Кожен із нас сьогодні має знаходити в собі лідера. Про свій шлях, важливість інформації та сімейні традиції — розповіла головна редакторка видання "Українська правда", Севгіль Мусаєва, у проєкті "Успішні та незалежні by FOBERINI".
Ви працюєте в журналістиці з 2000-х років. Чи пам’ятаєте момент, коли точно вирішили пов’язати своє життя із цією сферою?
Так я пам’ятаю цей момент. Це був 2002 рік. На той момент я навчалася, здається, у дев’ятому класі й до нас прийшов викладач місцевої школи журналістики із запрошенням записатися. Так я почала відвідувати заняття в школі журналістики, а вже незабаром друкувалася в місцевій пресі. Уже тоді я зрозуміла, що хочу стати журналістом та інших варіантів навіть не розглядала. На момент вступу до Київського національного університету на факультет журналістики в мене вже був великий творчий доробок — орієнтовно 100 публікацій в кримській пресі. Тому можу сказати, що вже з 14 років я почала працювати журналістом.
Як вам вдається не вигорати та зберігати інтерес до професії упродовж стількох років?
Були моменти, коли я думала, що треба йти з професії. Конкретний приклад — загибель мого колеги та друга Павла Шеремета. Для мене це була дуже болісна втрата, тому в 2017 році я вирішила зробити перерву й поїхала навчатися спочатку в Оксфордський університет, а потім до Гарварда. Перерва тривала півтора року й за цей час я обдумувала варто мені повертатися до професії, чи ні. Уже після навчання я зрозуміла, що хочу повернутися не тільки в Україну, не тільки в професію, а саме в "Українську правду". Навчання дало силиі далі шукати сенс у професії та реалізовуватись у ній.
Уже потім, після початку повномасштабної війни, я зрозуміла правильність цього вибору, зрозуміла історичність моменту, зрозуміла наскільки правильно я зробила, що отримала необхідні знання та контакти, які дуже допомогли в перші дні повномасштабного вторгнення. Зараз для мене, як журналіста, розповідати про повномасштабну війну українцям та світу — дуже важлива місія.
Упродовж року ви навчались у Гарварді. Які основні уроки засвоїли та привезли із собою в Україну?
Насамперед рік у Гарварді дав мені сили повернутися в професію і робити те, що я зараз роблю. Я стала більш детально та стратегічно підходити до своєї роботи. На жаль, ми існуємо в певних стереотипах про інші країни, про світ і про те, як він влаштований.
Особливо це стало помітно, коли ми стикнулися з повномасштабною війною. У Гарварді ми дуже багато приділяли уваги геополітиці в різних сферах: політика енергетики, політика в міжнародних відносинах і навіть у кліматичних змінах. Дуже глибоко вивчали досвіди різних країн, адже це допомагає краще розуміти світ загалом та чому він так реагує сьогодні на нашу війну. Коли ти краще розумієш інші країни та людей, то тобі легше комунікувати й пояснювати свій досвід та свою війну, знаходити спільні цінності та больові точки. І ще один важливий урок — ніколи не пізно навчатися. У будь-якому віці можна збагачувати себе в різних сферах і це 100 % залишить позитивний відбиток на вашій особистості. Якщо є бажання отримати нові знання, то ви точно маєте цим бажанням скористатися та реалізувати його.
Правда — один із головних критеріїв у роботі журналіста. Знаючи правду, чи завжди легко її висвітлювати?
Це складно, особливо в умовах повномасштабної війни. Сьогодні правда може бути дуже неприємною і дійсно іноді шкодити людям.
На початку повномасштабної війни мій товариш потрапив до полону росіян і я, як журналіст, мала розказати про це, але його батьки цього не хотіли. Звичайно, ми дослухалися до їх прохань, щоб якось постаратися уникнути жахливих наслідків для родини. Правда може нести небезпеку і для твоїх родичів. Я ніколи не забуду, як на початку березня 2022 року переді мною була моральна дилема. Ми отримали список підрозділів росіян, які вдерлися в Україну,близько 150 000 прізвищ. Почали його верифікувати і зрозуміли, що цей список є оригінальним і ми мусили його опублікувати. На той момент нам здавалося, що будь-яка така дія може зупинити повномасштабне вторгнення. І ось, коли я вже вирішила його публікувати, я розуміла, що мої батьки все ще перебувають у Київській області, за кілька кілометрів від людей, чиї прізвища мають зараз бути опубліковані на головному сайті. Так само як і батьки десятків моїх співробітників. Але тоді переважило суспільне значення і бажання допомогти.
Минулого року ви увійшли до списку 100 найвпливовіших людей світу за версією журналу Time. Що відчули, коли дізнались таку новину?
Для мене це була абсолютно несподіванка. У рейтинг увійшли три українці: Валерій Залужний, Володимир Зеленський і я. Спочатку було трохи дивно, але потім я зрозуміла, що це визнання роботи всіх журналістів України, незалежної журналістики і правди, яка була дуже важливою складовою на початку повномасштабного вторгнення. Завдяки цьому в мене відбулось переосмислення моєї професії та її місії, тому що я пам’ятаю, наскільки інформація в перші дні війни була життєво важливою. Люди, залежно від того, що їм повідомляли медіа, робили висновки.
У Маріуполі не було доступу до інформації, адже вже через чотири дні місто опинилася фактично в кільці росіян. Пам’ятаю, до мене нарешті додзвонився один із моїх знайомих із Маріуполя і запитав тільки одне: "Чи правда, що Київ уже здали?". Пізніше, десь у квітні, після звільнення кількох сіл та міст у Київській області, я поїхала в Сумську область у Тростянець, що на кордоні з росією. Там я на вулиці зустріла жінку, яка сказала, що найважче було не без їжі чи води, а без інформації. У період війни речі, які раніше здавалися звичайними, набули зовсім інших значень. Написати "я тебе кохаю" або "зі мною все добре" наразі надважливо, адже такі хороші новини стали справді чимось особливим та справжнім.
У чому складність того, щоб бути жінкою-лідеркою сьогодні, в умовах війни?
Мені здається, що просто складно бути лідером в умовах війни. Багато українців здобули досвід лідерства під час повномасштабного вторгнення, адже воно може бути абсолютно різним. Лідер — це жінка, яка вивезла дітей за кордон під обстрілами або пішла на фронт боронити країну, або допомагає військовим як волонтерка. Кожен із нас сьогодні має знаходити в собі лідера й не боятися приймати важливі рішення.
У час, коли мільйони українців тримають при собі тривожні валізки, прокидаються від звуків сирен та ночують у підвалах, як вам вдається щодня відновлювати внутрішній ресурс та знаходити сили?
Щодня я бачу мільйони українців, які тримаються. Я бачу десятки своїх друзів, які пішли воювати на фронт. Я бачу безліч прикладів, коли люди залишили своє комфортне життя і пішли волонтерити, пішли працювати бойовими медиками. Вважаю, що за цих обставин у мене немає права жалітися і казати, що в мене закінчився внутрішній ресурс. Сьогодні триматися дуже допомагають приклади людяності, самопожертви та надзвичайної сили, коли звичайні люди роблять надзвичайні речі. Це те, що насправді окриляє, адже ти розумієш, що якщо змогли інші, то й ти точно зможеш.
Також я прихильник логотерапії Віктора Франкла і для мене важливо бачити сенс у тому, що відбувається та бачити майбутнє. Я завжди уявляю, як через роки ми будемо розповідати наступним поколінням українців про сьогоднішні часи. І це стане прикладом того, як ми змогли відстояти країну і як ми реагували на ті всі виклики, які є перед нами сьогодні.
Які традиції є у вашій родині?
Я зростала та виховувалася в кримськотатарській родині, тому в мене дуже багато кримськотатарських традицій. Це й релігійні свята, і просто про те, що ми дуже любимо гостей. Для нас гість — це найголовніша людина. Ми дуже любимо пригощати людей, створювати затишні вечори. Дуже хотілося, щоб у майбутньому це було можливо в Криму, на нашій Батьківщині. Для нас також важлива підтримка. Ми підтримуємо один одного в нашій родині, хоча живемо в різних країнах, залишаємося одним цілим і головне для нас — любов до нашої Батьківщини.
Поділіться рецептом успіху
Перше — не зупинятися та бути настирливим. Якщо щось не виходить один раз, то потрібно докласти максимум зусиль, щоб вийшло вдруге або втретє. Це все також частина мого менталітету. В кримськотатарській культурі є таке поняття як "сабир", тобто терпіння та наполегливість. Це та якість, яка мені дуже допомагає в цих складних умовах, у яких ми зараз живемо.
Друге — завжди навчатися, адже це все залишає відбиток на особистості. Наприклад, нещодавно я закінчила школу корпоративного управління. Ми навчалися вихідними й це було дуже складно через мій завантажений графік. Але завдяки навчанню я відкрила в собі нові якості, які допомагають краще взаємодіяти з людьми та краще розуміти важливість стратегії компанії.
Про яке майбутнє для України після перемоги ви мрієте?
Хочу, щоб Україна в майбутньому була молодою європейською країною, членом Євросоюзу, членом НАТО. Країною, яка розвивається в різних напрямках і країною, яка пам‘ятає, яку ціну вона заплатила за можливість змін.
Інтерв'ю: Аліна Калита @linallita
Фото: Катерина Гузь @guz_katarina
HMUA: Софія Ставицька @stavickaya_style
Style: Сабріна Петращук @sabrina_petrashchuk_