Вони віддають себе, щоб врятувати інших. Вони ризикують здоров'ям, життям, не бачать близьких тижнями та несуть на собі всю вагу тих подій, що наближають Україну до перемоги. За підтримки Starlit Group, ми запросили українських парамедикинь, військових, волонтерок у Клуб 5 елемент на процедуру OxyJet, яка рятує виснажену шкіру та повертає їй життєву силу. Це крихітний жест вдячності. Насправді, дякувати героїням може кожен – наприклад, підтримуючи ініціативи волонтерок безпосередньо. Адже рятівницям потрібні не тільки обладнання, зброя і форма, а ще й турбота. Розповідаємо історії героїнь – Катерини Приймак, Лали Тарапакіної та Вікторії Ткач, – із вдячністю та любов'ю.
Вікторія Ткач
Інспекторка прикордонної служби, фельдшер відділу 1-го загону морської охорони Державної прикордонної служби України, старший матрос. Нагороджена орденом "За мужність". З 2014-го Вікторія була волонтеркою; вела курси з тактичної медицини; до 2017 служила парамедикинею та доброволицею у різних добровольчих медичних бригадах. Від початку повномасштабного вторгнення – на київському напрямку; крім надання медичної допомоги військовим, долучилася до евакуації людей і тварин. Засновниця соціально відповідального бізнесу Slice&Dry’s з виготовлення сушених овочів, фруктів та м'яса (військовим, медикам, рятувальникам тощо – завжди діють знижки; після 24.02 є опція "підвішений смаколик", коли люди можуть оплатити замовлення для військових).
Про ранок 24.02.2022
Після Донбаської кампанії 2018–2019 років Вікторія намагалася повернутися до цивільного життя, та почати будувати його в цивільному руслі. Почала займатися альпінізмом, скелелазанням, водити людей в гори, сплавлятися по річках, викладати медицину різних напрямків, навіть працювала у приватній охороні – це допомагало відволіктися та знову відшукати себе.
23 лютого о 23:45 вона прибула до Києва, щоб викладати медицину для приватної компанії. І залишилася на 2,5 місяці, доки ЗСУ не вибили окупантів з Київського, Чернігівського та Сумського напрямків. Компанія, до речі, стала другом та активним волонтером для військових.
Отже, о 4:30 ранку Вікторія почула вибухи та зателефонувала сестрі, що жила в Києві з сім'єю. Дала чіткі інструкції, як швидко виїхати: з маленькою дитиною залишатися в Києві було точно не варто. Зателефонувала родині; подзвонила близьким.
А о 6-й ранку вже їхала на старій роздовбаній "медичці" по Хрещатику, зганяючи весь медичний транспорт до місця, де формувалися медичні бригади для роботи на Київському напрямку, де дійсно були потрібні тактична та медична евакуація.
"Вся моя величезна родина зібралася в Черкаській області; всі були поруч, тільки я бігала по київським лісам та містам", – каже Вікторія. Вона дуже переймалася за них, бо розуміла рівень небезпеки. "Якщо під час Донецької кампанії я була абсолютно спокійна за свою сім'ю, то після 24-го тривога не зникає, а навпаки, зростає з кожним днем, бо ти не знаєш, чи прилетить ракета наступного дня туди, де живуть твої рідні".
Вікторія каже, що повномасштабний наступ став логічним продовженням подій на Донбасі та всієї української історії, яка, власне, і є історією боротьби з найближчим ворогом.
Про роботу останніх 300 днів
"Понад 8 років моєю спеціалізацією була тактична медицина на всіх її рівнях; від початку повномасштабного вторгнення я стала першою жінкою-пілотом зовнішнього літального апарату мультироторного типу в Держприкордонслужбі". Крім льотної справи, вона володіє зброєю, тактикою, знає інженерну безпеку та має ще купу знань, які дійсно потрібні. До того ж – фізична витривалість та заняття спортом. "Ми маємо бути multitool – окрім основної спеціальності, треба мати до біса різних навичок. Так, я ніколи не любила море, лише раз у житті була на катері в Криму – з родиною. Але після 24.02 у мене з'явилося чимало обов'язків, які я виконую на воді. Ми не маємо права казати "ніколи" та "не буду": життя підносить саме те, чого ми боїмося. Мій досвід показує: приймай те, що дає тобі доля, роби це з гордістю. Життя дарує неоціненний досвід".
Про історії порятунку
"Я заплакала вперше під час зачищення Ірпеня, коли ми вийшли на евакуацію. Там було безліч знесилених, поранених людей, які довго сиділи по підвалах. То було боляче. На розбитому мості ми побачили худеньку тендітну дівчину з двома косичками, яка на повідках вела понад 20 собак. Ще з нею був візочок із супермаркету – в ньому були менші тваринки, котики й хом'ячки. Розбомблений притулок рятував усіх, навіть гризунів та безпородних собак, деяких – на інвалідних візках. Поки вони долали свій шлях, у когось візки зламалися, і пси стирали собі культі в кров. Я підхопила на руки пса, у якого були стерті задні лапи, щоб перенести його через міст. Але не змогла впоратися з емоціями і почала плакати".
Бачити травмованих тварин виявилося над мої сили. "Я нормально працюю з відірваними кінцівками та пробитими головами, але в мене дрижать руки, коли рятую песика або навіть просто роблю тваринам крапельниці".
Про допомогу собі
"Допомога військових собі – правильне та важливе питання, яке потрібно висвітлювати в соціумі, – каже Вікторія. – Адже багато військових, чоловіків та жінок, викладаються на 300%, віддають усі сили та запаси міцності. І не завжди можуть собі дозволити сприйняти те, що їм самим потрібна допомога".
Вона відчула це на собі. Але, коли зрозуміла, що "не вивозить" власним ресурсом, звернулася до спеціалістів, які змогли надати якісну медикаментозну та психологічну допомогу, поставити її на ноги. Це дозволило підвищити працездатність і гарно почуватися. "Важливо визнавати свої помилки і не боятися попросити допомоги – у побратимів, посестер, а, якщо вони не можуть упоратися, – то швиденько до спеціалістів", – каже вона.
Про тих, хто в тилу
"Після перемоги ми хочемо жити щасливо, і далі любити рідних, мати щасливі сім'ї, народжувати та виховувати дітей, які будуть вибудовувати нашу країну, нашу націю і надалі, – говорить Вікторія. – Проте між соціальними класами військові–цивільні – прірва у сприйнятті, в цінностях, у розумінні того, як побудований світ".
Тому жінкам і чоловікам, чиї другі половини на війні, вона радить вчитися спілкуватися з військовими. "Ніхто не повертається з війни таким, яким він був раніше. Ніхто не повертається з війни. Велика частина тебе залишається там. Я знаю це не від когось, а на власному досвіді". Вікторія дає кілька порад (з тактовною та ніжною ремаркою – "хоча я, певно, не маю на це права").
- Не нехтуйте допомогою спеціалістів: вони розкажуть, як краще розуміти свою половину, що була на війні, переживала стрес та ПТСР. Варто вчитися розуміти, підтримувати, спілкуватися, будувати майбутнє з людиною, яка перебуває на війні або повернулася з фронту.
- Не забувайте робити щось приємне для себе. Салони краси, догляд, спорт – це любов до себе. А саме любов і повага до себе дозволяють нам будувати більш здорові відносини з людьми.
- Ніколи не нехтуйте спортом. Коли людина займається спортом, їй легше долати труднощі. Кілька років тому я почалася займатися кросфітом, і це дозволяє підтримувати себе у формі, а також турбуватися про ментальний стан. Так, коли ти повертаєшся додому і не знаєш, де себе подіти, то думаєш: "Краще піду на тренування, там трішки повмираю, буду важко дихати, потім можу втратити свідомість від перенавантаження, але це потрібно для психічного розвантаження". Бонус – сильне, класне тіло, яке буде довше виконувати свої обов'язки. Адже ви дбаєте не тільки про голову, але й про стан організму.
- Якщо ви не можете самостійно впоратися з внутрішньою тривогою, краще долучитися до когось. Адже, коли ви працюєте гуртом, все йде легше та ефективніше. Долучайтеся до спільнот, груп. Знаходьте таких, як ви, працюйте разом, – так зможете знайти собі однодумців, товаришів, друзів.
Про вдячність
"Хочу подякувати всім, хто чекає. Матерям, які чекають синів та дочок, дружинам, які чекають чоловіків, чоловікам, які чекають дружин, братам, сестрам, друзям, близьким. Адже це найважче – бути вдома та займатися повсякденною роботою, вставати з ліжка, посміхатися собі в дзеркалі, коли хочеш плакати, а сил немає, йти на роботу, доглядати дітей, робити їх щасливими. Це дуже важко – чекати. Тому треба не забувати дякувати тим, хто нас чекає вдома, знаходиться в тилу, працює, плете, дістає, відвозить, привозить, контактує. А при тому ще чекає. Це чекання розриває душу".
Лала Тарапакіна
Волонтерка, засновниця всеукраїнського центру допомоги безпритульним тваринам ГО "Patron Pets Center". До травня 2022-го – "голос ЧАЕС" (працювала радницею міністра захисту довкілля та природних ресурсів з питань розвитку Зони відчуження). Авторка путівників Україною, засновниця проєктів "Знайдено в Україні" та "12 вартових" (відновлення 12 українських замків).
У квартирах лиманців – приблизно 9 градусів.
Один магазин працює на 5 км на деокупованих херсонських селах, і там є хліб. По четвергах.
Більшість людей в Ізюмі досі живуть у підвалах.
Учора в Харкові я обіймала незнайомого військового,
який трішки випив та плакав.
Він плакав тихо, намагаючись опанувати себе – завтра на Бахмут,
сьогодні в нього народилась донечка.
"Вибач, мала, я не нитик, просто це в нас така вистраждана дитина,
а я знаю, що ніколи не побачу її".
Про 24.02
Повномасштабне вторгнення вона зустріла вдома, під Гостомелем, поблизу аеродрому, із самого ранку виїхала в поле погуляти з собаками та зібрати себе до купи. І стикнулася ніс до носу з російським гвинтокрилом К52. "Він покружляв над нами, покидав на нас світло-шумових гранат, перелякав собак і долучився до свого повітряного гвинтокрильного війська. Майже відразу почалися вибухи. Я прибігла додому, механічно зварила величезну каструлю борщу, зібрала дітей, собак, кота і поїхала в Київ. Всього за пару годин потому наше село було окуповане.
Війну я зустріла дуже зблизька. Довго не полишала думка – так ось що відчували донеччани у 2014… А борщ, на жаль, дістався окупантам. Сподіваюся, я його хоча б пересолила".
Про життя до
На момент вторгнення Лала працювала в Чорнобильській Зоні відчуження, реалізовувала програму ревіталізації. "Фактично, Чорнобиль був моїм другим домом останні декілька років. Ми продовжили працювати, роботи вистачало кожного дня, але фокус змістився, ми з командою стали координаційним штабом Зони, її рупором".
Вона каже, що дуже вдячна роботі, – в перші дні вона не дала змоги розгубитися, просто права такого не було.
З родиною було складніше, чим з роботою, – в неї троє дітей і мама. Мамин будинок в Ірпені по Гостомельскому шосе росіяни розбомбили 2 березня. Тоді Лала взяла дітей, маму, собак та кота і 5 березня вивезла їх на Захід України. Влаштувала всіх і в середині березня повернулася в Київ зі своєю собакою Руною. "Київ став моєю "базою", штабом, відправною точкою – вже вкотре за життя. Від початку війни і досі".
Про історії війни
У Лали була робота, але на той момент її було недостатньо, щоб відчувати себе корисною. Першою справою стало полювання на ліки для стареньких з "Життєлюба", бо всі аптеки наприкінці лютого були зачинені. Тож вона знаходила ліки, розвозила їжу і, як більшість волонтерів-початківців, намагалася робити все й відразу.
"Потім, вже коли жодного нашого дому не стало, я "призначила" своїм домом Чорнобиль, – каже вона, – він і залишався в фокусі до травня 2022-го. Ми з командою волонтерів працювали над забезпеченням окупованих, а пізніше – деокупованих територій, пов’язаних з Чорнобилем". Це були Іванківський район Київської області та Славутич.
З травня вони підключили інші окуповані та деокуповані території, зараз це – Харківська, Донецька, Херсонська область. Паралельно створили ГО "Patron Pets Center" для допомоги тваринам війни. Тож, на сьогодні все стабілізувалося і розширилося, Лала залишається частиною українського спротиву в гуманітарних сферах і працює в голландському фонді Life Line Ukraine, який надає допомогу Україні у величезних обсягах.
Вони їздять з гуманітарними місіями в Харків, Ізюм, Лиман, Херсон та інші містечка та села, і кожен їхній день – це історії людей та тварин, історії незламності та хоробрості. "Мене вразила історія садівника Толіка з Бучі, який до війни розводив рідкісні рослини та прикрашав людям сади, а під час окупації влаштував та налагодив системне годування людей в окупації, – розповідає героїня. – Одного разу його ледь не застрелили, просто зброя росіянина дала осічку. Він певний час глумився над тим, як пощастило Толіку, а потім віддав йому кулю. Толік зберігає цю кулю і періодично дістає її подивитися, потримати, відчути, що живий.
Кожного дня вражають історії незламних українців, що рятують та прихищають тварин, які залишилися без господарів. Намагаємося допомагати, як тільки можемо, саме таким людям і тваринам".
Про допомогу собі
"У мене не було моментів, коли мені самій гостро була потрібна допомога, – каже Лала. – Принаймні, я вважаю їх незначними порівняно з іншими історіями та долями. Я щаслива, що, незважаючи на свій власний "джекпот" – працювати в Чорнобилі, жити в Гостомелі і мати всю родину в Ірпені, – досі жива, маю можливість бути корисною та працювати. Крім того, в мене таке коло підтримки і такі неймовірні "підопічні", що я відчуваю не тільки біль, а ще силу. Я втратила лише майно, це не найстрашніше, що могло статися".
Єдине, що вона згадує з тих випадків, коли особисто потребувала допомоги, – це коли не могла плакати, бо сліз немає, а хочеться. Тоді вона просто йшла та притулялася до когось рідного. "Насправді, єдиний рецепт, який я маю на цей момент для себе у складнощах – це постійно шукати свою роль у цій війні, відточувати її", – говорить вона.
Про поради тим, хто почувається винним, бо робить недостатньо
"Я і є жінка, яка робить недостатньо, тому не впевнена, що моя порада буде доречною, адже, я не можу її дати сама собі. Але якщо зазирнути десь на внутрішню глибину, то я б хотіла обійняти кожну таку людину та сказати їй тихенько – слухай, ти молодець, що тримаєшся, хоч би що ти робиш, хоч би де ти це робиш. Якщо ти підтримуєш свою країну та допоміг під час війни хоча б собі – ти робиш все правильно, продовжуй і пам’ятай, що за будь яких обставин – має проростати життя".
Катерина Приймак
Правозахисниця, волонтерка, активістка ГО "Жіночий Ветеранський рух", інструкторка з такмеду, парамедикиня. Катерина Приймак потрапила на війну в 21 рік. Студентка Педагогічного університету Драгоманова, вона пройшла Майдан, — а восени 2014 року доєдналася до "Госпітальєрів". Приймак була на передовій загалом рік, зважаючи на ротації, та здобула спеціалізацію парамедикині. Вона брала участь у боях у найгарячіших точках, включаючи Піски біля Донецького аеропорту, шахту "Бутівка".
Про 24. 02
"Ще до початку повномасштабного вторгнення було дуже багато розмов про війну, – згадує Катерина. – Всі перепитували одне одного: "А що ж ми будемо робити?" Але вона просто відмахувалася. Проте знала, що залишиться в Києві та долучиться до громадянського спротиву, бо повертатися на війну їй не хотілося. Як не хотілося в неї вірити.
"З першим дзвінком від подруги о 5-й ранку я перейшла в новий режим – мобілізувалися всі сили, я почала будувати плани, включилися інстинкти. Я написала пост у фейсбуці, відповіла моя посестра, парамедикиня Куба. Ми знайшли приміщення, зустрілися – і почалася наша нова історія". Команда ії ГО "Жіночий волонтерський рух" суттєво зменшилася: лишилися лише Катерина та ще дві дівчини, одна з яких – вагітна.
Спочатку вони з Кубою хотіли робити медичний екіпаж, але стикнулися з тим, що ні аптечок, ні такмеду, ні броні не було. Проте їм одразу почали дзвонити та пропонувати речі, необхідні для війни. Так дівчата утворили своєрідний волонтерський хаб, почали акумулювати речі, обладнання, гроші і витрачати їх на війну.
Про історії порятунку
"Вже 8 років я займаюся війною – тим, кому потрібна допомога там; тим, кому потрібна допомога після повернення. Наче я й не жила ніколи по-іншому".
Перші три місяці після 24.02 вона дуже багато говорила по телефону, майже цілодобово: "Мені здавалося, що це відбувається постійно – траплялося по 300 дзвінків на день. У травні їх різко стало набагато менше. Тоді Куба вирішила, що поїде на війну, а я залишилася у штабі, щоб розвивати роботу".
Вони багато їздили на звільнені території, годували тварин, діставали важкодоступні ліки. Було боляче дивитися на дітей, на цих худих тварин. Вона каже, що не хоче згадувати драматичне. "Краще згадаю, як ми розшукували протизаплідне для мавпи. Зоопарк одного з міст на Півдні попросив про допомогу – життя триває, контроль за заплідненням не має припинятися, а препарату на той час було не знайти".
"Коли працюєш великою командою з великими обсягами допомоги, важко визначити, кому саме треба допомогти, та важко виокремити, які випадки найзначущі. Мені запам'ятається багато чого… Багатьох, кому ми допомагали, вже немає в живих…" У цей момент у сильної та сповненої енергії Катерини зрадницьки змінюється голос.
Про допомогу собі
Катерина тримається. Коли питаєш, чи потрібна їй була допомога за весь цей час, вона не згадує емоційні провали або важкі моменти. Вона наводить оптимістичний та дуже конкретний приклад. "Одного разу ми виїхали на Херсонщину як евакуаційний екіпаж парамедиків. Вже на другий день виїзду зламалася машина, але наш штаб миттєво знайшов і нові колеса, і спосіб доставки, і ремонтну бригаду". У цьому вона вся.
Про відчуття провини
"Відчуття провини часто свідчить про те, що людина робить багато, – каже вона. – Той, хто нічого не робить, нічого не відчуває. Якщо ви робите багато, ви найкращі. Проте раніше чи пізніше нам всім доведеться робити ще більше. Бо це ще не кінець".
ОxyJet
Киснева мезотерапія OxyJet – запатентована розробка німецького вченого Лотара Боде: кисень під тиском дві атмосфери проникає в глибокі шари шкіри через природні коридори міжклітинного простору і доправляє всередину шкіри активні компоненти космецевтичних препаратів. Апарати OxyJet здатні генерувати концентрований 98% кисень, пульсуючий потік якого замінює голку.
Киснева мезотерапія OxyJet не порушує цілісність шкіри, завдяки чому поява побічних ефектів, вона безболісна і практично не має протипоказань. Людина відразу отримує ефект більш сяйливої, пружної та здорової шкіри, тому може робити процедуру перед важливими подіями, не хвилюючись про реабілітаційний період.
Ефект дають не тільки косметичні засоби, а й сам кисень – він чинить стимулювальну та оздоровлювальну дії. Кисень активує клітинний метаболізм, посилює захисну функцію, покращує кровообіг і трофіку тканин, має протизапальний та бактерицидний ефекти.
У випадку апаратів кисневої терапії принципово важливо використовувати саме чистий кисень, а не повітря, збагачене ним. Система OxyJet передбачає очищення повітря за допомогою спеціальних фільтрів, серед яких також є дві ультрафіолетові камери. В результаті молекули кисню та азоту розділяються, азот видаляється, залишаючи тільки чистий кисень, який концентрується до 98%.
Модель апарату з максимальною комплектацією, OxyJet LEO de Luxe, має безліч протоколів і, відповідно, охоплює величезний спектр процедур, які можна на ньому проводити: глибоке очищення шкіри киснем OxyClear, кисневий діамантовий пілінг OxyDiamond, власне киснева мезотерапія, киснева тонізація та ліфтинг шкіри OxyTone, інтенсивний кисневий масаж з маніпулою OxyTone Disk, холодний кисневий ліфтинг, кріотерапія Cryo2, киснева фототерапія Bio2Light і навіть кисневі аромаінгаляції OxyAroma, що мають позитивний вплив на самопочуття та стан організму в цілому.
Навіть одна процедура OxyJet помітно покращує стан і вигляд шкіри: поліпшується її колір, розгладжуються дрібні зморшки, світлішає пігментація. Втім, щоб отримати сталий ефект, бажано пройти повний курс: зазвичай вистачає 6–8 процедур, залежно від проблематики шкіри.
Фотограф: Polina Grebenik
Стиль: Anastasiia Zamula
Макіяж і волосся: Anna Zhadko
Помічник стиліста: Rudik Apitsarian
Освітлювач: Oleksiy Kuzmenko
Продюсерка: Marina Sandugey-Shyshkina
Дякуємо за допомогу в проведенні знімання: Клуб 5 елемент
За підтримки Starlit Group та OxyJet
