Як звільнити живопис від місії й, не прагнучи успіху, домогтися його — знає художниця Люся Іванова.
На Facebook-сторінці художниці Люсі Іванової є цікавий етюд — незакінчений ескіз "Кусама в позі „Банана" Мауріціо Каттелани". Олія, полотно, грудень 2019. Кусама — це собака, яку Люся із чоловіком, художником Єгором Анцигіним, забрала з притулку кілька років тому, і часта героїня її робіт. Собаку Люся назвала на честь японської художниці Яйої Кусами. А сама картина — жартівливий омаж скандальної інсталяції Мауріціо Каттелани "Банан", яку художник показав на Art Basel в Маямі торік у грудні. Найзвичайнісінький банан, куплений на ринку за 20 центів і приклеєний до стіни сріблястим скотчем, — дотепний жарт Каттелани на тему суспільства споживання. "Я задумала трудомістку роботу із собакою, що лежить, — говорить Люся. — Почала писати, і в голову прийшла смішна паралель з бананом Каттелани. Якраз інтернет розривався мемами, і мене посмішила ідея "залучення" живопису до тренду, ще й такого саморефлексивного". У цьому жесті так багато Люсі: вона відкрита, допитлива, небайдужа, їй нескінченно цікаво спостерігати за світом навколо.
"Хто ця художниця? Це новий розвій українського живопису!". Я пам’ятаю ажіотаж навколо персональної виставки Люсі Іванової в лютому 2019 року в модній київській галереї Naked Room. Виставка "Річ не в собі" стала всього лише другою для цього артпростору — Naked Room відкрилася за місяць до події. "Ми знали: це живопис такої високої якості, що можна не сумніватися в успіху... Але що буде такий ажіотаж, не очікували", — згадує співкураторка галереї Єлизавета Герман. "Вистрілили" одночасно і галерея, і художниця — усі полотна з виставки було розпродано. "Я бачила як на вернісажі випадкові глядачі знаходили в Люсиних полотнах "свої" — і закохувалися в них. Мені відомі колекціонери, які саме з живопису Люсі почали збирати свої колекції", — розповідає Ліза.
Слон, що кричить посеред зоопарку; динозавр, що пливе доісторичним минулим; купання орхідеї у ванній. Її творчість — це часто фігуратив, впізнавані сюжети й предмети, які художниця розміщує в коловорот соковитого мальовничого світу. "Мені подобається брати неприйнятні для гарного смаку теми, які зазвичай перетворюють живопис на кітч, і викручувати з них щось своє, — розповідає вона. — Ну ось, наприклад, я написала динозавра. Це несерйозно, скаже мені будь-хто. Ну який динозавр в живописі? Ти що, Люсю, в дитячу кімнату картину пишеш?! Для мене ж це виклик, через який щоразу дуже цікаво проходити". Люся сміється, розповідаючи.
Ми сидимо в її майстерні в Київському інституті автоматики на Лук’янівці. Це щось на зразок сквоту, де живуть і працюють художники, періодично влаштовуючи дні відкритих дверей і тусовки для своїх. У коридорах холодно, але в майстерні затишно: на дивані, загорнувшись у плед, спить Кусама, поруч із диваном нагрівач, на підвіконні квіти. Художниця заварює чай і подає у власноруч зробленій керамічній вазі печиво.
Люсі 30 років, вона пройшла класичний шлях художниці-мальовниці. Навчалася в знаменитому Дніпропетровському театрально-художньому училищі, серед випускників якого — Олег Голосій, одна з найяскравіших постатей українського мистецтва нової хвилі. 2015 року закінчила Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури. В її портфоліо — 30 виставок від Чернігова до Одеси, кураторство резиденції в дніпровській галереї "Артсвіт", два персональні проєкти. "Я довго пишу, і потім мені складно розлучатися з роботами. Коли перед виставкою в Naked Room у мене з майстерні забрали всі картини, почуття було двояке: з одного боку, це означало мою популярність, з іншого — з’явилася порожнеча. Я спішно почала писати, щоб оточити себе „друзями"".
Про творчість Люся може говорити годинами — немов залюблений про свій предмет пристрасті, але до такої гармонії прийшла не відразу. "Я ніколи не відмовлялася від живопису, але був період відчуття повної її девальвації. Я вчилася на четвертому курсі, якраз почався Майдан. І я не бачила сенсу в тому, що писала. Виникло відчуття розгубленості: начебто мала зробити щось корисне для суспільства, але як це передати через живопис — не зрозуміло. Я не могла дозволити собі писати щось на зразок творів пересувних виставок — зображувати сюжет на злобу дня або загравати з глядачем, намагаючись передати страждання й біль, які ми тоді переживали".
Перебування в майстерні наодинці із собою, огородження себе від впливів, сесії в психотерапевта й аналіз свого ставлення до мистецтва допомогли художниці зрозуміти, чого хоче саме вона. "Я пройшла через кризу, звільнивши живопис від місії. Він перестав бути зобов’язаним. Я зрозуміла, що він сам по собі є сенсом, він сам по собі є жестом". Водночас мистецтво для Люсі — не метафізика, а різновид діяльності, тісно пов’язаний зі світом, у якому вона існує. Вона екоактивістка, сортує сміття, а нині стурбована тим, "як позбавлятися від залишків акрилових фарб, адже це мікропластик, який забруднює довкілля".
Так само відповідально, як сортує сміття й бореться за права тварин, Люся Іванова ставиться до проєктів і колаборацій зі своєю участю. 2019 року з-поміж інших художників вона брала участь у спільному проєкті ритейлера Intertop, Олімпійського Комітету та Національного художнього музею. Ідеться про колекцію футболок, присвячену Олімпіаді в Токіо, — принти для неї розробили українські художники. Люсі дістався стрілецький спорт. "Я попоморочилася, втілюючи цей сюжет у ту форму, яка б мене задовольнила. Але було цікаво". У березні футболки можна буде купити в Intertop, а всі кошти підуть на потреби українського спорту.
Тим часом вона готує другу велику виставку для дружньої галереї Naked room, яка відкриється в березні. "Найбільша удача для мене як для мальовниці — коли ти довго пишеш, а потім, іноді через відчай, настає чарівна мить — втрата контролю над полотном. І тоді все виходить. Як це відбувається — загадка, яка тягне мене до живопису. Я раціональна людина, але живопис — це те, над чим приємно втратити контроль", — зізнається художниця.
Текст: Дар’я Слободяник
Фото: Vasilina Vrublevskaya
Стиль: Sonya Soltes