Парамедикиня й активістка Катерина Приймак — про гендерну рівність у війську та способи боротьби з вигорянням

29-річна Катерина Приймак — парамедикиня, активістка, заступниця голови "Жіночого ветеранського руху", яка разом зі своїми посестрами вже понад вісім років успішно обстоює гендерну рівність в армії. Громадський активізм в якомусь сенсі врятував саму Катерину, яка у 2015 році повернулася з фронту після найзапекліших боїв біля Донецького аеропорту в стані тотального вигоряння. Сьогодні Катерина впевнена: Україна на шляху до нової, сучасної армії, в якій сексизм трапляється дедалі менше. З нагоди Дня Збройних сил України ми поговорили з Катериною не тільки про громадянські права, а й про її власні досягнення та способи тамувати тривогу.

"Сексизму в полях немає, він зазвичай у кабінетах, в управлінні"

Катерина Приймак потрапила на війну в 21 рік. Натоді студентка Педагогічного університету Драгоманова, вона пройшла Майдан і знала, що не зможе інакше, — тому восени 2014 року доєдналася до Добровольчого українського корпусу Правого сектору, зокрема до "Госпітальєрів". Приймак була на передовій загалом рік, зважаючи на ротації, та здобула спеціалізацію парамедикині. "У наших колах я вважаюся досить нормальною бойовою одиницею", — сміється Катя. — Тому що була в багатьох гарячих точках". Гарячі точки, в яких служила Приймак, — це ті, про які вся країна читала в новинах, за якими тривожно стежила у 2014-му: бої за Піски біля Донецького аеропорту, шахта "Бутівка"…

"Тоді „Госпітальєри" були одним з небагатьох варіантів, де можна було себе реалізувати жінці, адже військових спеціальностей офіційно жінки тоді взагалі не мали, — розповідає Катерина. — „Госпітальєри" я би назвала антисексистським батальйоном. Яні Зінченко, засновниці батальйону, тоді було ще менше, ніж мені, — 19. Тобто мені не потрібно було нічого доводити, не треба було підтверджувати свою спроможність. Все було дуже просто й природно".

Якщо спробувати підсумувати все, що розповідає Приймак, то можна зробити висновок, що з 2014 року українська армія не тільки виросла професійно, а й пройшла важливий шлях усвідомлення прав і свобод людини.

"Коли йде війна, або збройні конфлікти, в країні відбувається мобілізаційне піднесення, приплив класних людей до війська — і є шанс зробити круту кадрову реформу в армії. Це так працює в усьому світі. Але у 2014 році ми цей шанс проґавили, відверто кажучи. Тепер маємо знову такий шанс, і ми його вже не проминемо. У нас багато зрушень на цій ниві".

Найяскравіший приклад таких позитивних зрушень — призначення саме Валерія Залужного у 2014 році заступником командира сектору С, який керував усіма новими угрупованнями на Донеччині. Тоді Залужний якраз закінчив Національний університет оборони, і був визнаний найкращим випускником оперативно-стратегічного рівня підготовки, був нагороджений мечем королеви Єлизавети. "Тобто він справді був найкращим у своїй справі", — акцентує Катерина.

"Коли я служила у 2014—2015 роках, я стикалась більше з побутовим сексизмом. Була ситуація, коли в нашу групу прийшов новий вогневик, який до цього воював у Чечні. Першого ж дня він запропонував мені не їхати на виклик (а „Госпітальєри" виїжджають на виклик, щойно отримали його, тобто під час бою, що триває), лишитися на позиції, бо це, мовляв, небезпечно. Це було досить принизливо з огляду на те, що я була керівником нашої групи. Звісно, я сказала йому, що він сам може лишатися. Таких прикладів побутового сексизму й токсичної маскулінності у 2014 році було набагато більше, ніж зараз — і це чудово, що як суспільство ми розвиваємося. Зараз їх дедалі менше, і не тільки тому, що змінюється кадровий склад, а й тому, що це просто соромно, і багато військових розуміють, що гендерні стереотипи — це щось застаріле. До того ж в останні роки при Генштабі з’явилася позиція гендерної радниці, яка опікується саме дотриманням гендерних прав. Зараз, під час великої війни, на жаль, питання гендеру не є пріоритетом, та відкладати його не можна. Адже загалом ми знаємо: сексизму в полях немає, він зазвичай у кабінетах, в управлінні. Якщо ти класно виконуєш роботу, то тебе поважають, за тебе хвилюються".

Про повернення з фронту та вигоряння

Кілька років тому Катерина Приймак написала дипломну роботу про особливості кар’єрного зростання жінок у війську, тому до цієї теми вона підходить як дослідниця. Каже, що боротьба за права жінок та позитивні зрушення в цій сфері автоматично підсилюють і права чоловіків на війні, адже це все про одне й те саме — про права людини.

Катерина Приймак та її посестри
Катерина Приймак та її посестри

"Немає сенсу в тому, щоб усі жінки були військовозобов’язаними. Так само як і всі чоловіки не можуть і не мають служити. Служити мають насамперед вмотивовані люди. Але іронія в тому, що бар’єри для чоловіків і жінок схожі — адже багато чого залежить від командування. Отримання додаткових навичок, додаткової освіти загалом залежить від твого командира. Ці проблеми спільні для чоловіків і жінок, але жінки страждають більше, бо це може підсилюватися фактом несприйняття жінок в армії. А чому так відбувається? Тому що люди не люблять змін… Деякі чоловіки можуть непокоїтися, що тепер, з настанням гендерної рівності, у них самих буде менше прав, але ні. Права людей — це не ковдра, яку перетягають на себе певні групи. Коли підсилюються права жінок, автоматично підсилюються і права чоловіків. Наприклад, тепер в Україні чоловіки можуть піти з армії для догляду за дитиною, якщо вони мають бажання, і це важливі зрушення".

У 2015-му, розповідає Катерина, вона повернулася з фронту з тотальним вигорянням. "У мене була депресія — зокрема й тому, що тоді на політичному рівні все відбувалося зовсім не так, як зараз. Ти на передовій у Пісках і бачиш, що країну намагаються здати…Тому, коли я повернулася, то відчувала внутрішню ненависть до свої професії та власного досвіду. Я навіть приховувала певний час, що я військова".

Одразу після повернення Приймак пішла працювати на телебачення, де затрималася на кілька років. "Колеги на каналі навіть не знали, що я служила. А потім мене прийшли нагороджувати на роботу, і вони дізналися. Проблема була в тому, що я не могла прийняти свій досвід. Я за натурою пацифістка, тому мені хотілося свій досвід відторгнути. Вже тепер я розумію, що поки я не прийняла свій досвід, я не була інтегрована в спільноту. Адже жінкам-ветеранкам набагато складніше було у 2014—2015 роках, бо вони почувалися білими воронами в суспільстві".

Згодом Катерина Приймак доєдналася до Жіночого ветеранського руху — тоді об’єднання жінок-ветеранок, яке у 2019 році збільшилося до великої громадської організації, що прагнула змінити ставлення суспільства до жінки в армії та опікувалася потребами жінок-військових, а також цивільних жінок, які постраждали через війну. Власне, діяльність ЖВР і почалася як відповідь на проблеми, з якими стикалась і Катя особисто (зокрема, коли не могла прийняти свій новий досвід, який змінив її назавжди в очах суспільства), і інші жінки-ветеранки.

У 2015 році Катерина Приймак була однією з активісток "Невидимого батальйону" — адвокаційного проєкту, що зародився як дослідження соціологів Києво-Могилянської академії про участь жінок у війні й згодом виріс до національних масштабів. Його головним рушієм була активістка Марія Берлінська, а її колеги Катерина Приймак та Андріана Арехта зрештою якраз стали засновницями "Жіночого ветеранського руху".

Три роки роботи "Невидимого батальйону" увінчалися історичною для країни подією: Верховна Рада ухвалила низку змін до законів щодо рівних прав чоловіків і жінок під час служби в ЗСУ. Якщо говорити простою мовою, то за три роки громадської роботи (а це і знімання фільму, і проєкти в колаборації з ООН-Україна) дівчата з "Невидимого батальйону" зробили так, що українська жінка дістала змогу мати військову спеціалізацію, адже доти таких можливостей не було. Значного розголосу набула історія про військову й активістку Андріану Арехту, яка у 2014—2015 роках була штурмовичкою під час найзапекліших боїв на Донеччині, а в документах ЗСУ значилася як швачка.

"Наша робота була дуже органічною — адже тоді якраз перші жінки-ветеранки почали повертатися з фронту, і треба було їм допомагати соціалізуватися, прийняти свій досвід. Наше завдання було простим і складним водночас — ми прагнули, щоб усі втрати не були даремними, хотіли зробити суспільство здоровішим. Адже жінки, які здобули свої права, стають сильнішими морально, йдуть далі — і роблять сильнішим наше суспільство".

Про "Жіночий ветеранський Рух"

На сайті "Жіночого ветеранського руху" зазначено: наша місія — передати Україну нащадкам у кращому стані, ніж ми її успадкували. Адвокація прав жінок, психологічна підтримка військових і цивільних, курси тактичної медицини, пошиття жіночої форми, волонтерська робота й забезпечення української армії — команда ЖВР високоефективна у всьому, за що береться, насамперед завдяки власному досвіду, адже війну дівчата знають ізсередини.

Катерина Приймак (в центрі) та активістки Жіночого Ветеранського руху
Катерина Приймак (в центрі) та активістки Жіночого Ветеранського руху

Так, цього літа прямо в штабі ЖВР почали шити форму для жінок-військових. Це ініціатива парамедикині Юліїї Куби, яка в мирному житті була дизайнеркою та брала участь в Українському тижні моди. Юля долучила до пошиття форми конструкторку, що працює з брендом Frolov – Ганну Суворкіну, та дизайнера Станіслава Бітуса. Ось така колаборція військових і представників модної індустрії. ЖВР вже встигли відшити першу партію та передати на передову. "Ми впевнені, це треба робити якнайшвидше. Це запитання не про те, що жінкам бракує білизни; це питання про те, чи готові їх бачити та надавати гідні умови служби та умови для професійного зростання".

За словами Катерини, сьогодні рух працює у трьох головних напрямах: допомога армії, відновлення та реабілітація військових і розвиток нових проєктів. Зараз ми заходимо в нову для себе сферу, але дуже важливу — це адвокація прав полонених. Це дуже складна сфера, адже наш ворог не дотримується жодних європейських правових норм. Але це не означає, що маємо мовчати. Я взагалі впевнена, що саме Україна має бути рушієм змін в гуманітарному праві в усьому світі.

Процес створення форми у штабі Жіночого Ветеранського руху
Процес створення форми у штабі Жіночого Ветеранського руху

У Катерини Приймак та її колежанок немає вихідних, її графік — це завжди робота в стресових обставинах. Як відновлюватися та не впадати у відчай у найскладніші моменти? Відповідь у Катерини нетипова.

Нещодавно я відчула, що вигоряю — і поїхала з ротацією на Херсонщину. Там буквально за один день зрозуміла, як сильно я люблю життя, і що в тилу майже немає проблем, які не можна вирішити. (Сміється.) Перебування на передовій — це хороший психологічний струс. Ми якраз доєдналися до контрнаступу на Херсонщині, і я хотіла б сказати, що те, що роблять там хлопці й дівчата — це побутовий героїзм щодня. Один день на Херсонщині — це як рік у Пісках провести, повірте. Я ніколи не бачила такого на Сході — як те, що я побачила на Херсонщині за один день. Те, що наші військові роблять там, а ще й зараз в снігах — це за межами розуміння. Окремо хочу сказати про наших дівчат з 46-ї бригади — вони героїні й працюють у надскладних умовах. Я обов’язково ще поїду найближчим часом їм допомогти, бо ми всі потрібні одне одному".

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.