Директор модного дому Gucci Алессандро Мікеле відомий своїм сюрреалістичним поглядом на моду. 25 листопада дизайнер відзначає 48-річчя. Де він шукає натхнення і чим розплачується за польоти фантазії — розповідає сам Мікеле.
Офіс Алессандро Мікеле в міланській штаб-квартирі Gucci Hub подібний до однієї із численних версій вітальні тітоньки Мейм з Бікман-Плейс. Це елегантна оселя, оформлена у фірмовому стилі законодавця моди: стільці з гобеленовою оббивкою епохи Наполеона III, лаковані меблі на тлі барвистих килимів і теракотової плитки "томет" — і все це у святковій обгортці з різнокольорових китайських шпалер з екзотичними птахами, яких дизайнер називає своїми тотемами. "Я гадаю, що вийшло досить пусто, — сухо зауважує Мікеле. — Мілан — більше робоча майстерня".
Основним місцем роботи для себе й своєї дизайнерської команди, що налічує понад 90 осіб, Мікеле вважає чудове палаццо Альберіні (кажуть, до його будівництва був причетний сам Рафаель) у Римі, але напередодні випуску колекції велика частина команди переїжджає до Мілана. "Я б охоче працював на одному місці, — запевняє Алессандро, — але через постійні роз’їзди ательє завжди зі мною — у думках, валізі".
Довгі години роботи спочатку у Fendi, а пізніше і в Gucci, які дизайнер провів, скоцюрбившись над столом з олівцем в руках, тепер нагадують про себе болями в спині й шиї. Сьогодні замість детальних ескізів — нескінченні списки в робочому блокноті й робота "над створенням загального вигляду, драпування і фото". "За чотири роки роботи я зрозумів, що мені потрібно зосередитися на творчому процесі загалом: історіях, які я створюю, колекціях, показах, музичному супроводі, атмосфері. Саме цьому я присвячую чимало часу, — розповідає Мікеле. — Намагаюся менше хвилюватися й не жити на роботі, але для дизайнера це складно, адже уваги потребує тисяча дрібниць. Спершу я прагнув контролювати все, але Gucci — величезна імперія. За два роки я довів себе до повного виснаження й ледь не вирішив все покинути. Це прекрасна робота, але вона небезпечна: вичавлює без залишку. Ти не можеш бути присутнім у студії тільки номінально — тебе очікує щоденна боротьба. Якоїсь миті я зрозумів: коли робота перетворюється на протез для життя, то одного разу, втративши його, ти загинеш. Мені не потрібен протез. Я хочу жити повним життям".
Не втратити зв’язок з реальністю Мікеле допомагає його партнер, елегантний і манірний професор-містобудівник Ванні Аттілі, який приєднався до нас за чаєм у вітальні. "Аттілі спочатку ставився до моди з великою часткою снобізму, — згадує Мікеле. — А потім по-справжньому її полюбив". Вони постійно обмінюються концепціями та ідеями. "Він мій партнер і в роботі теж", — додає Мікеле своєю неповторною англійською.
Перед початком показу ми залишаємо затишне гніздечко й вирушаємо до примірювальної, де на нас чекають 60 асистентів дизайнера. Гігантське приміщення заповнене сонцезахисними окулярами з оправою як два телевізори з 1950-х (на втіху приятелю Мікеле, Елтону Джонові), фетровими шапками-шоломами з козирком родом із 60-х, карнавальними масками з набивного оксамиту, позолоченими масками-рапторами і їхніми версіями із шипами (символічна ілюстрація твердження Мікеле, що "мода — це маска") і, звісно ж, десятками сумок, які були б цілком доречними на руці королеви Єлизавети II, якби не стимпанківська фурнітура та божевільні кольори. Це ті самі сумки, які гарантують марці приголомшливі обсяги продажів.
Свій шлях у модній індустрії Мікеле починав з вивчення дизайну костюма під впливом П’єро Тозі, легендарного художника костюмів, який співпрацював з Вісконті. Якось Мікеле вирішив, що мода — прагматичніший вибір для кар’єри. Однак його покази й образи досі не втратили театральності й драматичності, гідної великого екрана. Дизайнер просить давнього соратника, стиліста зачісок Пола Генлона, зібрати довге волосся моделі-чоловіка в розпатланий шиньйон а-ля Вірджинія Вулф, одній із дівчат спорудити скульптурний victory rolls, а іншій — Маллет, як у Бові, і лимонно-жовті брови до пари. Візажист Томас де Клюйвер тим часом дістає підставки із силіконовими сльозами та страхітливими контактними лінзами, які він привіз з Японії. Їхнє завдання — підсилити похмуру атмосферу, створену масками й шкіряними нашийниками із шипами, подібними до тих, які вдягали на мастифів у XVIII столітті.
Потім ми подорожуємо залою для показів, де під моторошний акомпанемент вовчого виття й релігійних співів перед нами відкривається стіна зі 120 тисяч світлодіодних лампочок — плід уяви самого Мікеле, запросто здатний викликати напад епілепсії. "Я щосили намагаюся внести дисонанс, якусь дисгармонію, — пояснює він. — Досконалості немає, тож нумо оспівувати речі, чудові у своїх вадах".
Поки моделі крокують у строгих костюмах із чіткою лінією плеча в стилі 40-х, Мікеле зізнається, що на його дизайн вплинули дві яскраві жінки — мама й бабуся. "Бабуся мала неймовірний смак, — згадує Алессандро. — Вона завжди вдягалася в чорне — сорочки-сукні, плащі — або вибирала картаті принти „гусячу лапку" й „принц Уельський". Мені здається, моя любов до прикрас — теж від неї".
Його бабуся, велика шанувальниця всього гламурного, підтримувала в доньках бажання спробувати свої сили в кіно на римській кіностудії "Чинечитта". "Мама шаленіла від американських фільмів і кінематографу взагалі, — розповідає Мікеле. — Для неї це було щось на зразок релігії". Як перша асистентка кінопродюсера вона ділилася із сином усіма чутками й думками того часу та розповідала, як одного разу в місцевій кав’ярні зіткнулася із самою Елізабет Тейлор.
Вплив кінематографа на Мікеле виражається у виборі моделей для рекламних кампаній з-поміж кіноакторок, якими захоплюється не одне покоління, таких як Ванесса Редгрейв і Фей Данавей, і гламурних дів епохи "Чинечитта" — як світська левиця Марина Чиконьї. Його любов до старих добрих голлівудських мюзиклів виявилася у весняній рекламній кампанії Gucci, яку впродовж десяти довгих днів знімав на студії Universal Глен Лухфорд. Мікеле зізнається: "Можу зрозуміти, чому раніше людей так вражало кіно. Коли вони бачили на екрані рухому машину або танцюриста, що відбивав чечітку, їх охоплювали найсильніші переживання. Мене нестримно вабить міфологія, і, як на мене, Голлівуд — це другий том "Міфів Стародавньої Греції".
Ностальгія Мікеле за минулим незмінно знаходить відгук у серцях клієнтів, а він не приховує радості від того, що назву Gucci почали використовувати як епітет для світу, який він створив. "Мене це тішить набагато більше, ніж продажі, — каже він. — Мода — як попмузика 80-х: вона жива, це не просто купа речей у бутиках для багатих".
Відтоді як Мікеле взяв владу у власні руки, минуло чотири роки. "Багато що змінилося, — каже він. — Не можна замкнутися у себе в студії — потрібно постійно комунікувати зі світом. Я весь час вчуся. Керувати таким брендом, як Gucci, — це величезна відповідальність: з ним пов’язано стільки людей, стільки очікувань".
Однак ці очікування не обмежуються одним лише добробутом 18 000 працівників компанії. З виходом колекції осінь-зима 2018/2019 з’ясувалося, що одна з моделей у джемпері-балаклаві викликала негативні асоціації з "блекфейсом" і расовою нерівністю. Гнів всевидющого інтернету був миттєвим, а партнер марки, культовий гарлемський кравець Деппер Ден, заговорив про "обурливу помилку". І хоча Мікеле запевняв, що в цьому конкретному випадку джерелом натхнення була фігура анархіста й гуру клубного життя 80-х, дизайнера й живого твору мистецтва Лі Бовері, йому довелось визнати глобальну проблему: брак культурного розмаїття в його власній дизайнерській команді і в преміумсегменті модної індустрії загалом.
Після хвилі гніву й обурення Марко Біццаррі вирушив до Нью-Йорка, щоб зустрітися з Деном та іншими видатними гарлемськими фігурами. Результатом стала прийнята в компанії ініціатива забезпечити рівні права представників усіх рас на кастингах, а також запровадження освітніх програм для працівників компанії і міжнародних стипендій для навчання в школах дизайну. "Все в підсумку полягає в тому, що нам просто треба бути толерантнішими".
Мікеле досяг приголомшливого взаєморозуміння з Біццаррі. Минулої осені дизайнер зателефонував президентові Gucci, відомому своєю принциповою позицією в питаннях екологічності моди, щоб обговорити відмову від використання натурального хутра в колекціях марки. За тиждень рішення ухвалили. Мікеле вважає це заслугою своєї молодої команди, а також свого друга Джареда Лето, які підштовхнули його до рішучих дій.
"Я дуже ціную майстерність, — стверджує Алессандро, який на початку власної кар’єри мав можливість долучитися до таїнства мистецтва хутровиків Fendi. — Я шалено люблю гарні речі, зроблені вручну, тому намагаюся відтворити хутро з інших матеріалів — ми ні від чого не відмовляємося".
У колекції осінь-зима 2019/2020 він зі штучного хутра й текстилю створив об’єм, як з натурального. Дизайнер взорувався на історичний приклад італійських майстрів, які змушені були виявити кмітливість і працювати з місцевими матеріалами після того, як Муссоліні наклав заборону на ввезення товарів в Італію. "Брак якогось ресурсу творча людина сприймає як виклик, — вважає Мікеле. — Погляньте на аксесуари 1940-х: там повно приголомшливих дизайнерських рішень, сучасних і актуальних речей, навіть без каміння".
Сам Мікеле не приховує своєї пристрасті до надзвичайних прикрас. Сьогодні він буквально обвішаний кольє і браслетами початку XIX століття з камеями або портретами грецьких філософів, вирізьбленими в застиглій лаві. На кожному пальці красується по персню, у складках коміра ховається георгіанське кольє з підвіском як камея, частина великого гарнітура. "Моя філософія прекрасного не знає меж: у моєму світі немає старих і нових речей — тільки гарні", — стверджує дизайнер.
Його пристрасть до покупок не обмежується лише прикрасами. Кажуть, Алессандро придбав другу квартиру з єдиною метою — розмістити там свої трофеї, здобуті в походах антикварними крамницями: картини та інші дрібнички, які він ніжно називає "кумедними штучками, іграшками". Серед них, до речі, і дивовижна колекція старовинного взуття. З тієї ж причини він не планує прощатися і з нинішньою квартирою, що перетворилася на справжню кунсткамеру в будівлі XVIII століття на одній з площ Риму, коли, нарешті, переїде в нове помешкання після його масштабної реставрації. У чудовому новому будинку — палаццо в стилі бароко, побудованому для самого Папи Римського, — окреме приміщення розміром з теперішнє житло Мікеле буде відведено для гардероба. (На радість дизайнерові, під час реставрації під столітніми шарами штукатурки вдалося виявити оригінальні фрески.)
За останній час він встиг придбати кілька об’єктів нерухомості в найкращих традиціях таких стовпів дизайну, як Сен-Лоран, Валентино і Лагерфельд. У невимовно живописному ренесансному селі Чивіта, яке сам Мікеле називає "ексцентричним місцем ексцентричних людей", у них з Аттілі чарівний будиночок, який припав би до смаку сім’ї ліліпутів. У цьому будинку, що примостився на краю прямовисної скелі, Мікеле працював над власними дебютними колекціями для Gucci. А нещодавно вони купили неподалік ще один будинок, де тепер зможуть зупинятися їхні друзі.
Хто знає, можливо, саме сюди Мікеле вирушить у пошуках натхнення. Після показу він перебуває в філософському настрої. "Все це заради 20 днів, — каже він про показ і роботу над колекцією. — А потім все повторюється заново. Однак творчий процес дуже містичний і привабливий — зупинитися неможливо".
Текст: Геміш Боулз
Фото: Tierney Gearon