Два роки тому письменниця Ірена Карпа переїхала до Парижа, де працює першим секретарем з питань культури посольства України у Франції. Спеціально для Vogue.ua Карпа, мама двох доньок, розповіла, що робити в Парижі, якщо ви приїхали туди з дітьми.
Щойно в нас із дітьми був момент "Сніданку в Тіфані", картун-версія. Стоїмо ми такі втрьох біля вітрини з вишуканим шоколадом на рю дю Бак, брудні роти в морозиві, коліна в землі (з парку йшли, морозиво витирали рідній матері в живіт, груди і куди доставали), діти вголос читають назви і цінники. Голота і рвань, коротше. На щастя для циганської матері, магазин уже закритий: вправляйтеся, діти, в читанні французькою, скільки завгодно. Інакше пережити дитячий біль вибору між рожевим шоколадом, шоколадом з золотими пелюстками, макарунами, праліне і всім тим, чим красиво викладені подібні бутіки, просто неможливо.
Тут до вітрини підходить старший дядечко в костюмі і делікатно стукає в скло. Ну всьо, думаю, всьо пропало. Якщо магаз відкривають на замовлення, нам доведеться туди йти. Але ні – до цього дядечка виходить інший, його ж параметрів, ми всі одні одним усміхаємося, діти не перестають голосно, на всю вулицю репетувати назви цукерок і їх ціни. Дядечко з магазину повертається за скляну вітрину з шоколадом, бере дві цукерки праліне в золотій обгортці, прямує до нас. Я, звісно, роблю вигляд, що нічого не бачу, ми тут просто почитати пришли. А от дядечко, побачивши мене, зупиняється, повертається назад і бере... третю цукерку.
- Дякуємо! Це так мило – кричимо ми і трохи стримуємося, щоби не погнати щасливим галопом з цієї шоколадної читальні.
- Мама, він нам дав цукерки, бо ми гарні?.. – питає Кая.
Я мовчки оглядаю її білу сукню в рожевих плямах, кросівки на босу ногу, свою зачіску в дві невидики, Корин шоколадний рот і такі ж коліна.
- А ти як, Кая, думаєш?
- Думаю, він просто хотів бути добрим людом...
Ну а я хотіла написати вам короткий практикум, куда подітися в Парижі, якщо ви тут не в романтичній подорожі, а з її наслідками – єдинокровними нащадками. (Чи будь-яким іншим видом дітей, зрештою...) Писатиму з прицілом на спеку, бо взимку зовсім інші розклади. Та й може, до "зимки" ще й побачимося.
Париж – не найбільш чілдрен-френдлі місто у світі. Тут рідко знайдеш у кожному дворі еко-майданчик для дітей, як у Берліні, чи качелі на кожному кроці посеред міста, як у Барселоні. Тут не буде на поличках біо-магазину секції "їжа для дітей до 4 років", а буде максимум якийсь набір пюре і каш до 6-ми місяців. А потім, дорогі французькі діти, жріть усе, як і дорослі. Привчайтеся. Максимум поблажки – наявне дитяче меню в кафе. (Що сильно вигідно – за 10 євро там і напій, і десерт, і страва, не те що дорослим). По тому ж принципу, діти ходять із дорослими туди, куди можуть дійти чи доїхати на візку. Тобто скрізь до настання темряви. В 20.30 у будні чи в 21.30 у вихідні французькі діти відрубаються. І бідний добрий татко дивитиметься на ваше дитя, що рветься на концерт Дах Дотерз на восьму вечора, з непідробним співчуттям, а на вас – із осудом. Ну, тим гірше тому таткові. У кожного свої обставини.
Отже. Куди ходять справжні парижани?
Там кольорово, смачно, гарно. Можна повчити нові слова новою мовою. Постояти в черзі, порозглядати людей. Мої діти обожнюють рибні ятки, там стільки всіляких нових чудовисьок. Ваші, думаю, теж. Дайте їм вибрати собі фрукти-овочі. Потім помийте у фонтанчику і їжте.
Хороший варіант як для пізнання і розвитку смаку, так і для сховку від дощу. Купіть собі букет, хай дитина сама вибере складники. З торбою продуктів, дитиною і букетом квітів будете найкращим розвідником – туристи в такому дурному вигляді не шастають. Без селфі-палки.
Якщо у вас трохи більше часу, дико жарко і хочеться побути місцевим, а до Нормандії доїхати чогось не вийшло, підіть у басейн. Їх у Парижі багато. Тому просто орієнтуйтеся по району. Хочете в дитяче пекло з гірками, джакузі, тренажером кайтингу й частиною "пляжу" під сонцем – удачі вам в поїздці до "Аквабульвару" у 15-ий район. Діти обожнюють. Дорослих потім треба відкачувати. Зважуйте свою ступінь самопожертви. (Але подумайте таки про пляжі Ла Маншу – до Довіля поїздом менше двох годин, ну чесне слово).
З дітьми вигідно ходити в музеї. Більшість важливих музеїв для молодняка у Франції безкоштовні. Інша вигода – температурна. В дику спеку ви навряд чи будете прогулюватися набережними Сени під парасолькою. А от у великих музейних просторах завжди прохолодно. І просторо. Чи Лувр, чи Орсе підійдуть вам чудово. Памятайте пораду Барб-Ґааль (а ще краще прочитайте перед марш-кидком у музеї її книжку "Як розмовляти з дітьми про мистецтво): чим менші діти, тим більше їх цікавить сюжетне мистецтво. Контемпорарі (якщо ви налаштувалися на Пале де Токіо) – то бабка надвоє гадала, може дитині "зайти", якщо фігуративне, а може лишити байдужим, якщо абстрактне. Коротше, дивіться по своїх малявках, але 18-19 століття – це те, що зазвичай вони сприймають із цікавістю, а ви маєте бути готовими відповідати на їх запитання про "чого цей дядя тягне кудись тьотю" і "чому в конячки кров на нозі". Із красивого і не дико популярного серед туристів – музей Клуні з його "Дамою з Єдинорогом". Там нема кровяки і батальних сцен. Ну і, звісно ж, мекка молодших паризьких школярів – музей Бурделя. Повалятися на траві мамі-татові, і погодувати дітьо супом за 5 євро можна в саду музею Родена. Там є де гуляти і всередині, і зовні. Головне – за будь-яких розкладів – візьміть їм із собою альбом, олівці, фломастери чи легкий пластилін. Хай сидять на підлозі, малюють і ліплять, що їм самим подобається. Я от щиро вірю, що такі штуки відкладаються на дитячих культурних матрицях і потім хоч трохи, але сказуються на дорослому житті.
Будьте готові, що ваші діти самі можуть стати мішенню туристичних фотокамер. З моїми он поки група з 26-ти китайців не перефоткалася, не заспокоїлась. Аж Венеру забули з тої радості. "Мама! А чого вони нас фоткають? Ми ж не співаємо на сцені!" Ага. Знайшли кого питати. Душа китайця – темний ліс.
Від динозаврів до 3-д планетаріїв, ідеально для маленьких і середніх школярів. Купа інтерактивних штук, цікаво і мозок перекусить трохи. Найкращий спосіб зацікавити ваше дитинча астрономією, фізикою, біологією й хімією. Якби мені в таке от попасти в дитинстві, може я б не стала таким безнадійним філологом...
Якщо раніше це щастя було лише по вихідних і в кількох місцях, то тепер лежи-не хочу. І тут, і там на Сені стоять вуличні літні кав'ярні з простими лавками і стільцями, подекуди шезлонги, навіть качелі для дітей і стаціонарні велотренажери для самогубців, що під сонцем готові крутити педалі, меланхолійно споглядаючи річку. Плюс ніхто не відміняв і "дикі" пікніки. Находите найближчий супермаркет, купуєте сир-хліб-вино (орієнтуйтеся, знову-таки, по температурі) – і вже у вас менше стресу. А, дітей не забуваємо – морозиво, вода, серветки. Сидять тут на траві і на бруківці. Останнього разу ми з подругою їли устриці і пили просеко, звісивши ноги з бордюру над водою. Коли до цього ж бордюру причалив прогулянковий катер, де за склом обідали і пріли люди, нам стало незручно. Більшої кількості поглядів побитих цуценят, в яких читалося "боже, ну і чо ми такі дурні, купили б і собі устриць на базарі – дешево, сердито, гарно!" я в житті ще не бачила. Ну, ми з ними підняли келихи: вони всередині, перш ніж вийти організованим натовпом на екскурсію, ми – зовні, вільні і ліниві.
Просунуті музеї часто влаштовують спеціальні ательє (майстер-класи) для дітей. Дивитися треба по віку, записуватися трошки загодя, але воно того варте. Якщо не встигли записатися чи дитині менше, ніж допустимий вік, в Помпіду між першим і другим поверхом (зліва над касами) є перманентний творчий майданчик. То там діти з мозаїкою повзають паралоновою, то з піску зибучого щось ліплять. Головне їх змогти звідти видерти, щоби піти дивитися виставку, на яку ви прийшли..
Ми от відкрили для себе площу Сан Катрін нещодавно. Там тих молодих татів з візками – уйма. Сидять такі зворушливі, годують діток, намагаються з друзями говорити. Коротше, там не будуть кидати тапком, якщо ви попросите дитячий стілець. "У Жозефін" було несподівано смачно.
Останнє – це для тих, хто тут "давно отдихаєт" і вирішив збіьшити радіус за межі Парижа. Ми от їздимо у Фонтенбло. Хвилин сорок (метро плюс електричка). А там і замок красивий, і парк, і народу значно менше, ніж у Версалі, а ще там є ліс, де от взагалі реально розчинитися в природі і не бачити пики пішоходів щосекунди. При тому, що прогулянкові доріжки там любила знать ще два століття тому.
З того, що під боком – Люксембурзький Сад. Він, хоч і залюднений, все одно не втрачає шарму. Просто прекрасне місце, де ви можете читати книжку на стільці чи пікнічити над одному з двох дозволених для цього газонів, а діти – запускати кораблики у фонтані, пхаючи їх довгими палицями. Там же їх можна запустити в резервацію для дітей – огороджено, качелі, купа верескливої міжнародної діто-тусовки. Вхід в це ґетто щось в районі 2.50. Зате ви спокійно можете сидіти за загорожею і читати книжку: вихід лише один, його легко моніторити. Якщо у вас дітей 2-3 штуки, користуйтеся моїм лайф-хаком: вдягайте їх в однаковий одяг чи хоча би кольори. Так дітей легше ідентифікувати в загальному діто-хаосі. Ну а хочете спокійнішого " в центрі" – ідіть в сад Катрін-Лабуре на вулиці Бабілон (6-ий район). Там недалечко монастир, теж огороджено, але більше спейсу і дітям можна ганяти газонами.
От написала вам це все і спохопилася: це ж я все своїми дітьми міряю і старшими, а раптом у вас малі до трьох років, то який їм музей втулити?..
Подзвонила до вагітної подруги, в якої першій дитині рівно два роки. В паніці. Здавай, кажу, точки, куди в Парижі йти з дитиною?..
- Найкраще місце, в яке в Парижі можна піти з дитиною – це дитсадок! – відрубала вона.
Хе-хе. Як мать, що півтора роки стояла в черзі на ясла, вона знає, що каже. Але це вже зовсім інша історія – про неплутання туризму з еміграцією...