Легендарна редакторка американського Vogue Діана Вріланд у 1960‑х роках вивела максиму, якою модна індустрія живе досі: the eye has to travel (око має подорожувати). За часів її рейну у Vogue це означало буквально переноситися зі шпальт журналу в далекі екзотичні країни: Вріланд відправляла знімальні команди в Японію, Монголію та на Великий китайський мур. Сьогодні модний караван якщо і мандрує, то від реальності. Найгарячіший напрямок — стрімголов у Задзеркалля. Керроллівська формула забуття працює як психотерапевтична мантра: всупереч новинам, модні колекції екіпірують нас у подорожі до вигаданих світів, де все не так, як є чи як має бути.
Ідеально цю метафору було втілено в першому шоу Алессандро Мікеле для Valentino у вересні. З нагоди дебюту вінценосного дизайнера в Домі дефіле перенесли з парадних залів паризького готелю Ротшильда на периферію міста: у павільйоні Dojo de Paris, де традиційно проходять змагання зі східних єдиноборств, облаштували велике шатро. Меблі вкрили білою канвою — наче час застиг у феєричному збої Матриці. Дзеркальну підлогу, якою оздобили приміщення, напередодні показу віддали італійському художникові Альфредо Піррі — з карт-бланшем від Мікеле він розтрощив дзеркала у хаотичну мозаїку кривих уламків: перед початком шоу під вагою ажитованої публіки вони продовжували лускатися. Так, за задумом автора, кожен гість ставав співавтором витвору мистецтва.
У цьому королівстві розбитих дзеркал спостерігати за грандіозним шоу Мікеле (усього 85 виходів моделей) було вдвічі цікавіше. Дизайнер використав традиційні прийоми, звертаючись до архівів Valentino, помноживши їх на власне гіпертрофоване відчуття dolce vita: парадні сукні з гіпюру, чоловічі клубні піджаки, крислаті капелюхи з пірʼям, каскад перлів, каміння та шиття. Запитання, кому адресована колекція, відпало вже під час оплесків дизайнеру. Після закінчення шоу повітря іскрило: редакторки, переважно вдягнені в робочу уніформу чорних костюмів і пальт ідеального крою, заходилися від захвату. Тимчасово відмінивши реальність, Мікеле подарував їм мрію.
Подібного ефекту трансценденції в інші виміри на власний лад досягає Джонатан Андерсон. Шоу Loewe на початку жовтня ознаменувало 10‑річчя дизайнера на чолі Дому — і за досі не підтвердженою інформацією стало його останнім на цій посаді. Навіть незважаючи на ювілей, воно мало магічний ефект. Андерсон — один із найвпливовіших дизайнерів у Парижі. Щосезону він знаходить у звичних, майже тривіальних речах простір для віртуозних технічних експериментів. Цього разу він препарував невагомі садові сукні. За допомогою кринолінів надав їм незвичного обʼєму, імітуючи рух, — тут хочеться використати слово "флоатинг". Якщо сучасна Дороті, прямуючи до країни Оз, має пролетіти десь над Канзасом, кращого екіпірування, ніж ці левітуючі сукні у квітковий принт Loewe, не знайти.
Майже церемоніальне вбрання на межі марення і горора створює лондонська дизайнерка Сімон Роша. У новому сезоні вона надихалась хореографією Піни Бауш та Майкла Кларка — показала парадні шовкові сукні з гіперболізованими бантами й пишні спідниці‑пачки нюдового й палкого червоного відтінку. Гвоздики, які Роша позичила з хрестоматійної роботи Бауш Nelken, вона цитує в декорі, відтворюючи у вишивці та зашиваючи живі квіти в сам одяг — у напівпрозорі сукні та тренчі.
Ентоні Ваккарелло, який керує колекціями у Saint Laurent, напрочуд влучно жонглює архетипами парижанки: всі ми колись бачили її в кіно або читали про неї в журналах. Хтось мав щастя зустріти її особисто, і зовсім обрані — бути нею. Вересневий показ просто неба на території штаб-квартири Saint Laurent на Лівому березі не став винятком: дизайнер представив монументальні жакети з гіпертрофованою лінією плеча та маскулінні шкіряні куртки (одні з найкращих у цьому сезоні). Але головний сюрприз Ваккарелло приберіг на фінал. Шоу закривала група моделей у кольорових комплектах із золотого жакарду, блузонах із помпезними комірцями з червоного та фіолетового гіпюру та шовкових мініспідницях. З огляду на іконографію Іва Сен‑Лорана, у голові проносилися екзотичні екзерсиси кутюр’є: Марракеш, американський попарт, шинуазрі, "Опіум". Під великими краплями осіннього дощу ці молоді жінки у блискучому вбранні здавалися примарами. І дуже сильно хотілося вірити, що вони реальні.
Текст: Веня Брикалін