Єлизавета Мерешко, 29 років, плавання, заслужений майстер спорту, шестиразова чемпіонка та чотириразова призерка Паралімпіад у Ріо-де-Жанейро та Токіо — у спецпроєкті Vogue UA
"Я чому так швидко плаваю? — Бо боюся води", — напівжартома, напівсерйозно каже Ліза. Вона привезла з Токіо п'ять медалей: дві золоті, дві срібні та одну бронзову. Це її друга Паралімпіада, і вдруге поспіль Мерешко — найкраща серед жінок збірної. У Ріо-2016 Єлизавета виграла чотири золоті медалі, а цьогоріч вона брала участь у церемонії відкриття Ігор — їй довірили нести прапор країни.
Коли мама привела її маленьку до басейну, щоб покращити здоров'я, весь рік дівчинка не могла змусити себе плавати — панікувала. Зараз тренується по п'ять годин на день: дві години вранці, дві ввечері плюс година занять у залі. Мерешко у воді — чарівне видовище. Вона прагне фінішу, як стріла, не підводячи голови, щоб вдихнути. Півхвилини, точніше, 33,11 секунди, — стільки їй потрібно, щоб перетнути 50-метровий басейн. І здобути "золото" Паралімпіади.
Свій діагноз Ліза не уточнює — вважає це неетичним. Вона має вроджені ураження опорно-рухового апарату, але ЗМІ вже достатньо наплутали, приписуючи їй ДЦП. Не можу втриматися від запитання про кубики преса, але Лізу це смішить: "Розумієте, у мене за станом здоров'я не може їх бути". Замість преса вона пишається рельєфом плечей. "Красиво", — з легкою заздрістю кажу я. Але Ліза втішає: "У вас зовсім інша робота, правильно? Кожен добрий у своїй".
Ми розмовляємо, доки героїня готується до зйомки. Ліза не сідає у крісло до візажиста — вона пересувається у своєму. У студії тепло, дівчина хоче зняти худі; команда відразу кидається допомагати, але Ліза владно й іронічно відкидає допомогу: цілком очевидно, вона звикла справлятися і в набагато складніших ситуаціях.
Складних ситуацій у її житті достатньо. "Вся наша робота — така, — каже Мерешко. — І спортивні наднавантаження, і моральне напруження". Чого тільки вартував карантин та ситуація з перенесенням Олімпіади. Попри все, Ліза сходити з дистанції не збиралася. "У спортсмена є олімпійський цикл 4 роки, — пояснює вона, — і пік підготовки настає саме на четвертий". Протриматися на цьому піку ще цілий рік — надзавдання; Мерешко впоралася.
У Лізи яскрава, характерна зовнішність, яскраво-сині пасма в зачісці та татуювання під одягом. Втім, гарненькою вона себе не вважала років до 25: каже, весь шарм проявився пізніше. Серед її хобі — моделінг (2016-го саме їй довірили представляти нову форму збірної) та арт. Кілька років тому вона вирішила навчитися робити татуювання — і вирушила на курси. Якби не було в неї за плечима художньої школи, можливо, вона б залишилася задоволена собою, але багато знань — багато печалі, і Ліза вирішила вдосконалюватися далі, працювати над перспективою та побудовою композиції. Вирушила до онлайн-школи — і відкрила для себе діджитал-малюнок. "Раніше я не вважала це творчістю, — каже вона, — а потім зрозуміла, що насправді цифрове мистецтво мало відрізняється від традиційного". Ліза трохи хвилювалася, що, якщо перейти на планшет, загубиться зв'язок з олівцем та папером, але цього не сталося. Тепер вона у вільний від підготовки до міжнародних стартів час робить татуювання — ніжні, із квітковими мотивами. Одна з її недавніх робіт — графічні півонії, якими вона перекрила старе татуювання клієнтки. "Приїжджайте, я недалеко, під Херсоном, — і вам зроблю", — сміється вона.
"Недалеко" для людей, які пересуваються в колісних кріслах, — поняття доволі відносне. Адже найбільша проблема, з якою доводиться їм стикатися, — вільне пересування. "У нас лише починають з'являтися пандуси, — каже Ліза. — Років 10–15 тому і їх не було. Велика проблема із громадським транспортом, адаптованим для колясок. І з ліфтами у громадських місцях". З'ясовується, що ліфти для людей з інвалідністю на Центральному залізничному вокзалі є. Але вимкнено. Щоб вони запрацювали, треба піти (!) та залишити заявку на вмикання. Ну чи просто попросити провідника, щоб він заздалегідь додзвонився до адміністрації вокзалу та попередив, що їх треба увімкнути. Тобто мікроскопічний відрізок шляху від перону потребує безліч маніпуляцій. Навіть рум'яним пасажирам, які повертаються з курортів, доведеться попітніти, витягаючи свою валізу сходами без пандуса. Що робити решті: бабусі, яка приїхала в Київ до лікаря; молодій матері з коляскою та багажем; людині в колісному кріслі. "Сам факт наявності ліфтів у такій ситуації вже не відіграє жодної ролі", — констатує спортсменка.
На труднощах Ліза, втім, не концентрується; куди з більшим азартом розповідає про паралімпійську збірну, яка показала сенсаційні результати саме у плаванні. "У нас від початку дуже потужний склад, — пояснює Ліза цей успіх, — перші місця у світових таблицях та рейтингах. Ну а крім того, ми надихаємо одне одного: коли той же Максим Крипак привозить зразу кілька медалей, одразу думаєш: треба також добре виступити".
Яким би оптимістичним не був настрій, Ліза, як і всі люди у світі, іноді втомлюється. "Мені теж хочеться відпочивати, "на ручки", — я звичайна людина, — каже вона. — Але я зобов’язана працювати і щодня поліпшуватись — зобов’язана сама перед собою. Не бачу для себе іншого варіанта".
Про наступні цілі та змагання Мерешко не говорить — причому це не спортивні забобони, а життєва позиція. Вона цитує Булгакова: "Кожна людина смертна, але це було б ще півбіди. Погано те, що вона іноді раптово смертна". В її словах немає жодної містики, смутку чи фаталізму. "Просто життя непередбачуване, — мудро зауважує чемпіонка. — Поки ще є можливість, продовжую тренуватися. А якщо є час — присвячую себе творчості".
Медалі ніколи не були її метою: "Моя мета — зміцнити здоров'я, поліпшити результати, стати найкращою версією себе". Зважаючи на все, це і є приклад правильної цілеспрямованості.