграм-каналах про повітряну тривогу мене страшенно лякають. Один раз намагалася піти додому, встигла дійти до дверей під’їзду, розвернулася за крок до будинку, бо знову загули сирени. Сумую за домом, сумую за близькими й постійно переживаю чи правильні рішення я ухвалюю. Як у всіх нас, тепер мої переписки складаються з суцільних тривожних "Як ти?". Моментами тривога переростає в нервові зриви та сльози.
Як і всі ми я запам’ятаю 24 лютого на все життя. Я розплющила очі о шостій ранку, хотіла подивитися новини, але мене зупинив дзвінок подруги:
– Ти читаєш новини?
– Поки ні.
– Київ бомблять.
У нас був план, були готові речі, я почала бігати по квартирі з думками, що я забула, що взяти ще, паралельно набираючи номери своїх друзів. Не могла зрозуміти, чистити зуби чи ні. Вийшла на вулицю, пішла по вулиці Гончара вгору, зустрічаючи людей, які спокійно йшли на роботу, привозили до крамниць хліб, і хлопців з рюкзаками.
Два дні ми провели на хуторі неподалік Києва, спали по черзі, щоб одна людина завжди пильнувала. Я переживала, що засну, але ні, важко було заснути, коли твоя вахта закінчувалася. Потім ми поїхали далі – це величезне щастя, що ми встигли виїхати. Наразі багато мостів і навіть доріг біля Києва підірвані. Мій друг віддав мені комп’ютер (мій так і залишився в офісі). Сьогодні вперше вдалося поспати, я повернулася до роботи, яка трохи змінилася, і роблю все можливе, щоб бути хоч трохи корисною для моєї країни.
Мої уявлення про війну карбувалися в уяві й пам’яті за допомогою підручників історії, романів Ремарка, драматичних фільмів і розповідей очевидців. Події минулого зібралися у свідомості в букет з романтизму, болю, жаху, величчі та тріумфу. Однак ранок 24 лютого відрізав колишнє життя й перевернув догори дриґом уявлення про цей світ. Тепер війна в моєму розумінні — це невпинна лють, яка визначає всі дальші кроки та дії.
Ця лють, яка рухає, спонукає, мотивує, не дає змоги бодай трохи сумніватися. Цими днями я озброєна лише словами. Разом з колегами та небайдужими ми стали солдатами інформаційної війни. Живемо в нестримному потоці новин, які доводиться фільтрувати, перевіряти та транслювати світові. Здається, всі базові людські потреби відійшли на другий план, а більш нескромні бажання взагалі стали чимось химерним. Єдине, про що думаєш зранку до ночі — як швидше завершити цю війну. На цьому й фокусуєшся, цим і живеш.
Я поїхала в Луцьк до батьків за три дні до початку війни, просто вже здавали нерви від новин і передчуттів. Ми прокинулися о 5-й ранку від двох вибухів – бомбили військовий аеродром, зовсім близько. Літаки вціліли, бо їх підняли в повітря раніше – спрацювала розвідка. Наступного дня під ударами були аеродроми в Рівному, Львові та Володимирі.
Я досі в заціпенінні, я не можу поєднати у своїй голові, що таке можливо в центрі Європи в 21-му столітті – просто взяти й вирішити привласнити собі чужу країну. Я не можу не дивитися новини, я реву, щодня в листуванні з усіма рідними, близькими, друзями та приятелями. Чи живі, чи в безпеці. Нестерпно дивитися, як калічать, руйнують мій Київ, наш Харків, Чернігів і всі інші міста, як гинуть звичайні люди, діти.... пара з дитиною. Їм не буде куди повернутися.
Я реву від злості та ненависті до психопата, що загрався в Бога, і плачу від гордості за наших людей, армію, президента, до якого я ставилася з крайньою іронією раніше – чесно, не чекала від нього, він просто тигр із залізною витримкою.
Я живу в Сумах і про початок військових дій дізналася саме звідси. Важливо розуміти, що Суми – це місто неподалік і від Росії, і від Білорусі. Всі ці дні за нього триває постійна боротьба.
У ці кілька тривожних днів сумчани згуртувалися проти ворога й демонструють приклад справжньої сили духу. Як хвиля, росте ненависть до російських окупантів. Ненависть за вбитих і поранених, за зруйновані домівки. За те, що через ворожі обстріли їм разом з маленькими дітьми доводиться годинами перебувати в укриттях.
Люди масово вступають до лав територіальної оборони і мужньо захищають своє місто. Сьогодні вранці двоє беззбройних сумських залізничників затримали ворожий танк і взяли в полон окупанта. Вороги кидають техніку на дорогах, а хазяйновиті українці вже приміряються, як її краще використати… Сумчани консолідують свої зусилля в боротьбі проти ворога. Навіть ті, хто все своє життя розмовляв російською, переходять на українську мову. Жодних панічних настроїв, тільки рішучість не віддати ворогу рідну землю.
Одна з найстрашніших пісень мого дитинства звучала так: "…Ровно в 4 часа Киев бомбили, нам объявили, что началася война".
О четвертій 24 лютого я прокинулась від нервового сну – читати новини. І за кілька хвилин почула вибухи. Але все ще не могла усвідомити, що це саме війна. Камон, це ХХІ сторіччя, це цивілізована Європа, Гітлер покінчив з собою. Але, схоже, реінкарнувався.
Дитина. Папуга. Наплічник. Машина. Ми вирушили за татом, який був у лікарні на іншому кінці міста. Але пересуватися було майже неможливо, Київ мертво стояв у заторах: діти, собаки, коти, речі – люди намагалися евакуюватися.
Я благала тата просто сісти в таксі та виїхати з лікарні нам назустріч – марно. "Моє місце – поруч із дружиною", – відказував мені. Мама тим часом рухалася від обстрілюваних Броварів, де перебувала з родиною мого брата, за місто. Того ранку я накричала на тата – так, що сів голос. Пишу це і плачу. Тату, вибач. У цієї історії таки був хепі-енд: тато самотужки дістався до мами. Мені здається, того дня я посивіла.
Ми ж зупинилися в хаті моїх свекрів під Києвом. Там був прихисток – льох з дерев’яними дверцятами, що навіть не мали замка. І полиці з огірками, полуничним джемом, ящики з морквою. Холодно, пара з рота. Коли бомбили, ми йшли туди, сиділи на стільцях, промерзали до кісток. Коли було тихо, ми, падаючі з ніг від утоми, йшли в хату та забувалися коротким сном, одягнені. Вдень я писала матеріали для vogue.ua. Замість б’юті-порад – поради як зупинити кровотечу.
Мені постійно писала та підтримувала колега з чеського Vogue, Сінді Керберова. Вона запропонувала житло, допомогу, сприяння – все. Людина, яку я до того бачила один-єдиний раз у житті, простягнула руку допомоги та відкрила своє серце. "Бери папугу, маму чоловіка, дитину – і їдь". Якби не Сінді, ми б не зрушили з місця.
Дорогою ми зупинилися у Франківську, у знайомих. Нас чекав накритий стіл, теплий дім, гарячий душ, тепла постіль. Коли після днів між льохом і хатою, виснажливої дороги, де ми двічі міняли пробите колесо та ховалися від повітряної тривоги, я побачила все це, то не стримала сліз. Наступного ранку ми мали вирушати до кордону. Все було готово, навіть бутерброди в дорогу. Але в останню секунду я зрозуміла, що не можу покинути країну. Не можу розлучитися з сином. Не залишу чоловіка. Ніхто не знає, скільки часу нам відведено, тож ми проведем їх разом.
Отже, ми в Україні. Допомагаємо своїй країни та пишаємося тим, що ми українці. Разом сильніші. З нами бог, з нами сила. З нами підтримка світу. Це момент, коли відбувається протистояння добра і зла. І ми знаємо, що переможе добро.
24.02 о 5:00 ранку мене розбудив чоловік зі словами: "Леро, прокидайся! Почалась війна!". У мене був шок. "Напевно, він перебільшує, яка війна", − думала я, але все-таки пішла збирати валізи. Кинула все найпотрібніше на перший час. Тоді ще ніхто не розумів масштабу трагедії. Вирішили прямувати за місто. Здавалося, там буде спокійно. Коли виїхали, зрозуміли, що все дуже серйозно. Жахливі затори, сотні машин, які намагаються заправитися, дикі черги до супермаркетів, закриті аптеки. Страх в очах кожного. Я почала заходити до соцмереж і побачила страшні відео, на яких росіяни винищують нашу країну! Пізніше прийшло усвідомлення, що виїжджати за місто виявилося помилкою, бо ми опинилися в небезпечному місці, навіть у наш бік ішов наступ російських військових і кадировців.
Брак бомбосховища, військова база поруч, інформація, що танки йдуть за 500 метрів від нашого будинку, усе це нагнітало ситуацію з кожним днем. Я вперше почула вибух бомб, просто над головою в мене літали винищувачі, вибухали мости, що з’єднували нас із містом. Я майже не спала три доби. Не можу передати словами той страх і безвихідь, які охопили мене, коли я думала, що ми можемо бути відрізаними від міста назовсім: без зв’язку, їжі, води, медикаментів. З кожним днем відчуття, що життя може закінчитися будь-якої хвилини, ставало щораз сильнішим. З Божою допомогою нам вдалося вибратися з Києва. Шлях був довгий і важкий: траси були підірвані, скрізь були чутні вибухи, у повітрі точилися бої, доводилося їхати об’їзними шляхами, проходити десятки блокпостів, де не завжди все було гладко, стояти в диких чергах і пересуватися в комендантську годину через міста. Я молилася, щоб ми були цілі та щоб знайшовся бензин, адже без нього ми могли застрягти десь у полі. На щастя, все склалося. Нині я за межами Києва, і далі пересуваюся Україною та сподіваюся, що це страхіття скоро закінчиться!